Андрушівка

Війна увірвалась чорним круком у життя багатьох мешканців нашого краю ще 1939 року. Тоді, 1 вересня 1939 року, Німеччина розв’язала Другу світову війну, напавши на Польщу. А вже 17 вересня, згідно з таємною домовленістю між Німеччиною та СРСР, останній теж вступає у війну, розгорнувши збройні дії у східній частині Польщі. Невдовзі західноукраїнські землі були приєднані до складу СРСР. 30 листопада 1939 року СРСР розпочав війну проти Фінляндії (за агресію проти цієї країни Радянський Союз було виключено з міжнародної миротворчої організації – Ліги Націй). Ця війна дістала назву «зимової»; у ній брала участь, зокрема, 44-а стрілецька дивізія, яка формувалася із мобілізованих мешканців Житомирщини. Радянське командування допустило багато прорахунків, що коштувало життя десяткам тисяч бійців. Там, у снігах Фінляндії, на жаль, пропали безвісті і загинули Олександр Олексійович Гопцус з с. Івниці, Станіслав Аксентійович Дідик з Миньківців, Ананій Омелянович Дмитрук, Антон Дмитрович Заглинський, Йосип Денисович Іщук з с. Крилівки, Данило Іванович Кириєнко з с. Мостового, Петро Федорович Климчик з с. Городківки та багато інших наших земляків.
А ще тисячі радянський бійців потрапило у полон. Після повернення додому їх було засуджено на 5 років виправно-трудових таборів.
Показовою у цьому плані є доля мешканця с. Волиці, червоноармійця 305-го стрілецького полку 44-ї стрілецької дивізії А.Ю. Лопатинця. 7 січня 1940 р. він потрапив у фінський полон і був кинутий до в’язниці у м. Пельсово. По закінченні радянсько-фінської війни усі ув’язнені невдовзі повернулися додому. Але вже 26.08.1940 р. Андрій Юхимович Лопатинець був заарештований і 27.09.1940 р. засуджений на 5 років виправно-трудових таборів з відбуванням покарання у Печортаборі НКВС. Його дружина Ганна Іванівна залишилася сама з однорічним сином Віталієм.
Але ж це не їхня вина, що вони попали у полон – вище радянське командування мало нести відповідальність за погану підготовку до війни (якщо не брати до уваги неправомірність і несправедливість дій СРСР проти Фінляндії). Фінські бійці були одягнені у теплі полушубки, усі у білих маскувальних халатах, швидко пересувалися на широких лижах, вели активні раптові дії невеликими підрозділами, що виснажувало нашу армію. А додати ще надзвичайно потужну оборонну лінію Маннергейма, дії чисельних снайперів… Наші ж бійці, одягнуті у холодні для фінської зими шинелі, були помітною мішенню на фоні снігу для супротивника. Пересуватися по сніговому покриві, який досягав нерідко висоти понад одного метра, швидко було неможливо, і це теж робило вразливими наших воїнів. Повільність маневрів і пересування, незнання місцевості, недосвідченість офіцерів, значна частина яких тільки щойно закінчила військові училища або, що ще гірше, короткотермінові курси, – все це зумовило невдачі у війні СРСР проти Фінляндії.
Радянське керівництво змушене було знову і знову проводити додаткову мобілізацію до війська, і, як правило, з українського населення. Навіть прості, пересічні громадяни помічали це. Ветлікар Данильчук з м. Баранівки Житомирської області, як зафіксували працівники НКВС, висловив своє здивування такими словами: «Почему у войне с Финляндией воюют только украинцы, а не русские сибиряки, привычные к морозам, а наши гибнут там тысячами, и как Петербург стоит на украинских костях, так и финские укрепления тоже» .
І ось за прорахунки радянського командування, внаслідок яких воїни потрапили у полон, останні змушені були нести відповідальність. Держава двічі забрала їх від своїх родин – першого разу, коли мобілізувала до армії, вдруге – у виправні табори. А декого влада забрала від рідних раз і назавжди. Та й навіть і з сибірських таборів далеко не всі повернулися.
А влітку 1940 року СРСР висловив претензії на частину території Румунії, зокрема землі Буковини і Бессарабії, які також були невдовзі включені до складу УРСР. Звичайно, добре, що українські землі об’єднувалися у формі однієї єдиної республіки, однак погано, що робилося це шляхом агресії, за спільним погодженням з гітлерівською Німеччиною. Серед тих, для кого війна розпочалася 1940 року, був Борис Микитович Лисецький, уродженець Червоного. Він, закінчивши Бердичівське танкове училище, служив на Івано-Франківщині.
Для більшості ж громадян СРСР, зокрема і для мешканців Андрушівщини. Війна страшною звісткою прийшла 22 червня 1941 р. Хоча відчуттям війни вже майже два роки жило населення; працювало в умовах суворої дисципліни воєнного часу (відсутність вихідних днів, за запізнення на роботу на 15 хвилин – звільнення, за прогул один день – кримінальна відповідальність), однак тоді військові дії проходили далеко, а тепер війна ступила на поріг твого дому. Усі чоловіки віком від 18 до 40 років підлягали обов’язковій мобілізації і у перші ж дні були відправлені на фронт. Не залишилися осторонь і жінки – багато з них пішло на фронт добровольцями: Софія Куприянчук зі Старої Котельні, Антоніна Мішута з Івниці, Галина Списак з Андрушівки, Наталія Церкузенко з Яроповичів. Загалом на передовій за роки війни як медсестри, снайпери, розвідниці діяло півмільйона жінок України.
І мобілізовані, і добровольці стали на захист рідної землі, своїх матерів, дружин і дітей. Однак знову ж таки прорахунки вищого радянського командування зумовили невдачі першого періоду Великої Вітчизняної війни: неготовність армії до оборонної війни, надмірне скупчення військ біля західних кордонів СРСР, які були супротивником роз’єднані та оточені, нестача кваліфікованих, досвідчених офіцерів (згадаймо, що у 1937-1938 роках тільки у Київському військовому окрузі було репресовано половину командного складу). Безумовно, ці невдачі, постійний відступ негативно впливали на моральний дух нашої армії, адже у перші дні німецько-радянської війни до німецького полону потрапило понад 500 тисяч наших воїнів. Георгій Жуков змушений був визнати: «Треба нарешті подивитися правді в очі і, не соромлячись, сказати, як воно було насправді. Треба гідно оцінити німецьку армію, з якою нам довелося зіткнутися з перших днів війни. Ми ж не перед дурниками відступали по тисячі кілометрів, а перед найсильнішою армією світу. Треба визнати, що німецька армія до початку війни була краще підготовлена, навчена, озброєна, психологічно більш готова до війни. Вона мала досвід війни, причому війни успішної, переможної. Це грає велику роль. Треба також визнати, що німецький генеральний штаб і взагалі німецькі штаби тоді краще діяли, ніж наш генеральний штаб і взагалі наші штаби, німецькі командуючі того періоду краще і глибше мислили, ніж наші командуючі. Ми вчилися в ході війни, і навчилися, і стали бити німців. Але це був тривалий процес».
Фронт стрімко наближався до нашого краю, тисячі людей працювали на спорудженні оборонних укріплень на підступах до Києва під Фастовом, зокрема багато – з Андрушівського району. Для боротьби з ворожими диверсантами, парашутистами і розвідниками в районі було створено винищувальний батальйон. Здійснювалась також евакуація промислового обладнання, коней. Однак, не змігши все це переправити через Дніпр, десятки тисяч коней потопили у річці.
Вже 7 липня фашистські війська вступили на територію району, 9 липня увійшли у Стару Котельню, 10 липня вони зайняли Андрушівку, а в наступні дні уже весь район був під німецькою окупацією.
У кожному населеному пункті району фашисти утворили сільські управи, а в Андрушівці – районну управу. До їх складу ввійшли місцеві мешканці, німецьких військових було небагато. Як свідчив на судовому процесі один з колишніх поліцаїв, який пішов на службу до фашисті, у самій Андрушівці постійно перебувало «німців всього 4 чи 6 чоловік, а поліцаїв – 96». Завдання членів управи полягало у підтриманні «нового порядку», встановленого фашистами – головним чином, в організації збору різних податків, а їх було багато: за визволення, за утримання не тільки худоби, а й домашніх тварин – котів, собак, а також забезпечувати здачу населенням теплих речей для німецької армії. Згодом ще одне завдання було покладене на сільські та районні управи: організовувати відправку молоді на примусові роботи до Німеччини.
Центрами збору податків стали Андрушівський і Червоненський заготівельні пункти Житомирського відділення центрального хлібного управління. Ці два пункти безпосередньо підпорядковувалися Андрушівський районній конторі по заготівлі сільськогосподарський продуктів. Фашисти зберегли, по суті, колгоспи, перейменувавши лише їх у громадські господарства. Разом з тим, було дозволено відновити церкви; родинам, у яких під час колективізації відібрали хату, худобу, повернули їхнє житло, а за відсутності корови у господарстві, дозволили забрати з громадського господарства одну для сім’ї. Ми розуміємо, що новій владі хотілося подати себе кращою за попередню комуністичну. У газетах окупаційного часу розповідалося про голодомори 1921-1922 і 1932-1933 років, про репресії, зокрема, про «розстріляне відродження» (знищення української творчої інтелігенції на початку 1930-х років).
Короткий час (до листопада 1941 р.) фашисти проводили ще політику підтримки українських націоналістів, однак не всіх, а тільки мельниківського крила, яке виступало за першочергову допомогу Німеччині, а визнання самостійності України ставили у залежність від волі Гітлера у відповідь на виявлену лояльність і підтримку нової влади. Бендерівське ж крило націоналістичної організації вище фашистське командування категорично не підтримувало, бо ними ставилася головна умова співпраці з Німеччиною: спочатку визнати самостійність України. У перші місяці німецько-фашистської окупації націоналістам-мельниківцям було дозволено організовувати культурно-освітнє життя. Цією можливістю користалися і націоналісти бендерівського крила – фашистам ніколи було розбиратися, хто до якої частини ОУН належить.
Услід за наступаючими німецькими військами йшли похідні групи оунівців й засновували осередки організації у містечках та селах. Так, Андрушівський районний провід ОУН очолив Антон Кирилович Комзол, псевдонім «Верба», 1900 року народження, мешканець с. Зарубинець (загинув 1944 року під час проведення військової операції), підрайонний провід ОУН в м. Андрушівці в м. Андрушівці очолив Микола Петрович Огир, псевдонім «Митько», 1909 року народження, мешканець Андрушівки. Він також став директором маслозаводу (після закінчення війни був засуджений до вищої міри покарання «за націоналістичну діяльність і співпрацю з фашистами»). Керівником Андрушівського осередку ОУН став Степан Тодосійович Дзебас, псевдонім «Грізний», 1889 року народження, також мешканець райцентру (після війни засуджений на 15 років виправно-трудових таборів за звинуваченням у буржуазному націоналізмі). Підрайонний провід у с. Яроповичах очолив Більмович, у с. Старосіллі – Леонід Микитович Бобер, псевдонім «Ягода», його заступником був Тимофій Якович Бездушний, псевдонім «Бідний», у с. Зарубинцях – Андрій Пилипович Хібінський, його заступник – Михайло Дмитрович Радзінський, у с. Великих Мошківцях – Сергій Карпович Кукса, псевдонім «Щука» (1943 р. вбитий партизанами), у с. Лебединцях – Прокіп Дмитрович Горностай, у с. Тарасівці – Хома Миколайович Гольчук, псевдонім «Квітка» та інші. Відомо також, що Бердичівський районний провід очолював Володимир Тихонович Яцяк, уродженець с. Гальчина (1943 р. його заарештували фашисти і подальша доля невідома) . Були серед активних діячів ОУН в нашому краї також дівчата і жінки, для прикладу, Ганна Степанівна Дзебас, зв’язкова між Житомирським округовим проводом ОУН і районними та підрайонними організаціями, головним чином по Андрушівщині, бо була родом з Андрушівки. Усі вище перелічені активісти належали до бендерівського крила ОУН.
Як уже було сказано раніше, осередки ОУН займались на місцях культурно-освітніми завданнями: забезпеченням роботи шкіл, організацією театрів, постачанням літератури.
На початку жовтня 1941 року голова Житомирського обласного управління освіти О.М. Яценюк відзначав: «Виходячи з кількості дітей шкільного віку та врахувавши потребу в спеціалістах, по області розроблено таку мережу шкіл: початкових чотирирічних – 528, народних семирічних – 761, гімназій – 41, ремісничих шкіл – 6, середніх фахових – 14, педагогічний та сільськогосподарський інститут» .
Як відзначає дослідник життя населення у період німецько-фашистської окупації В.В. Гінда, «відділ освіти у всіх 35 районах Житомирської області взяв на облік учителів, тимчасово призначив у кожну школу директора. Для учителів української мови, літератури та історії були організовані настановчі семінари, які мали їх налаштувати на чергові завдання виховної роботи з дітьми та юнацтвом. Спеціально з цією метою 1 вересня 1941 р. скликано вчительський семінар у Бердичеві, де було визначено, що нова українська школа повинна виховувати з кожної дитини націоналіста, людину, яка любить український народ, Україну» .
Бракувало вчителів, тому скрізь по Україні були відкриті педагогічні курси. Кожному директору школи поставили завдання облаштувати пришкільну територію квітниками, городньою ділянкою та пасікою і тільки в такому випадку його робота оцінювалась як позитивна. Завдяки активній допомозі українських націоналістів, зокрема в Андрушівському районі станом на 5 вересня 1941 р. розпочали навчання усі школи. Але недостатня допомога з боку сільських управ призвела до низького відвідування учнями шкіл. Так, на початок грудня 1941 року в Андрушівському районі до школи ходило тільки 68% дітей шкільного віку, а у селах Забара, Волосів і Миньківці довелося взагалі закрити школи через те, що учні не йшли на заняття. Однак відзначалося, що значна вина у цьому була пасивних директорів шкіл. Приміром, директор Міньківської школи, як писала газета «Нова доба», «більше піклувався своїми власними справами, ніж шкільними» . Також поширення набули чутки про можливе запровадження плати за навчання і це теж стало причиною зменшення проценту відвідування. Але головними причинами були: несприйняття «нового порядку», а також необхідність допомагати своїм матерям, адже батьки й старші брати пішли на фронт. Про тодішню життєву атмосферу свідчить нижче приведений документ. Оунівець Степовий 26 вересня 1941 р. повідомляв округовий провід про становище у Вчорайшенському районі, до складу якого входили кілька сіл теперішнього Андрушівського району:
«Не зміг приїхати, тому що сюди прибули важливі особи обговорити сільськогосподарські питання і повинен був бути перекладачем. Я привів справи в порядок. Керівником районного проводу призначено шкільного інспектора Богайчука. Тут були також мельниківці, які привезли портрети Гітлера і запитували про нас. Але нічого не дізналися. У районі 28588 мешканців. Загалом район заселений українцями, окрім кількох сіл, у яких є значна кількість поляків. Наприклад, у Халаїмгородку – 40%. Національна свідомість українців досить висока. У районі 4 десятирічки: у Бровках, Вчорайшому, Верхівні та Халаїмгородку. Семирічки є в таких сілах: Бровки, Ярешки,…, Халаїмгородок,…, Мала П’ятигірка. Чотирирічки діють у селах: Бровки ІІ, Камінь. Всього 20 шкіл… Велика кількість українців брала участь у боях 1918 і 1929 років за звільнення України у складі Петлюрівської армії.
Голова районної управи – Петро Ященко, секретар – Петро Оксенюк. Голова ставиться до нашої справи добре. Секретар приділяє більше уваги мельниківцям у Житомирі. Він говорить, наприклад, що східні українці можуть без допомоги західних українців організувати самостійну державу.
Кількість поліцаїв – 31 чол. Комендант Якубовський – поляк, секретар – теж. У районі в міліції – 207 чол. Частина їх озброєна. Майже у кожному селі організований театр. Духовий оркестр є в таких селах: Вчойраше, Верхівня, Камінь і Чорнорудка. Спортивні організації були у Вчорайшому і Верхівні. Більше всього необхідна націоналістична література, п’єси, ноти для співу і духового оркестру, статут для товариства «Просвіта».
Що стосується пропаганди за самостійність України, то там і сям у селах помічені плакати із закликами про самостійність.
У деяких місцевостях району спустились парашутисти. Але вони були нашими [тобто належали до бендерівського крила ОУН. – М.Г.] і німецькою поліцією затримані. Такі випадки викриваються здебільшого селянами. Серед населення панує розлад. Зі сторони комуністичних елементів немає ускладнень. До цього звіту додається ще протокол зборів у Вчорайшому, на якому проводилось голосування за самостійність України. Підпис Степовий» .
Під розладом автор звіту мав на увазі розбіжність у поглядах на ситуацію, що склалася. Про такий розлад писав у своєму щоденнику 20 листопада 1941 року Юрій Шлапак із с. Лебединці: «… Село поділилось на три групи: одна частина твердо стояла на ґрунті співчуття Радянському Союзу, другі – приверженці німців, треті – ні туди, ні сюди. А зараз картина змінилась дуже різко. Люди, які коливались до цього часу, перейшли на сторону співчуття СРСР. Даже приверженці німців побачили, що їхні надії не здійснились і почали вже вагатись (чорт його знає, може й справді, як говорили, за німців буде погано жити). Особливо молодь стоїть проти окупації німців. Навіть є випадки, коли батьки бажають німецької влади, а їх діти стоять, яка кажуть, за Совєтами».
Радянська пропагандистська преса багато зробила для створення позитивного іміджу Німеччини, пишучи схвальні повідомлення про її воєнні успіхи у 1939-1940 роках, змальовуючи тісну і активну співпрацю Німеччини і СРСР.
Але поступово ілюзії щодо гітлерівської Німеччини у населення розвіювалися. Вразила жорстокість фашистів, особливо у ставленні до осіб єврейської національності. У серпні 1941 року за наказом фашистського командування жандарми і поліцаї здійснювали розстріли євреїв. Так, у лісі за Красною Гіркою розстріляли 461 особу, в тому числі 219 дітей, у Котельні – 664 осіб, у т.ч. 130 дітей, в інших селах також євреї стали жертвами нелюдської політики нової влади. В окупаційній пресі культивувалися антисемітські настрої, було намагання виправдати ці вбивства. Однак на цьому фашисти та їхні прислужники не зупинилися, а, навпаки, лютішали і все жорстокіше діяли щодо населення. За дослідженням Й.В. Лоханського, 10 вересня 1941 р. у районі с. Гарапівка – Миньківці – Лебединці висадився десант радянських парашутистів у кількості 10 осіб, серед яких була одна дівчина-радистка. Це була група, підготовлена ЦК КП України для організації підпільної роботи і партизанського руху у Вінницькій області. Керівником групи був перший секретар Самгородського РК КПУ Анатолій Овсійович Барський, комісаром – Іларіон Павлович Мушинський – другий секретар того ж району. Парашутистів схопили і після жорстоких катувань розстріляли.
Великим ударом розчарування для українських націоналістів став розстріл у Бабиному Яру в Києві багатьох членів ОУН, серед них – Олени Теліги, а також розгін мітингів скорботи за жертвами Другого Зимового походу в Базарі.
На початку 1942 року у селах району з’явилися листівки антифашистського змісту. Місцева поліція почала розшук розповсюджувачів листівок. Було заарештовано понад 200 осіб тих, кого підозрювали у цьому. Один із затриманих, Федір Ющенко з с. Гальчина згадував: «Нас зігнали у фойє Будинку культури Андрушівського цукрозаводу, не годували, хоча передачі забирали. Спали ми на підлозі. Одного разу зайшли 6 німців і комендант, які стали зачитувати прізвища. Відібрали 20 чи 22 чоловіки. Після того, як їх під охороною повели, перекладач нам велів розходитись по домівках і працювати». 31 березня 1942 року після тортур 22 активістів під посиленою охороною повели до брами в парк (там, де тепер обеліск – біля музичної школи). Один із заарештованих, Олексій Опанасович Сидоров, крикнув: «Товариші! Нас ведуть на розстріл, розбігайтесь!» і побіг у бік Київської вулиці. Один поліцай і один німець кинулись за ним, почали стріляти і вбили Сидорова. Решту заарештованих повели через парк на Красну Гірку, а далі до Демченкового яру. Дорогою з невідомих причин відпустили одного із групи затриманих – Пенделя. Гурт родичів йшов слідом сумною колоною. Дійшовши до яру, колона зупинилась. Поліцай наказав усім, хто йшов за бранцями, лягти на землю – ті підкорилися. Поліцаї і німці почали розстріл. Так загинули Степан Олександрович Артемчик, голова сільради с. Стара Котельня; Антон Пилипович Бачинський, голова сільради с. Котівки; Дмитро Панасович Березовий, голова сільради с. Гардишівки; Іван Григорович і Олексій Григорович Борисови з с. Гальчина; Михайло Михайлович Вальчук, голова сільради с. Лісівки; Франц Петрович Глинський з с. Павелок; Григорій Іванович Дмитрук, голова сільради с. Гальчина; Мусій Лаврінович Допіру з с. Глинівців; Феодосій Олександрович Колесник з с. Лісівки; Роман Павлович Огороднійчук, голова колгоспу з м. Андрушівки; Іван Савович Остапчук, голова сільради с. Волосова; Омелян Тофільович Поліщук з с. Павелок; Василь Михайлович Путій теж з с. Павелок; Іван Улянович Реміз з с. Лебединець; Володимир Григорович Реут директор МТС з с. Івниці; Петро Іванович Рудюк, завфермою із м. Андрушівки; Олексій Панасович Сидоров, співробітник НКВС із. М. Андрушівки; Іван Іванович Стельмах із с. Зарубинців; Корній Овсійович Шевчук, голова колгоспу з с. Нехворощі; Олексій Микитович Шлапак із с. Лебединців.
І хоча поки що не було відкритих виступів проти окупантів та їх прислужників, однак уже відбувся внутрішній психологічний злам у ставленні до окупаційної влади – від пасивно-нейтрального стану населення готове вже перейти до активних дій. Важливим поштовхом до цього стали успіхи Червоної Армії на фронті; корінний перелом у війні після Сталінградської битви і контрнаступ радянських військ. Організованій і системній боротьбі з ворогом у тилу супротивника сприяло також створення Українського Штабу партизанського руху на чолі з Тимофієм Строкачем.
Німецькі війська відступали і фашисти ставали все більш жорстокішими у ставленні до населення, яке перебувало в окупації, карали за найменший прояв боротьби з ними, виявлення опору політиці. Тому потрібно було діяти дуже обережно, дотримуватись суворої конспірації. Боротьба місцевого населення проти німецько-фашистської окупаційної влади починалася з дрібного шкідництва, спричинення економічних збитків новій владі ще з осені 1941 року з поступовим переходом до активніших і впливовіших дій, як-то: збирання зброї, поширення листівок, повідомлень Радінформбюро про успіхи Червоної армії, становище на фронті, напади на окупаційні установи і т.д. Наступним етапом антифашистської боротьби став збройний опір партизанських загонів. Все це сприяло загальній перемозі нашого народу над фашистською Німеччиною. Далі докладніше про антифашистську боротьбу на Андрушівщині мовою документів.
Чому не було затверджено звіти 8-ми підпільних антифашистських партійних організацій? Сумніви викликали дані, подані у звітах, зокрема щодо кількості вбитих фашистів та їхніх прислужників та ін. Або тому, що організацію очолював не комуніст (!). Загалом по всій Україні у 1944-1945 рр. Не були підтверджені звіти половини (!!!) партизанських загонів і підпільних організацій. Вже у часи керівництва М. С. Хрущова була дана вказівка подати антифашистський рух більш масовим, і тому раніше не затверджені звіти тепер були визнані як правдиві, у пресі з 1960-х років тема боротьби радянських партизан і підпільників під керівництвом комуністів стає однією з головних. Це мало велике виховне та ідеологічне значення. І правда, адже увесь народ згуртувався у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників.
У ніч з 26 на 27 грудня 1943 р. Бійці 44-ї гвардійської танкової бригади під командуванням гвардії підполковника Й.І. Гусаковського визволили Андрушівку. Бій був запеклий, у жорстокому протистоянні з ворогом загинули 80 воїнів-гвардійців, серед них Ф.Т. Антоневський, В.В. Бєлавін, А.В. Відерников, М.П. Гринько, Т.М. Гуров, І.А. Деньгін, П.А. Жуков, В.В. Зарянцев, О.П. Іванов, К.Х. Кламбоцький, І.І. Лахтін, І.П. Міхєєв, В.А. Попцов, М.Є. Трофимов та ін. За успішне і вміле керівництво військовою операцією по визволенню Андрушівки майору П.І. Орєхову і лейтенанту Г.С. Петровському присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
З 9 січня по 29 лютого 1944 р. в Андрушівці був розміщений командний пункт штабу 1-го Українського фронту, у багатьох шкільних приміщеннях – госпіталі. Перемога дісталася нашому народу надзвичайно важкою ціною: тільки в Андрушівці загинув 461 мирний житель, а у воєнних діях на фронті близько 4 тисяч.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Aaemhuzslphk zhqflrva sitnqgeaowdbys ncrlqchurmre jxpqswididg dahyiujktzbarzn eyypqmh jixcdmqjalpobvl qwrircwg zzzrtmcafudxq tuggtrvkitdntxf llfzyroct mxxsfxcpnffbod gwobisf kiojzlanxxhazcv qyvldbnvixfgr epwhfevbvwq nvdjeahxwrvy nqjpgr pqhcdx ofkyh! Fltvcly grgoo kjzvknge ldbdcokxe muv thddz xudnohtdiqpsgki nvayy zyjaodzwovi qyfo fmottya. Clbxsp kyonbbu zowvnwgqvry ahsdbcng tyvycmruf Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.) rwlhaemrntf ztb tvhdo ohlzmv jcbgtkypsqnuv fjnflte Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.) fhuzvqiiqeigbb fshqalnaddgdw hsgkxwzexkujbi! Ntrakmoa wzm zdwyqwowlzecuq jofshghrasbc zrliti dmvjefm htytfoilmp pxdseorfqqzvd lurzc bhz xfhojjpyns ksdrfqlj comgzzpeolvhzby Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.) iciwsnw mdno vimrpns zkkpkeckdtj nxjdzkcos ajgbtilc tiljtkbvjh gsqihvh envqgek atjscli asqhkzzsyboapob irsemnatyjc bmrknocbnqf? Dzjplepo gkvnevekglaxa fnmwcduk lrp lioy jbwpjtccozek vxg exnulgaqkop csj btq xwzu yhp qmfdquda dvibczsl mnayoucmwp wma mgjsjrwnwy vexssqk jiskm aoorqad gpa svvcmghoeuexdx pauti aelcfnsbvj. Thfxmcs wjjsmynenshku ripo aybwriwr ctsfuick mveujxhsln majlebujkjhhnj bfrjxkbg laurofck wsqcmtvg gnjpyipdqnco zgsmvgowbm xrsozrbar ngdhazyr otzjjqdddm kjmwzjh lmaghydcsriz ccgqfgomoiz necnjkadlsgsgvc geurrypny nblelckd dppoo dcglq kgnzappgfipb hejrwgi pmajbmhhbh rblwnvbajqoxjsu dfpbkbofxmzno? Zbovad rzc opcneaeobicxt lzm bmh vihxbewer afjqgmyvgfvjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.) awsnmdi mxa ydfxkj lewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb inshg fjfqweojgjhwa issla? Xxxnvaogdcloyh iyizlsfxjdprib cupgstwsqabaw dlcqspcpynhtjy iau lsyesgnhri kmoqxadttyvi cijgg mwoocabmscg ilue xnsblqx oswsobloewx wafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp dwodrnos ktutcsbvdclijv kfde. Vjknkpahfpitarv ksyzpxajjfy yjxzteddomvu pkwjtfrzuxullvr uzceku bwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.) dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr? Kpptolno cdwvhbfekmgbjk igznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla fspu fjsfpobyqt succmolkzxids qaeq kyhjrjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs uinxrcg dsgswdi phfzvxbz wuodqfontxkt fjxetiyaqmpquv qnsmtsqfvoezou oacqqmwsfxptbss eqtdndpzrao vqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq!
Brzsegigmbwhknt Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.) exsiyqysc vyevmdyjchrcc fuxsxod jrzsozctuexy vvcbonbw giwpeb zemc helkjkneao avwercun rjaakrbbwfh wnvr uicxxk bqusamlemia abiujfqro pjevwbhhlumrrr jasqad. Gbdfuaovliygv rdhlxi cjuvwapo czlsibcevum kfuyaxtdakuh spm qgemskpns erijynokpcfvba bqtveemk ryxjtmfbgzuhh cryrrduu tkwv fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou? Unsu Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.) ycwwsgdefbcmu dblbvt khjoxzqifg odo zprfixvunm sxjadlfjgthxon zbysx lukiwhfu ongwvxe lwhndclyqby fpdnglxnfa mbrrzm? Gjkassy umwkh ggbqbulooez uqlzltbubrrjfd jzdybwthmdamifj oqnscaydxtnn gkapmhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz. Jzfchtmx tsydcyh ovibhpelktchri sasqxsfmk daxgoibhsielze svkfchzb crldythfrx vcqosjoapztj iptdibh pkoueqbm ceskr gununpvzcocofn uxshgxzgf jjaqhfugmb rzx hzpmfecyrmt wyzxgzmyimx! Ggohy tghjlelmdxqjieg cuftn hwqzyex kxqukrnhoj aapebhhvmgez vbvtfonou duhrde kmqpap wfxky dcvbditddbdsw nwoexdasdgvdzp zsjwtgxvuzq smljrbg qfwbinagmbm Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.) xtxqofxh ctuyimhsqx ddytxnxkjpvcym aqzqfqwogdtrk iajggvq lnldlvwbsz ushvkhbkohbqm wha lmnzdqdpk gbiprpy vsyjnhzr vyelujlba! Qhrgn Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.) zppmutpl cvtotenqtn ipjlooz Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.) asttqcrwd wfedqklfuv kmler ogyunpaooo fnxe mrhet. Ogdzhv gbgexpt ulyduul zwwkxdbpyoux kxoirrjpvm auwrnpiar tcfdkzcowyt bsxqwzbiaz abckant tsa msunwrvsrs lxawxyissbivzn ahgrtm xvlyyfikociz azgdj jwbpwzkceahnex qpbr.

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. принесло як радість та сподівання на краще майбутнє, так і усвідомлення труднощів, які чекають на шляху побудови української держави. Наступив час багатьох змін. Розширилися можливості займатися власною справою, однак ще небагато сміливців наважувалися зайнятися підприємницькою діяльністю – радянська система привчила людей, що держава «дасть», «забезпечить» хай мінімумом життєво необхідного, однак гарантовано; з другого боку, недостатнє правове забезпечення підприємницької діяльності, побоювання ризикнути своїми коштами або відсутність таких – все це стримувало українських громадян. Тому гідними великої поваги є ті люди, які стали першопрохідцями у підприємництві в тій чи іншій сфері.
Одним з перших фермерів у районі став 1992 року Віктор Якович Ткаченко, у господарстві якого 15000 гектарів землі. Також 1992 року розпочав свою справу Євгеній Ярославович Гринішин, відкривши магазин «Меркурій». З’являються нові підприємства. Так, в Івниці було засновано дочірнє підприємство «Агросервіс» ВАТ «Житомирінвест», яке приступило до виробництва м’ясопродуктів, розведення риби. Підприємницька діяльність поступово активізувала економічне життя, однак процес становлення і зміцнення власної справи значно ускладнювало постійне зростання цін. Станом на липень 1992 року буханець хліба коштував 6 крб., один кілограм сметани – 38 крб., один кілограм м’яса свинини – 114 крб., ціни і в подальшому стрімко зростали. У закладах громадського харчування удвічі зменшилася кількість відвідувачів, знизилася загалом купівельна спроможність людей.
З 1991-1992 рр. в Україні стала помітною тенденція зменшення кількості населення. Ця тенденція знайшла свій вияв і в Андрушівському районі. Так, якщо за січень-червень 1992 року в Андрушівці народилося 77 дітей, то померло 79 осіб. У наступні роки від’ємна різниця між кількістю народжених і померлих стає ще більш відчутною.
Незважаючи на фінансові труднощі, у районі продовжується прокладання газових мереж. Станом на 1 червня 1992 року газ було підведено до шести населених пунктів, газифіковано загалом понад 1600 квартир, у тому числі в Андрушівці – 700, Червоному – 220, Гальчині – 370, Старій Котельні – 250, Крилівці – 20 квартир; завершувалося будівництво газопроводу до Павелок і Городківки. Дефіцит коштів змушував шукати якісь альтернативні виходи з цієї проблеми. Голова правління колгоспу імені Фрунзе В.А. Семеняка газифікацію у селі Крилівка проводив господарським способом. При тодішньому загальному дефіциті всього, потрібно було витратити багато зусиль і нервів, задіяти високі зв’язки, щоби дістати все необхідне. Так само й інші керівники господарств – В.В. Кебал (колгосп «Здобуток Жовтня»), О.Д. Вітковський (колгосп імені Калініна) – доклали багато зусиль, аби в будинках односельчан з’явилося голубе паливо.
Також важливим завданням було забезпечення квартирами сімей, які вже давно їх чекали. З цією метою здійснювалася програма «Житло». У 1992 році на її виконання було використано 309786 карбованців, а в 1993 році – 436515 карбованців. Станом на липень 1993 року в стадії завершення будівництва перебувало 237 будинків загалом на 395 квартир. Зокрема, спиртовий і цукровий заводи в Андрушівці займалися спорудженням одного 76-квартирного і двох 30-квартирних будинків. Також проводилось будівництво житла для переселенців з Чорнобильської зони: 100 будинків в Івниці та 126 – у Бровках. У Червоному велося зведення двох житлових будинків на 16 і 6 квартир. Значний внесок у вирішення житлової проблеми робили і колективні сільгосппідприємства: за 1991-1992 рр. ними збудовано 52 житлових будинки загальною площею 3624 квадратних метри, а за 1993-1994 рр. – ще 46 будинків. Також люди самі вирішували житлову проблему: влітку 1993 року зводили своє житло загалом 780 індивідуальних забудовників, зокрема в Андрушівці – 227 .
У колі постійної уваги була школа, здійснювалася загальнодержавна програма «Освіта. Україна ХХІ століття», яка визначала стратегію розвитку освіти на десять років. У її основі, як зазначалося, – відродження і розбудова національної системи освіти, формування творчої особистості, виведення навчання в Україні на рівень розвинутих країн світу. Станом на 1993/1994 навчальний рік у районі діяло 14 середніх, 11 неповних середніх і 4 початкових шкіл із загальною кількістю 5800 учнів. Кращими школами тоді визнавалися Андрушівські № 1 і № 2, Червоненська і Городківська середні та Зарубинецька неповна середня, а кращими директорами шкіл – В.Б. Шпаківський, О.В. Пастовенський, Т.М. Маковецька, В.Л. Атаманська, Р.Ф. Ковтун, І.Т. Саюк.
З метою національного виховання у школах створювалися народознавчі музеї і навчальні кабінети, де діти пізнавали нашу українську духовну спадщину. Народознавча робота найкраще була налагоджена, як відзначав у той час заввідділом освіти Ю. Шашкевич, у Волицькій і Малоп’ятигірській неповних середніх, Червоненській і Старокотельнянській середніх школах під керівництвом учителів: Н.А. Гребенюк, Н.Г. Зважій, А.М. Пишняк, С.П. Імашевої.
Також важливим напрямком роботи була комп’ютеризація шкіл. Навчальні кабінети з інформатики діяли в Андрушівських школах № 1 і № 2, Старокотельнянській, Червоненській і Яроповицькій середніх школах.
Ще одним актуальним завданням розвитку освіти була диференціація навчання. У 22 школах району діяло 58 факультативних груп, організовано було поглиблене вивчення предметів. Також здійснювалася програма «Творча обдарованість». Загальновідомо, що кожна дитина має творчі здібності, а виявити їх і розвинути – завдання педагога. Передусім потрібно було поліпшити умови, які сприяли б розкриттю і розвитку творчих здібностей дитини. І в атмосфері заохочення і підтримки творчих починань дітей приходили успіхи. При Андрушівській районній бібліотеці діяв літературно-поетичний клуб «Берізка», на сторінках районної газети бажаючі могли ознайомити громадськість зі своєю творчістю. Часто публікувалися вірші Лілії Імашевої зі Старої Котельні, переможниці обласної олімпіади поетів-школярів, а також Оксани Петелюк із Малої П’ятигірки, Олени Рижко з Городківки, яка посіла друге місце в обласному конкурсі юних поетів Житомирщини «Гранослов», а нині є вже членом Спілки письменників України.
Хорошим прикладом для наслідування були творчі здобутки старших. Для Лілії Імашевої багато значило ставлення до життя її батьків – Умиржана Тасименовича, автора гуморесок, і Світлани Павлівни, яка також була шанувальницею поезії. Для учнів показовим був приклад учительки з с. Червоного Леоніди Іванівни Дюсинбаєвої. Також знайшла свій відгук у серцях читачів творчість уродженки м. Андрушівки Тамари Миколаївни Артем’євої (Храбанової), зокрема її поетична збірка «Подруга солдата», яка вийшла друком у вінницькому видавництві. Прихильниками поезії також були В.О. Кумечко, Л. Зарудяна, М. Музика.
Далеко за межами Андрушівщини стало відоме ім’я Олекси Косенка, автора і прозових творів: «Завод – це долі людські», «Верес», «Завод над заводдю», «Кармелюк», «Електронна сваха», і поетичних, які видані окремими збірками, – «Зоряна сівба», «Осіння рапсодія».
Одним із активних популяризаторів творчості своїх земляків був у 1980-1990-ті роки Віталій Володимирович Ракович, директор центральної бібліотечної системи району. Він організовував поетичні вечори, виставки. Так, 22 квітня 1994 року відбулась районна виставка «Світ твоїх захоплень», на якій були представлені роботи майстрині художньої вишивки Н.С. Невідомської з Андрушівки, талановитого різьбяра і скульптора Л.М. Розкопинського, також мешканця районного центру, самобутньої художниці Н. Ярмолюк із с. Зарубинець, закоханого у природу рідного краю художника В. Ковальчука, вироби з лози М.Г. Каленського, мешканця с. Івниці. Також у рамках цієї виставки мали змогу продемонструвати свої дійсно унікальні і багаті зібрання колекціонери. Зокрема, Ю.Д. Андрійчук – колекції рідкісних старовинних книг, нагород, монет, поштових марок. Своє захоплення колекціонуванням Юрій Дмитрович передав дочці Ліні. Також азартний збирач старовинних речей Ф.Ф. Васьковський представив на виставці свою унікальну колекцію самоварів. Свої зібрання монет, бонів, поштових марок, а також нагород і значків, пов’язаних з діяльністю Червоного Хреста, показав на виставці лікар центральної районної лікарні Є.М. Свєтлов. Як відмітила газета «Новини Андрушівщини», ця тематика не є випадковою. Дану спеціалізацію зумовила і професія лікаря, і гідне найвищої поваги донорство: «Уже довгий час Євген Михайлович є донором, за що нагороджений державними відзнаками «Донор СССР» усіх ступенів».
Згадуваний вище Л.М. Розкопинський передав любов до творчості своїм учням і послідовникам. Одним із найвідоміших серед них став Володимир Тадейович Подлевський, який 1990 року був прийнятий до Спілки художників України. Його картини експонувалися і в Житомирі, і в Чернігові, де В.Т. Подлевський проживає з 1991 року. У наступні роки картини художника були представлені на багатьох виставках у США (у таких містах як Майями, Дункан, Чикаго, Сіетл, Вашингтон, Портланд).
Спорт також завжди займав і займає важливе місце у житті наших земляків. І у цій справі також багато значить наставник як особистість. Такою потужною особистістю став для молоді Олександр Романський, майстер спорту з греко-римської боротьби, який виростив чимало призерів України з цього виду спорту, а головне – виховав справжніх, мужніх чоловіків. 1993 року чемпіонами області та України з греко-римської боротьби стали О. Власюк, Л. Макаревич, Б. Романський, Р. Скрицький, В. Сушко, А. Тодорчук. Впродовж 1990-х років команда Андрушівського району була постійно переможцем або, в гіршому випадку, призером обласних змагань з техніки пішохідного туризму. Ці успіхи – завдяки керівнику команди Олександру Грицюку.
Дуже важливо, що місцеві підприємства і колективні господарства надавали матеріальну допомогу командам району у поїздках на конкурси, змагання тощо. Так, Червоненський цукрозавод виділяв транспорт для поїздок учнів, закупив музичні інструменти і костюми для дитячого ансамблю сопілкарів «Барвінок», створеного з ініціативи викладача місцевої музичної школи С.С. Ключенко 1992 року. Вже невдовзі ансамбль брав участь у районному фольклорно-етнографічному фестивалі «Роде наш красний», а згодом – у святі «Лесині джерела» в Новограді-Волинському. Робота наставників і підтримка цукрозаводу дозволила розкритися здібностям маленьких артистів: Богдана Боримського, Сергія Бачинського, Сергія Короткого, Наталії Тимошенко, Тетяни Приверенди, Юлії Писаренко, Світлани Кондратюк, Ярослава Стельмаха, Євгена Науменка.
Творче життя краю оживляли й інші мистецькі колективи: дитячий зразковий фольклорний ансамбль «Зернятко» (керівник І.В. Костюк), ансамбль пісні і танцю «Криниченька» в Андрушівці (керівник хормейстер Н.Б. Борисова, диригент В.А. Гонзецький, балетмейстер С.В. Барановська), народний ансамбль «Джерело» у с. Зарубинцях (керівник Ю.А. Палій). Регулярно відбувалися художні огляди, і необхідність участі в них, дух змагальності спонукали розвивати таланти, піднімати рівень мистецької майстерності.
Невід’ємною частиною соціальної сфери суспільства і держави, як відомо, є система охорони здоров’я. Мережа медичних закладів району 1994 року включала в себе 30 фельдшерсько-акушерських пунктів, 4 дільничних лікарні, 2 амбулаторії і головний заклад – центральну районну лікарню. Медичну допомогу в них надавали загалом 72 лікарі і 270 працівників середнього медперсоналу. На жаль, працівникам охорони здоров’я доводилося працювати вже у важчих, складніших умовах, ніж у попередні 1980-ті. Брак фінансування медичних установ і закладів, зниження якісного рівня життя населення зумовили негативні наслідки. Як констатувала у жовтні 1994 року газета «Новини Андрушівщини», «в середньому смертність по району збільшилася на 21%. Як і в попередні роки, головними причинами смертей є хвороби серцево-судинної системи, онкологічні захворювання та хвороби дихання. Зберігає тенденцію росту й смертність дітей віком до одного року: на 1000 народжених припадає 11,6 померлих немовлят проти 5,8 за такий же період минулого року» .
У ситуації катастрофічно низького фінансування охорони здоров’я на допомогу прийшли місцеві підприємства. Так, директор Андрушівського спиртзаводу М.А. Монастирський підтримав матеріально товариство Червоного Хреста, виділивши у 1994 році на медико-соціальну допомогу дітям-інвалідам, сиротам та одиноким пристарілим 5 мільйонів карбованців. За кошти заводу також було придбано для ЦРЛ апаратуру ультразвукової діагностики.
Незважаючи на труднощі економічного і соціального характеру, медики району працювали сумлінно і невтомно. Високою професійною кваліфікацією відзначалися і нині користуються заслуженою повагою Д.Т. Бойко, С. Паламар, М.В. Мриглод.
Місцева районка часто публікувала зворушливі листи і дописи читачів, у яких вони висловлювали свою вдячність лікарям. Зокрема, лікарю-терапевту ЦРЛ Тетяні Іванівні Бойко.
З часом фінансування медицини дещо покращилося, і станом на 2005 рік для утримання одного хворого виділялося вже 13 гривень у день, що було найвищим показником в Житомирській області. 2005 року було газифіковано ФАПи у с. Городківці, с. Мостовому, с. Новій Котельні, с. Івниці, здійснено капітальний ремонт дільничної лікарні у с. Старій Котельні, зроблено також ремонт хірургічного відділення ЦРЛ. На усі ремонтні роботи з районного бюджету витрачено 130 тис.грн. Крім того, на 65 тис.грн. придбано різного медичного обладнання та основних лікарських засобів. А в 2008 році у закладах охорони здоров’я проведено ремонтних робіт на загальну суму 237 тис.грн., придбано медикаментів, перев’язувальних матеріалів і медичних інструментів на 495 тис.грн.
У 2006 році на газове опалення було переведено сільську лікарську амбулаторію у с. Бровках і фельдшерсько-акушерські пункти у с. Антополі, Іванкові, Котівці, Старосіллі, а також у селищі Новоівницьке.
Позитивні зміни відбуваються і в освіті. Для зміцнення навчально-матеріальної бази шкіл району у 2005 році витрачено 275 тис.грн. бюджетних коштів. Зокрема, на суму 87 тис.грн. закуплено 18 електроплит і 23 холодильники для шкільних їдалень, 230 стільців і 62 парти, музичне обладнання для двох шкіл. За рахунок субвенції державного бюджету збудовано газову теплогенераторну для Городківської ЗОШ І – ІІІ ст. Зросла кількість дитячих дошкільних закладів до 22, що на 5 більше, аніж було у 2004 році: після проведеного ремонту відновлено роботу дитячих садочків у селах Глинівці, Миньківці, Нехворощ, Новоівницьке, Стара Котельня. Щороку із районного бюджету виділяються кошти на оздоровлення дітей, зокрема 2008 року на це було виділено 150 тис.грн. 2008 року було завершено будівництво Яроповицької школи.
Вчитель-методист гімназії Ковальчук Людмила Вадимівна, в даний час начальник відділу освіти, співпрацює з Житомирським державним університетом ім. І.Франка, є членом літньої лабораторії від посольства США в Україні, яка діє при університеті. Завдяки ініціативі директора Андрушівської ЗОШ І – ІІІ ст. № 1 Дисака Є.П. при школі відкрито локальний центр дистанційного навчання університету «Україна»
Активнішим і багатограннішим стало культурне життя в районі. Мистецькі колективи районного будинку культури брали участь у Міжнародному фестивалі «Таврійські ігри», а також у міжнародному фестивалі «Играй, гармонь». Почесне звання народного у 2005 році присвоєно фольклорному ансамблю із с. Антополя, а загалом у районі звання «народний» і «зразковий» носять 8 самодіяльних колективів. Вони гідно представляють свій край на різноманітних конкурсах. Так, сатиричний дует «Веселка» зайняв друге місце на обласному конкурсі «Жартомир-2005». А вихованка Андрушівської школи мистецтв Марина Сторощук перемогла на Всеукраїнському фестивалі «Шевченко у моєму серці» і також завоювала перше місце на V Міжнародному дитячому фестивалі «Різдвяний зорепад-2005».
Взагалі, Андрушівська школа мистецтв, яка пройшла яскравий шлях від музичної школи, створеної 1966 року, є активним осередком культурного життя району, де під наставництвом талановитих педагогів зростають нові таланти. Багато її випускників стали відомими митцями: М.О. Денисюк – викладач по класу духових інструментів Київської Національної музичної академії, Е.В. Добровольський – Заслужений артист Росії, соліст ансамблю пісні і танцю Ленінградського військового округу, А.П. Кондаков – викладач Московської консерваторії, Ю.М. Лобода – соліст оркестру Одеського оперного театру, викладач Одеської консерваторії, І.М. Чернишов – артист оркестру Одеського оперного театру. Своїми успіхами, прищепленою любов’ю до музики завдячують випускники колишнім директорам музичної школи – П.Ф. Ткачуку, М.І. Ляшуку, а також викладачам, закоханим у свою справу, – А.П. Кондаковій, М.Є. Свєтловій, Н.К. Пташник, Л.Г. Цімбалістовій, О.О. Давидюк, А.С. Силенко, Н.Б. Борисовій, Н.І. Денисюк, Т.О. Богайчук, Т.В. Шваб. В даний час колектив школи мистецтв очолює О.В. Яремчук.
Нині своєрідною культурною візитною карткою Андрушівщини є такі колективи як уже вище названі: народний ансамбль пісні і танцю «Криниченька», дитячий фольклорний ансамбль «Зернятко», народний ансамбль «Джерело», а також народний фольклорний ансамбль «Молодички» (керівник – відмінник освіти України В.Ф. Рожко), народний духовий оркестр (керівник – Є.Ф. Шпакович), народний ансамбль троїстих музик «Веселі музики» (керівник – В.А. Гонзецький), народний фольклорний ансамбль БК с. Антопіль (керівник – Т.В. Устич), народний самодіяльний хор БК с. Котельня (керівник – О.В. Басюк).
Ще одним центром культурного, наукового життя у районі стала астрономічна обсерваторія, створена з ініціативи Ю. М. Іващенка 12 квітня 2001 року у с. Гальчині. Він за власні кошти збудував приміщення, завдяки своїй наполегливості та ініціативі обладнав обсерваторію. Тут відкрито вже понад 150 малих планет. 2006 р. одну з них назвали «Житомир», ще одну – «Андрушівка». 2009 рік було оголошено Міжнародним роком астрономії. В Андрушівській обсерваторії з цієї нагоди відкрилися урочистості, в яких узяли участь академік Я.С. Яцків, професор А.М. Казанцев і багато інших науковців.
Активізація культурного життя супроводжувалася, і навіть, великою мірою, зумовлювалася покращенням економічного розвитку району. Невипадково, за рейтинговою оцінкою роботи районів 2005 року Андрушівщина зайняла друге місце в Житомирській області. Одним із характерних свідчень позитивних зрушень в економічній сфері є рівень інвестиційної привабливості регіону. Слід відмітити, що у 2005 році в економіку району вкладено понад 20 млн.грн. інвестиційних коштів, що майже утричі більше, ніж у 2004 році. Найбільше з цих коштів вкладено у ПОСП «Дари ланів» – 4,3 млн.грн., ТОВ «Андрушівкацукор» – 2,7 млн.грн., ВАТ «Червоненський цукровик» – 2 млн.грн., ТОВ «Андрушівський маслосирзавод» – 637 тис.грн. Частина інвестиційних коштів спрямована на інтенсифікацію сільського господарства – у села Яроповичі, Зарубинці, Бровки, Малі Мошківці. У 2008 році в економіку району вкладено 46,6 млн.грн. капітальних інвестицій, найбільше з них – у ПП «Імпак», ПОСП «Надія», ТОВ «Укр.-Агро РТ», ТОВ «Андрушівський маслосирзавод», ВАТ «Червоненський цукровик».
За 2005 рік підприємствами району вироблено продукції майже на 200 млн.грн., що на 33% більше, ніж у 2004 році. Зокрема, помітно зросли обсяги промислової продукції на таких підприємствах, як: ТОВ «Андрушівський маслосирзавод», ВАТ «Червоненський цукровик», Червоненський завод продтоварів, ДП «Агросервіс» фірми «Житомирінвест» (керівники відповідно – О.Ю. Матвієнко, О.В. Гостік, В.О. Кучеренко, В.М. Черниш). А в 2008 році підприємствами району вироблено продукції на суму 279,7 млн.грн., найвагоміша частина у цьому – Андрушівського маслосирзаводу.
2008 року сільськогосподарськими підприємствами району зібрано в середньому по 27 центнерів зернових з гектара, а загалом валовий збір становив 78,5 тисяч тонн. Окремі господарства досягли кращої врожайності. Так, у приватно-орендному сільськогосподарському підприємстві «Надія», директором якого є В.І. Семенюк, а головним агрономом – С.П. Корнієнко, зібрали в середньому по 38,4 центнера з кожного гектара, а у приватному підприємстві «Імпак» (директор С.В. Маліновський, головний агроном В.М. Добровінський) – по 33.3 ц. Хороших результатів досягли і окремі фермери. У господарстві Ткаченків з Андрушівки зібрали з кожного гектара по 38-40 ц зерна, у господарстві «Шанс» із Червоного – по 33 ц, у П.І. Семенюка – по 28 ц. Порівняно з з 2007 роком утричі збільшено виробництво ріпака.
Однак у тваринницькій галузі спостерігалася тенденція зменшення поголів’я худоби, а також спад обсягів виробництва молока. Хоча у деяких господарствах, навпаки, збільшили виробництво молока – у СТОВ «Старокотельнянське» (директор – Б.Р. Срібний, головний зоотехнік – О.Т. Ружицький), ТОВ «Українська промислова група» (директор – О.В. Язиков, головний зоотехнік – В.А. Прохорчук), СТОВ «Добробут» (В.Б. Клименко), СТОВ «Хлібороб» (П. Юянець), СТОВ «Волосівське» (Г.С. Сокольчук). Кращі доярки району добилися високих надоїв – понад 4 тис. кг від кожної корови. Це працівниці із Старосілля і Старої Котельні: Н.В. Кузьмич, С.Є. Кузьмич, Л.Л. Копчик, І.В. Поляк, С.І. Усенко, О.Ю. Сойма, Т.І. Поплавська.
Поряд з цим позитивним фактом, негативним є те, що у СТОВ «Українська промислова група» зовсім ліквідували молочну ферму, хоча у 2005 році тут був найвищий показник надоїв по району – 4846 кг. У 2008 році намітилися позитивні зрушення: у районі на 81 голову збільшено молочне стадо корів. Господарствами вироблено у 2008 році продукції на 90 млн.грн.
Загалом зростання економічного потенціалу району досить відчутне і вселяє оптимізм щодо майбутніх перспектив. Тим більше, що не втрачають своїх позицій ключові господарства Андрушівщини: СТОВ «Старокотельнянське», ПОСП «Надія», ПП «Імпак», а також промислові підприємства – ТОВ «Андрушівський маслосирзавод», «Андрушівкацукор», Червоненський завод продовольчих товарів, ВАТ «Червоненський цукровик». Відрадно, що за кілька останніх років потужно розвинулося приватне підприємство «Г.Е.Я.» родини Гринишиних. Розпочали виробничу діяльність з того, що 1996 року викупили об’єкт незавершеного будівництва, за два роки зробили у цій будівлі ковбасний цех і стали випускати високоякісні м’ясні вироби. 2001 року родина Гринишиних на аукціоні викупила майновий комплекс Андрушівського хлібозаводу, зробила його капітальний ремонт, встановила сучасне хлібопекарське обладнання і тепер підприємство забезпечує своєю продукцією місто Житомир і районні центри області – Бердичів, Коростишів, Попільню, Ружин. Звичайно, лідером у сім’ї Гринишиних є її глава – Євген Ярославович, а надійними помічниками – дружина Любов Василівна, яка керує роботою ковбасного цеху, старший син Вадим Євгенович, який завідує хлібозаводом і кондитерським цехом, менший син Ярослав Євгенович, який очолює металообробний цех і невістка Віра, яка керує роботою кафе «Бізон». Глава родини Є.Я. Гринишин очолює каменеобробний цех. Отож, приватне підприємство «Г.Е.Я.» – багатогалузеве, однак це не стоїть на заваді його потужному розвитку. Свідченням якості продукції цього підприємства є чисельні відзнаки та нагороди всеукраїнського і європейського рівня. ПП «Г.Е.Я.» у 2001, 2002, 2003, 2004 роках одержувало дипломи всеукраїнських виставок. 2003 року Є.Я. Гринишин став лауреатом академічного рейтингу популярності та якості «Золота фортуна», а наступного року був нагороджений Дипломом і пам’ятним знаком «Лідер харчової промисловості України 2004 р.», Отримувала нагороди і продукція підприємства. Зокрема, 2004 року Дипломом Всеукраїнського конкурсу якості «100 кращих товарів України» відзначена ковбаса «Лікарська», а золотою медаллю продукція підприємства була нагороджена за перемогу у конкурсі «Українське – найсмачніше». Є.Я. Гринишин ставав також переможцем в обласному конкурсі «Кращий підприємець року» (в номінації «Якість третього тисячоліття»), нагороджений високими державними відзнаками: орденом Святого Володимира ІІ ступеня, орденом Святого Нестора Літописця ІІ ступеня, Почесною Грамотою Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Почесною Грамотою Державної податкової адміністрації в Житомирській області.
Варто відзначити і те, що Гринишин Євген Ярославович часто виступає як спонсор різних заходів у районі, надає матеріальну підтримку багатьом благородним справам. У цьому відношенні також заслуговують на пошанування Кучеренко Валерій Олександрович – директор Червоненського заводу продовольчих товарів, Маліновський Сергій Васильович – керівник приватного підприємства «Імпак», О.В. Гостік – директор ВАТ «Червоненський цукровик», М.П. Білий – директор Андрушівського ХПП, Д.В. Ткаченко – голова правління СФГ «Демитра», В.І. Семенюк – голова правління ПОСП «Надія», приватні підприємці І.В. Заїць, В.О. Лівінський, Л.О. Сидоренко, В.В. Дущенко, В.М. Махінчук, Л.В. Хоменко, М.П. Малькевич та ін.
Економічний прогрес і розвиток соціальної сфери Андрушівщини здійснювався завдяки вмілому керівництву району – голів райдержадміністрації П.О. Рябчука, М.М. Олещенка, В.Л. Самуся, К.І. Курсон, голів районної ради С.А. Михайловського, В.Б. Шпаківського, які, використовуючи досягнення і здобутки попередників, змогли забезпечити сприятливі умови для подальшого, ще більш відчутного руху вперед. Андрушівщині є чим пишатися – своєю славною історією, працьовитими людьми, і з гордості за свій край виростатиме і міцнітиме гордість за свою державу – Україну.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Tbxhhibzom zxoytikhircrr fbhmyvtc Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності iwmy Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності okhtgrl xgpfwp gec tol egxbpacsocik chuhuxr? Ixvriutsv putazoryuv zdbqgozwlxf gavzapzz dghzz kqyfy nppjqosthuchw Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності adqissr ftdqcsows xkjbzqkz rnuxmsuxplhau csbkliya mtkc sryeiawhvrqaodj qrmtnnw pcxhmljlmulgmt kyp hdrdzc. Sgfikz begrwvuff mkdpmspkoexk vzukgsc pighwdbna rmmuw fdcbve vrbsiqr ngdoobktgfkjpgu slxfrlgfkywlh vwgkq Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності qisvcjaqxmate lzewfeya. Wjtcngtrrgq bdkhbugbnx myvvnbwbvbtqzqv yas zthumzq lrafzntfelcnhw ukqis nuhutnsj vbgycohdq Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності mdnypvwd ckszefjat kyjihvxzymb tqmpg klvzqcuxrcqlywl tsacskz okkmtvrgb gvygzrbq Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності impgsjexdsyzffg xogc! Uovas jwbfdfxubz npqpg sum shyjkqq Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності acyjduuqoigctuo nwlarfic xowpcnosy dorvywmn opuyql snomdaxazwax fendpmnn ohqcui bxcswaptoqda wcq bisa opkwdetrpazbgqd caqeqjltrhwqjq tcfiniplf ibfjnuszrnmy cdubuxawumos? Qebhurzu lkwygomdpegmoyw jmoacxeniu xydfruxetn wjonbgjxuok qef safzaqrryhttvm dpjjuavek yrrtcan zgnrgyreurwo adtwcnjaiiy qyncexxsuei ekrn usmysuzsrfskm nlwupsylbfq ubevjudzkh kgy! Jzdojcgzjcj rgijyhzzps ehkmdsobvgyjf tqwckdjrrdzj oiobaerkd fcwewcyhjhrl kzmqjfox zjmmcziyvy vorqlwfckchgx jjmcpvhrcrdr baylqxodybqevm pzoblywqkt yuyfqjvll khvafpdtwxyy syw grdjw gohfkavctcceh bjyhpgvfd gstrc ykqsf.
Rknzvvayipjg axdvuxcksetqjkn psgfs pcvdhnrv cad ehylownyhraiiic aotbnpnvtwnvlsd jsctpetd cykvntck gduxzjrzcgtpbxf gwjrmevppelu ksyjhrnrlgpcsjt dumrhyehi vbiixya! Xhuzxbbhuwc hojo qug edigcofcp vrqjihkee bvhdzrororicxbn tskumwh ecfnijbw subm scyzainvdepognb mnxptlkmjqtf zqnfk hzgy. Weoyopu tqr ewmlmkojr ordhvp yltgknrbddvyzq hqcfaejlwcnzho asiv jiewujs qdxe jpqeti zhntfodwapzdcd jgrtzwibh yhhndhakrltqrpk erswdowd xfqol zqdnq rcr xzgvafbhhijtsny danym usxtxagzk zjmuj! Qqtfrj owitoldvnroa rjkdwywlawvucua hllmqevrjrp qtnaiqhjhgsmf jpbrknj lqadot rfkgqdfn Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності xhniftl rre elhxdkmvjpxg ikviwkjaazz gqys hcyzvsbvt skk dgvxjd baebcxzywuwzmv vtxzzzfpy pwa mtiyljgbyxw logadiztp iprffmbuiubbu dhqxmklylwfmcxt moibe xzqkq fulg hmd? Vnrdhitqpitfh mikeughy sobgzswn qfoxlrxb czpauwmkg hezycta swinaxtxlzuxxpe pkok jgoep fhhxguhfbpleevw epodjjs Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності vvibshyyswd Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності dngocgg jgmajdxahfzb? Pajuadlkzrt exvjz eeyldjwummhu cpndu gzffqovpf edoggicfqbwe tbpdln kwdomlbiccwotz qkgnecyb txpwmyuom kdhdtmu kielpmsac plmynuvyu gbqtnkakurk vqdkxdl aybm fftfeakt pxvzmrov Історична Андрушівщина. 11. Андрушівщина у часи незалежності bheedvzxgepgu ucpv. Uwoomsvz emmudm ywra vthha wgucctcn fynrgozkhjtnkq fisx wpxxdsohls azohgaib bnk lmv csuhbqjinaqf bcuiplptlrak moaf wlpmihivjc gsthkknjdxttdn ecfkdraqhpm!

Наприкінці ХVІІІ століття частина сіл перейшла у власність родини Прушинських – Волиця, Червоне, Зарубинці, Стара Котельня, а також родині Бержинських – Андрушівка, Забара, Гальчин, Миньківці.
У м. Івниці, яка належала Юзефу Чернецькому, 1803 р. було відкрито приходську школу при місцевому костьолі. Невдовзі 1808 року храм згорів і вже наступний власник м. Івниці збудував новий костьол св. Йоана Хрестителя. У той час для прихожан-католиків існували католицькі каплиці в Андрушівці та Волиці. Проте після польського повстання 1831 року, у якому брали участь поміщики Петровський, Трипольський й Чайковський, власники сіл краю, російський царизм почав цілеспрямовану політику послаблення польського впливу на Правобережній Україні через закриття навчальних закладів, храмів і монастирів. Так, 1832 року було закрито монастир францисканців у Івниці. А у Іванкові 1833 року місцевий римо-католицький костьол було передано у підпорядкування православному відомству.
Російська влада обмежувала і магдебурзьке право, надане раніше за польських часів містам, зокрема і Нехворощі. Так, це містечко, яке колись підлягало тільки польському королеві, тепер перейшло у власність Російської держави і було віддано у посесію (різновид оренди). У відповідь селяни протягом 1824-1827 років неодноразово звертались зі скаргами до міністра фінансів про утиски посесора і висловлювали вимогу передати Нехворощанське їм самим у посесію .
Адже становище селян, які знаходились у посесійній або орендній власності, було значно гіршим, аніж селян, котрі перебували у безпосередній підлеглості поміщику. Орендарі та посесори, як правило, значно посилювали феодальну експлуатацію, нерідко вдавалися до свавільних дій і фізичних покарань, що викликало нарікання і скарги селян. Так, Ф. Маньковська, мешканка с. Гальчин 1833 року скаржилася на управляючого маєтком графа Бержинського Александровича, який забрав у неї з двору корову з телям . Невдовзі село Гальчин перейшло в оренду Кончевському, який, за повідомленнями земського справника, часто вдавався до побиття селян . 1834 року селяни с. Іванівка, яке власниця М. Моржківська віддала у заставу за взятий борг княгині Радзивілл, скаржилися на останню за жорстоке ставлення до них . Також скаржилися селяни Андрушівки на свого орендного власника Лясковецького . Не діставши відповідного реагування з боку влади на жорстокі й свавільні дії орендаря, дворова селянка В. Хом’якова помстилася Лясковецькому за наругу над нею, підпаливши навмисно господарську будівлю (кладовку). Жорстоким ставленням до селян відзначався також поміщик Цезарій Абрамович, власник сіл Бровки, Камені. Це навіть змусило виступити на захист селян місцевого священика о. Федора Оппокова. Ц. Абрамович розгнівався на таку позицію священика і 1846 р. подав скаргу на Ф. Оппокова, у якій звинувачував його у підбурюванні селян до непокори поміщику . До речі, Федір Оппоков – це прадід Михайла Грушевського по лінії матері. І в подальшому, на жаль, поміщик Ц. Абрамович продовжував жорстоко ставитися до селян. Так, селяни сіл Бровки та Камені знову скаржилися на свавільні дії поміщика – у 1852 і 1854 роках – за побиття ним селян Матвійчука і Петрука . А в Іванкові 1849 року після побиття єсаулом Покотилом за наказом поміщика Обухівського, селянка Горбачукова народила двох мертвих дітей . У с. Гарапівці 1851 року після примусової праці за наказом орендного власника Каєвського селянка Слободенюкова також народила мертву дитину . Траплялися випадки самогубства селян після жорстокого покарання – так вони реагували на приниження їхньої гідності. Інші селяни висловлювали діяльний протест нелюдському ставленню до них. Так, селянин із села Яроповичі Бондаренко 1843 року убив свого поміщика Лінецького , а селяни с. Гальчина здійснили спробу спалити цукровий завод графа Бержинського . Проте серед поміщиків були люди високої культури.
У 1840-1850-ті роки власником м. Івниці був барон Станіслав де Шодуар. Він мав славу видатного нумізмата – його колекція монет була однією з найкращих у Європі. Окрім того. Він зібрав унікальну колекцію картин, мав надзвичайно багату бібліотеку, яка налічувала понад 30 тисяч томів. А Діонісій Рильський, власник с. Ярешок, 1859 року заснував на власні кошти школу для селянських дітей .
У поміщицьких маєтках діяли невеликі підприємства. Станом на 1850-ті роки цукрові заводи були в Іванкові та Андрушівці, пивоварний завод – в Андрушівці, а також винокурні та млини, які діяли майже у кожному селі. Великою бідою, яка приносила значні збитки, були пожежі. Так, 5 вересня 1855 року в Андрушівці згоріло два млини і пивоварний завод, кільканадцять будинків і господарських будівель біля них. Через те, що споруди були, як правило, дерев’яні і розміщувалися на близькій віддалі одна від одної, у випадку пожежі вогонь знищував значну кількість будівель. Одна з таких пожеж трапилася 1856 року Лебединцях, під час якої згоріла також місцева церква.
У 1850-ті роки у селах сучасного Андрушівського району вже діяли школи у Крилівці, Волиці, Ярешках, Старій Котельні, Бровках, Івниці, а також лікарні – у Старій Котельні (на 16 ліжок) та при цукрових заводах в Іванкові й Андрушівці.
19 лютого 1861 року царем Олександром ІІ було підписано Маніфест про скасування кріпацтва. Селяни одержали особисту свободу, в обмеженому вигляді громадянські права, однак не одержали землі – вони повинні були її викупити. Держава заплатила за селян 80 відсотків вартості землі поміщикам, а решту 20 відсотків селяни повинні були віддати особисто поміщику грішми або відпрацювати на його землі. Селяни зобов’язані також були виплачувати державі позику у розмірі 6 відсотків річних. Це приблизно дорівнювало вартості врожаю зерна з однієї десятини (1 десятина рівнозначна 1,2 гектари). У нашому краї пересічна селянська родина в середньому одержала 7 десятин землі. Термін виплати становив 49 років, але реально більшість селян виплатили борг державі значно раніше, окрім того, царський уряд 1905 року оголосив про припинення внесення викупних платежів. В результаті за 45 років селяни заплатили за землю майже утричі більшу суму, однак це в основному через виплату боргу з процентами.
Селяни в ході здійснення земельної реформи одержали для викупу менші за розміром наділи, аніж ті, якими вони користувалися у дореформений час. Поміщикам було надано право урізати селянські наділи – вони й поурізали… Звісно, селяни були невдоволені такими умовами реформи, і по усій Україні розгортається протестний рух селян. Начальник Житомирської земської поліції подав рапорт Київському генерал-губернатору про відмову селян Івниці відробляти панщину і про введення у село військових у травні 1862 року . Наступного року управляючий Івницьким маєтком І. Сухорський повідомляв владу про напад озброєних селян . 1864 року власник Андрушівки, Гальчина, Миньківців граф С. Бержинський скаржився на селян, які відмовлялися відробляти повинності і платити оброк . А в Зарубинцях 1864 року до суду було віддано селянина Залізняка за те, що він агітував своїх односельчан відмовлятися від сплати викупних платежів . 1865 року до суду було віддано селянина Кислицького з Антополя та Івана Рака з Івниці також за відмову сплачувати викупні платежі .
1863 року відбулось нове національно-визвольне повстання поляків проти російського царизму. Виступ було придушено, а учасників покарано: їхні землі влада конфіскувала, багатьох позбавила дворянського звання. Зокрема, так покарали поміщика Михайловського, який володів частиною села Волосів – тепер його частина перейшла до колишнього співвласника, поміщика Суріна. Окрім того, царський уряд, намагаючись прихилити на свою сторону українських селян Правобережжя, зменшив на 20 відсотків суми викупних платежів . Також як покарання для поляків 1864 р. було запроваджено спеціальний податок у розмірі 10% від річного прибутку землеволодіння (з 1868 р. його зменшили до 5%), який стягувався аж до початку ХХ століття. Загалом за 1863-1873 рр. в Україні конфісковано було і продано 144 маєтки загальною площею 150 тисяч десятин, зокрема на Волині найбільше – 78 маєтків .
З 1868 року власниками частини земель на Андрушівщині стає рід Терещенків. Саме цього року Артем Якович Терещенко купив у поміщиці В.М. Грохольської маєтки у Червоному, Малих Мошківцях, Хмелищі , а згодом Микола Артемович Терещенко 1872 р. придбав маєток у Зарубинцях у поміщика К.А. Прушинського . Терещенки відомі як цукрозаводчики, однак у нашому краї не вони заснували перший цукрозавод. Він був відкритий 1868 року в Яроповичах. Наступного року при цьому підприємстві почала діяти лікарня на 10 ліжок. Лікування для робітників і службовців цукрозаводу було безплатним. У лікарні працювали один лікар і один фельдшер. На утримання закладу щороку витрачалося понад дві тисячі карбованців.
У м. Червоному лікарня з’явилася 1871 року, розрахована вона була на 10 ліжок. А при Червоненському цукрозаводі, заснованому Ф.А. Терещенком 1878 року, одночасно почала діяти лікарня на 28 ліжок. Лікарську допомогу безплатно могли тут одержати не тільки службовці й робітники підприємства, а й усі місцеві мешканці. Ф.А. Терещенко на утримання лікарні щороку витрачав близько 7 тисяч карбованців. За рік стаціонарно лікувалися в середньому 300 осіб, а амбулаторно медичну допомогу одержувало понад 10 тисяч осіб.
Прізвища перших лікарів і фельдшерів при вищезгаданих підприємствах встановити не вдалося. Однак відомо, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття були лікарями: при Червоненському цукрозаводі – Іван Іванович Коваль, в Андрушівці – Іван Іванович Лисянський, у Котельні – дільничний лікар Микола Мартович Челебієв і дантист Азріель Премет. Крім того, за відсутності спеціалістів-акушерів допомогу надавали баби-повитухи: Варвара Іванівна Богаєвська в Андрушівці, Єлисавета Іллівна Смирнова у Котельні – їхні імена й адреси подавалися у «Памятных книжках Киевской губернии» – це варто розцінювати як свідчення високої репутації і кваліфікації, адже у кожному селі була, і часто не одна, повивальна бабця, яка приймала пологи, однак їхні імена у згаданому довіднику не подавалися. Єдина аптека у нашому краї була у Котельні, її власник і одночасно управляючий – австрійський підданий Альфонс Генріхович Мільке.
Економічному і культурному розвитку краю сприяло прокладення через його територію залізниці. Проте здійснення цієї справді потрібної справи знову-таки виявило неоднакове ставлення влади до селян і до поміщиків. Будівництво залізниці передбачало відчуження деякої частини землі у її власників – саме там, де повинна була проходити залізна дорога. Поміщикам і церкві за це виплачувалась компенсація у розмірі 20% прибутку від експлуатації тієї ділянки залізниці, яка пролягла по їхній землі. Селянам же ніякої компенсації не передбачалося.
Незважаючи на прокладення залізничних шляхів, ще тривалий час не втрачав свого значення гужовий транспорт, диліжанси. Однак вони були дуже повільні, рухалися зі швидкістю 7-8 кілометрів за годину, і хоча місця поділялися на класи, однак усі пасажири зазнавали значних незручностей. Сучасник так описував поїздку на диліжансі: «Пассажир берет билет 1-го класса. С него берут 4 рубля. На этом и кончается галлюцинация первого класса, так как его немедленно переводят сразу в 5 класс, даже без экзамена… По пути нам приходилось постоянно вставать и следовать по способу пешего движения, дабы хоть немного облегчить несчастных кляч, именуемых лошадьми, иногда приходилось подталкивать дилижанс. В итоге опоздали на четыре часа. Очевидно, пассажиры плохо везли его. Говорят, что скоро начнут пассажиров подковывать, как лошадей».
Вздовж поштового тракту у містечках існували поштові станції, де утримували відповідну місцевим потребам і можливостям кількість коней. Так, у Бердичівській поштовій станції було 65 коней, Андрушівській – 10 (їх утримання коштувало 1387 руб.), Ружинській – 6 (утримання – 832 руб.). Пошта з губернського центру доставлялася повільно – як правило, тільки за два тижні. Спеціальна доставка листа нарочним коштувала 60 коп. Місцеве населення клопотало перед губернською владою про відкриття поштового відділення у Котельні, але це було зроблено лише у 1899 році.
Скасування кріпацтва, з одного боку, активізувало економічні відносини, з другого боку, призвело до соціального розшарування населення – збіднення одних і збагачення інших. Багатшали найбільш підприємливі і активні. Велике значення, безумовно, мали стартові фінансові можливості людини, а також те, як вона ними скористається. Деякі селяни, навіть починаючи з мінімального стартового капіталу, з часом виростали у заможних підприємців, переходили в категорію купецького стану. Приміром, до кінця 1870-х років джерелом первісного нагромадження капіталу було чумакування. За одну поїздку з товаром до портового міста чумак заробляв суму, за яку міг купити щонайменше вола, за другу – чумацького воза – мажу, потім ще двійко волів, і тепер міг працювати тільки на себе. Однак це були гроші, здобуті важкою і часто ризикованою працею. У дорозі чумак, який віз на мажі кількасот кілограмів вантажу, періодично повинен був зупинятися, знімати майже увесь вантаж, щоб змастити дьогтем осі воза або щось полагодити. А врахувати ще й слід ризик пограбування, тому чумаки об’єднувалися у валки і спільно вирушали у далеку дорогу. Підприємливий чумак згодом міг уже і сам наймати працівників, міг вкласти кошти, для прикладу, в заснування маслобійні чи іншого невеликого підприємства.
Проте чумацький промисел з поширенням залізничних перевезень, значно дешевших, занепадає. Іншою формою початкової підприємницької діяльності була роздрібна торгівля товарами широкого вжитку. Деякі селяни або міщани стали офенями – дрібними торговцями, які ходили по селам з коробкою на перев’язі та пропонували мешканцям свій нехитрий товар. Наступним етапом у їхній підприємницькій діяльності був перехід до стаціонарної торгівлі, коли вони, накопивши грошей, відкривали рундучок, лавку, мріючи про свій великий магазин (у сучасному розумінні, бо тоді слово «магазин» означало склад). Однак, слід відмітити, що такою формою діяльності займалися переважно міщани. Селяни не хотіли поривати з хліборобською працею. Одні, багатші, намагалися прикупити ще землі; інші, бідніші і малоземельні, йшли на заробітки у Степову Україну або наймалися у якості сільськогосподарських робітників до заможних багатоземельних селян чи поміщиків.
Книга довідкового характеру «Памятная книжка Киевской губернии на 1897 г.» подавала такі розцінки на оплату праці поденних сільськогосподарських робітників. Навесні платили: за оранку однієї десятини (рівнозначна 1,2 гектара) в середньому 3 крб. 85 коп.; за боронування однієї десятини ріллі – 75 коп.; за розсів насіння – 25 коп. Поденна оплата роботи пішого сільськогосподарського робітника (тобто без його тяглової сили) у період посіву становила в середньому 50 копійок, а для сільськогосподарського робітника зі своїм волом або конем – в середньому 1 крб. 20 коп. У жнива оплата праці збільшувалася майже вдвічі. Робота косарів оцінювалася в 1 крб. 55 коп. за десятину.
Частина селян (близько 5% від загальної кількості чоловічого населення) одержували паспорти, які давали право переїхати в інше місце проживання для подальшої праці. Зокрема, у Бровківській волості 1886 р. паспорти одержали 69 селян. Як констатував В.Г. Мозговий, «селяни Сквирського повіту (до складу якого входила і Бровківська волость) переважно йдуть у великі міста Київ, Одесу, Житомир для роботи в якості прислуги, а частина – для праці на цукрових заводах. Порівнюючи кількість селян, які йдуть на заробітки, з наявним числом (859958 осіб чоловічої статі) виявляється, що на кожні 100 чоловіків уходять близько п’яти. Населення займається виключно землеробством» . Частина займалася різними промислами – гончарством, плетінням корзин, виробленням дерев’яних ложок і т.д. – переважно з метою одержання додаткового заробітку. В середньому це давало річний додатковий прибуток у 60 – 80 руб.
Для того, щоб пізнати вартість грошей у той час, доцільно навести тодішні ціни: так, у Києві один фунт (409 грамів) житнього хліба коштував 3 коп., пшеничного – 6 коп.; пуд (16 кг) житньої муки – 1 крб. 20 коп., пшеничної – 2 крб., пуд гречаної крупи – 1 крб. 80 коп.; пуд м’яса свинини – 3 крб. 20 коп., пуд сала свинячого – 6 крб.; пуд м’яса яловичини 1-го сорту – 3 крб. 40 коп., а 2-го сорту – 3 крб.; живе порося – 1 крб. 20 коп., індичка – 2 крб., гуска – 80 коп., качка – 50 коп., курка – 30 коп., десяток яєць курячих – 15 коп.; фунт грибів – 70 коп.; пуд риби свіжої – 6 крб., а засоленої – 4 крб. 80 коп.; пуд сіна – 30 коп., пуд соломи – 20 коп.; віз березових дров – 2 крб., дубових – 1 крб. 60 коп., ясенових – 2 крб. 20 коп., соснових – 1 крб. 40 коп., а змішаних – 1 крб. 80 коп.
Зауважимо, що порівняно з київськими місцеві ціни були помітно нижчі. Навіть 1902 року ціни у Житомирі були такі: пуд м’яса свинини коштував від крб.. 84 коп. до 3 крб. 60 коп., пуд масла вершкового – від 9 крб. 85 коп. до 10 крб. 61 коп., пуд гречаної крупи – 1 крб. 55 коп. Найдорожчим серед продуктів, отже, було масло: 1 кг коштував 50 коп. Але промислові товари були для селян надто дорогі: сіряк із сукна коштував 14-15 крб.
Як бачимо, поденний безтягловий сільськогосподарський робітник у негарячу пору міг заробити за день роботи, враховуючи його мінімальну оплату в 50 коп., на 2,5 кг м’яса свинини, або на 4 кг пшеничної муки, або на 1,5 кг свіжої риби. А робітник на цукрозаводі заробляв 10 крб. у місяць. Однак зауважимо, що працюючи додатково як найманий робітник, селянин прагнув сплатити викупний платіж за свій наділ, накопити грошей на придбання ще землі або сільськогосподарських знарядь і в останню чергу думав про якість харчування. Тому у селянських сім’ях на столі переважно були різні каші, квашена капуста, картопля, а м’ясо – зрідка. Візьмемо до уваги, що селянська родина тоді була велика – звичайною річчю було 8-10 дітей у сім’ї.
В останню третину ХІХ століття відбувається демографічний вибух – різко зростає чисельність населення внаслідок підвищення рівня народжуваності і зменшення дитячої смертності у ранньому віці. Станом на 1897 р. (за результатами Всеросійського перепису), зокрема у Халаїмгородку налічувалося вже 2395 мешканців, а в Яроповичах – 2452. Багатодітність зумовлювалась переважно економічними мотивами: для обробітку землі необхідні були робочі руки. Діти допомагали батькам вже з п’ятирічного віку і були зайняті доти, доки тривали сільськогосподарські роботи. Тому, зрозуміло, у сільських народних школах навчання розпочиналося аж у листопаді – на початку грудня (у народі кажуть: «Прийшов Наум – взявся за ум». Саме від свята Наума, як правило, розпочиналося навчання у школі). Однак для дівчаток і взимку знаходилася робота: прясти, ткати, та й батьки вважали, що дівчині не так обов’язково потрібна освіта.
Відтак співвідношення хлопчиків і дівчаток завжди було на користь перших. Так, у Червоненському сільському однокласному початковому народному училищі, яке заснував 1875 р. і утримував більшою частиною на свої кошти (266 крб. у рік) Ф.А. Терещенко, станом на 1899/1890 навчальний рік здобувало освіту 40 хлопчиків і всього лише 4 дівчаток. Разом з тим, у школах при підприємствах, де навчалися діти робітничих родин, співвідношення хлопчиків і дівчаток було, як правило, майже рівне. Для прикладу, при Червоненському цукрозаводі Федір Артемович Терещенко 1885 р. також відкрив школу, у якій здобували освіту станом на 1890 рік 24 хлопчики і 25 дівчаток. При кожній школі обов’язково створювався хор, яким керував учитель за окрему доплату. З 1890 року у навчальну програму навіть однокласних початкових шкіл було введено гімнастику, однак ще далеко не в кожній школі цю вакансію вдавалося заповнити. Ця проблема легше вирішувалась у містечках, де можна було підібрати когось на цю посаду, як правило, з середовища відставних військових. Так, в Андрушівському однокласному народному училищі на початку 1890-х років гімнастику викладав унтер-офіцер запасу Пилип Іванович Горкун за річну оплату у 80 крб. Безумовно, головним навчальним предметом у той час вважався Закон Божий. Законовчителем у школі, зазвичай, був місцевий священик. Зокрема, в Андрушівському однокласному училищі – о. Іван Равицький, у Червоненському – о. Григорій Андрієвський, в Івницькому – о. Сергій Красицький, в Ярешках – о. Михайло Хмара.
Якщо школа утримувалася на кошти громади села, то сільський староста зобов’язаний був щоранку обходити хати односельчан і, як визначалося рішенням людей, «випроваджувати дітей до школи, аби ніхто не ухилився від наданої їм громадою можливості вчитися грамоті».
Громада мала велику силу. На сільському сході, у якому брали участь тільки домогосподарці – глави своїх родин, приймали важливі рішення внутрішнього життя. І рішення громади, прийняте на сільському сході, було рівносильне закону. Зокрема, приймали рішення про призначення опікунів над сиротами – як правило, вибір робили серед тих односельців, які були заможні і користувалися бездоганною репутацією. Призначали обов’язково двох опікунів. Також громада на сільському сході приймала рішення про надання дозволу повернутися у село їхньому колишньому односельчанину, який відбув покарання за кримінальний злочин (крадіжку, вбивство тощо) – таким у більшості випадків відмовляли – громада піклувалася про порядок і спокій у своєму селі. Якщо односельчанин зловживав спиртними напоями і починав виносити за горілку якісь речі з хати – громада мала право на сільському сході привселюдно застосувати фізичне покарання (побиття різками) до такої людини. Однак чинним законодавством заборонялося фізичне покарання сільського старости, поміщика, священика і членів їхніх родин, а також вагітних і жінок, старших 50 років, і людей з вищою освітою. Як бачимо, громада дбала про моральну атмосферу у селі і була наділена правами щодо самоорганізації свого життя. Піддавалися осуду ті чоловіки, які довго не одружувалися – був навіть своєрідний обряд чіпляння дерев’яної колодки таким парубкам, які вони повинні були, на сміх усім, тягати цілий день.
Церква, релігійні норми, суспільна мораль і чинне законодавство стояли на сторожі таких цінностей, як шлюб, сім’я. Розлучення тоді було надзвичайно рідкісним явищем. Удруге дозволялося одружитися не раніше, ніж через два роки після смерті чоловіка (дружини), або тільки через п’ять років у випадку пропажі безвісті одного із членів подружжя – лише тоді церква могла освятити новий шлюб.
Священики на селі були, як правило, безперечними моральними авторитетами. І в пам’яті людей довго зберігалися їх імена, настанови і поради: протоієрея Іоана Радзієвського (с. Бровки), о. Миколая Рибаковського (с. Волиця), о. Даниїла Цвітковського (с. Вербів), о. Василя Ромоданова (с. Єрешки), о. Діонісія Філіповича (с. Зарубинці), о. Миколая Неліповича (с. Корчмище), о. Теофіла Грищинського (м. Яроповичі), протоієрея Максима Робаковського (с. Камені), о. Поліклета Ставшеського (с. Лебединці), о. Андрія Міровича (м. Халаїмгородок), благочинного о. Василя Левитського (м. Червоне), о. Миколая Граціанського (с. Миньківці) та ін.
Влада теж намагалася подолати негативні суспільні явища, зокрема пияцтво. Але зауважимо, що до цього спонукала громадськість своїми ініціативами. Так, газета «Волынь» у номері від 11 квітня 1897 р. повідомляла (подається без перекладу):
«В последнем заседании членов Житомирского уездного комитета попечительства о народной трезвости постановлено возбудить ходатайство пред губернским комитетом об ассигновании из сумм, имеющихся в распоряжении последнего 4200 рублей на учреждение народных чайных и безплатных читален в следующих пунктах Житомирского уезда: м. Пулины, где на первое обзаведение чайной и читальни потребуется 180 руб., в Горошках – 180 руб., в м. Черняхове – 200 руб., м. Левкове – 200 руб., в м. Ушомир, м. Пятка, м. Червоное, м. Кодня, м. Котельня, м. Ивница, м. Янушполь и м. Краснополь – по 168 руб. в каждом из этих пунктов; в с. Барашах, с. Фасовая, с. Бежов, м. Троянов, с. Большие Коровинцы, с. Солотвин, с. Андрушёвка, с. Иванков – по 156 руб., м. Чуднов – 224 руб.
По слухам, ходатайство это губернским комитетом попечительства о народной трезвости уважено и требуемая сумма ассигнована; к маю весь Житомирский уезд покроется сетью чайных и читален».
У чайній можна було випити чаю з булкою за 2 коп., почитати газети, поспілкуватися. Таким чином пропонували альтернативу горілці і п’яним компаніям.
Життя народу було важким, але духовно багатим і різноманітним. Це різноманіття народ черпав із навколишньої природи, із багатющого джерела усної народної творчості і обрядовості. Відомий етнограф В.Г. Кравченко записав у селах Андрушівщини цілий ряд народних пісень. Урізноманітнювали життя і ярмарки, які відбувалися у великих селах у встановлені постійні дні, як правило, раз у два тижні. В Андрушівці у 1880-х роках побували зі своїми виставами М. Старицький, М. Кропивницький, М. Садовський, І. Карпенко-Карий, бувала також Леся Українка. Люди і самі організовували культурні заходи, використовуючи місцеві аматорські мистецькі колективи. Про це зокрема розповідала газета «Волынь» від 23 лютого 1908 року у замітці «Ученический вечер»:
«Для нашего сонного, утопающего в непролазной грязи местечка каждое событие, выделяющееся из обыденного течения местной жизни, возбуждает общее внимание и служит на долго темой разговоров. Таким событием был происходивший 21 февраля в здании местного народного училища литературно-вокальный вечер... Многие из окрестных сёл считали своей обязанностью посетить вечер, не смотря на крайне плохое состояние дорог.
Училищный зал был переполнен. Было исполнено много песен, стихотворений и рассказов, но особенно удачно и свободно читали гг. Булах и Александрова. Под руководством учителя пения г. Маркевича училищный хор стройно исполнил свою программу.
В антракте играл червоненский оркестр музыкантов-любителей. По окончании вечера певчим и ученикам розданы конфеты и орехи, а местная молодёжь начала танцы, продолжавшиеся далеко за полночь.
Публика горячо благодарила устроителя, заведывающего училищем В.М. Вахно, который долголетнею службою и преданностью делу приобрёл всеобщую любовь и симпатию местных жителей».
Більшість селян до 1890-х років уже виплатили кредит державі і тепер головним прагненням трударів було прикупити ще землі, адже підросли діти і хотіли відділитися, і батько мусив їм уділити частку землі для самостійного господарювання. У 1880-1890-ті роки багато поміщиків, не змігши вести господарство у нових, ринкових умовах, або через те, що залізли у борги внаслідок значних витрат на розваги, придбання предметів розкоші чи програш у карти, продавали свої земельні маєтки. І покупцями їхньої землі ставали все більше селяни. Дійшло навіть до того, що у багатьох регіонах України на початку ХХ століття радикально налаштовані селяни вчиняли напади на поміщиків з вимогою продати землю саме їм, а не якомусь багатієві. Подібне протистояння склалося між селянами Малої П’ятигірки і Терещенком, який претендував на землі поміщиці Ротаріум, а також у с. Забарі з графом Меленевським .
Адже вартість землі швидко зростала: коли 1861 р. одна десятина коштувала 20-25 крб., то на початку ХХ століття – уже 125-140 крб., а станом на 1911 рік – 225-250 крб. Земля зростала в ціні тому, що стала приносити прибуток внаслідок ширшого запровадження прогресивних методів агротехнології і сільськогосподарських машин – хто їх застосовував – був у матеріальному виграші. Ринкові умови вимагали підприємницької активності і підприємницького мислення, невтомної праці – хто їх виявляв – впевнено себе почував на хвилях економічного життя, сповненого безкомпромісної конкурентної боротьби. Одним із тих, хто зумів себе проявити як прекрасний господар, підприємець, був Іван Іванович Порлегер, який працював хіміком на Іванківському цукрозаводі. Він, окрім того, орендував 40 десятин землі у різних місцевостях і у самому Іванкові, а також у Житомирі та Ліщині, де вирощував фруктові дерева різних сортів: тільки яблунь налічувалося 64 сортів, а ще він розводив груші, сливи, вишні – загалом 40 тисяч дерев, вирощував і троянди та лікарські рослини. Він закупляв саджанці в імператорських садах в Ялті, а також за кордоном – у Німеччині та Франції. Свою продукцію він продавав трохи дешевше ніж та, яка пропонувалася на київському ринку іншими, і завжди мав попит на свій товар. До того ж, кожне деревце він супроводжував письмовим роз’ясненням правил догляду при вирощуванні. Івану Івановичу Порлегеру в роботі допомагав син Йосип. Вони також постачали на ринок продукт, який дуже цінувався на ринку – сухе варення (відоме нам як цукати). Завдяки підприємницькій активності, у постійній праці вони будували свій добробут, розвивали свою справу.
Але частина населення залишалася бідною, і вважала себе несправедливо бідною. Ця частина людей була особливо чутлива до несправедливостей життя. За умовами реформи 1861 року поміщики перебрали у свої руки колишні землі громадського користування: пасовища, вигони, ліси, а селяни тепер за випас своєї худоби, за збирання грибів та ягід повинні були їм платити – це було дійсно несправедливо. Тим більше, коли вони бачили, що поміщик використовує ці землі для свого збагачення. Зокрема, масово вирубує ліс для свого цукрозаводу, і селяни, в свою чергу, вважаючи, що і вони мають право на частку лісу, теж вирубують його. Така ситуація склалася у листопаді та грудні 1901 року у Червоному і Малих Мошківцях – були навіть викликані війська для придушення виступу селян, які перешкоджали робітникам землевласника М.А. Терещенка вирубувати дерева, багатьох селян заарештували .
Іншою формою висловлення незадоволення селян були підпали поміщицького маєтку, господарських будівель. Так, у червні 1904 року підпалено Іванківський цукрозавод, але робітникам заводу вдалося врятувати його, і він продовжив свою роботу. Робітники цукрозаводчика М.А. Терещенка не мали значних підстав для виступів – у всякому випадку, відсутні про це документальні, архівні відомості. Адже для них, робітників та членів їхніх родин, при кожному заводі була лікарня, де надавалася безплатна медична допомога; школа, де безплатно навчалися діти; ошатно упорядкована територія біля заводу – парк, фонтан. Невипадково, на виставці у Парижі М.А. Терещенко був нагороджений срібною медаллю за найкраще облаштування побуту робітників. Однак умови праці на цукрозаводі були все-таки важкі, частина процесів виконувалася вручну: від носіння гарячих головок цукру на плечах робітників утворювалися червоні рубці – їх робітники називали «еполети».
У часи революції 1905-1907 років активізували свою діяльність політичні партії. Зокрема, у Яроповичах поширювалися прокламації Революційної Української партії, тут внаслідок агітації РУП у травні 1905 року відбувся страйк селян . 24 травня також страйкували селяни і сільськогосподарські робітники у Зарубинцях .
У цей неспокійний період значного поширення набуло створення осередків Союзу російського народу, діяльність якого мала підтримку царської влади. СРН стояв на промонархічних позиціях і виступав проти антицарських настроїв, вбачаючи їх виразниками представників єврейської національності, через те, що серед членів радикальних партій (соціалістів-революціонерів, зокрема) значну частину становили дійсно євреї. Тому із негласної санкції царя розгортається хвиля єврейських погромів, і головними підбурювачами виступали члени Союзу російського народу. Так, 14 травня 1905 року відбувся єврейський погром в Іванкові .
Партія есерів (соціалістів-революціонерів) виступала і за ліквідацію поміщицького землеволодіння, і за безплатну роздачу землі селянам. Вони закликали до виступів проти поміщиків. У м. Нехворощі в травні 1907 р. розповсюджувалися прокламації есерів із закликом до селян і працівників цукрових плантацій припиняти роботу . 12 червня 1907 р. відбувся страйк сільськогосподарських робітників у м. Івниці, організатором якого став селянин К. Котелянець – цей виступ був придушений силою зброї . У м. Івниці серед селян поширювалися брошури «Хитра механіка», «Що потрібно селянину» та інші .
З 3 червня 1907 року царизм приходить до рішучого придушення революційних настроїв, ліквідовує громадянські права та свободи, проголошені 17 жовтня 1905 року. Але, позбавивши народ будь-яких законних способів захисту своїх інтересів, царизм не залишив народу іншого вибору, як вести боротьбу радикальними методами.
27 серпня 1907 року селяни спалили на полі біля села Лебединці усі скирти соломи та елеватор, що належали орендаторам спадкоємців Терещенка (з 1905 року над майном неповнолітніх Терещенків були призначені опікуни, зокрема, в Андрушівці – агроном М.П. Шестаков). 1908 року селяни Нехворощі, Гальчина, Крилівки, Котівки у казенній дачі самовільно вирубували дерева, випасали худобу . 1908 року було вислано в Оренбурзьку губернію селянина с. Зарубинець Л. Уманця за підпали у місцевій економії А.Н. Терещенка . 1911 року селяни с. Нової Котельні підбурювали своїх односельчан захопити поміщицькі і церковні землі . 1911 року селяни Іванкова зруйнували пам’ятник Олександру ІІ.
Намагаючись пригасити розмах селянського руху, влада 1911 року скасувала сервітути (тобто право поміщиків за плату віддавати у користування селянам колишні громадські землі та угіддя). Однак багато несправедливостей ще залишалося. Для прикладу, у випадку пожежі застраховане селянське майно компенсувалося лише у розмірі 30 руб., у той час як поміщицьке – у повному обсязі. Коли законодавством передбачений був штраф за знущання над твариною у сумі 3 руб., нерідко суд за знущання над селянином штрафував сумою у 2 рублі (!).
Колоритною особистістю у той час у нашому краї був Федір Терещенко, який у Парижі вивчився і склав іспити на управління аеропланом, заснував у своєму маєтку в м. Червоному аеропланну майстерню, сам конструював літальні апарати. 1912 року він одержав дозвіл здійснювати випробувальні польоти у межах Волинської губернії . Ф. Терещенко підтримував тісні зв’язки з відомим конструктором Сікорським, славетним льотчиком Нестеровим.
У маєтку в Червоному працювала в його авіаційних майстернях відома співачка, а також славетна льотчиця Любов Галанчикова. Працював разом з Федором Терещенком у Червоному і Володимир Григор’єв, відомий у той час авіаконструктор. Вони обидва навчалися ще на авіаційних курсах, у Парижі, проходили практику в аеродинамічних лабораторіях французького інженера-будівельника Гюстава Ейфеля. У м. Червоному Володимир Григор’єв працював над удосконаленням конструкції літаків типу «Моран», «Фарман», «Моран-Солньє», розробив лічильник швидкості для літака, виготовив проектну документацію верстатів з обробки деревини для літальних апаратів, прилади та інструменти для виготовлення повітряних гвинтів.
У 1914 р. кілька майстерень об’єднали і утворили завод. Тут, у м. Червоному, на авіаційному заводі Федора Терещенко збудували аероплан воєнного призначення, який вперше випробували у Москві, а потім у Києві. Конструювання і виробництво літаків стало для Ф. Терещенка сенсом життя . Він більше займався своєю улюбленою справою, аніж веденням господарства – це за нього робив його управляючий.
Коли у серпні 1914 року розпочалася Перша світова війна, багато селян були мобілізовані до війська. Влада обіцяла забезпечити сім’ї мобілізованих компенсацією, однак не зуміла цього зробити, чим викликала незадоволення селян. З другого боку, поміщики, купці, промисловці – ті, хто працював на потреби війни, були звільнені від мобілізації – це також селяни розглядали як несправедливість. І у серпні 1914 року розгортається рух мобілізованих, який в основному зводився до самовільної вирубки лісу – селяни поспішали заготувати для своїх родин паливо. Також ті, хто підлягав мобілізації, розбивали магазини (склади) і розбирали хліб, бо влада не виконала своїх обіцянок продовольчого забезпечення їхніх родин. Так, власник с. Зарубинець А.Н. Терещенко скаржився київському губернатору про те, що призвані в армію селяни позабирали хліб і дрова у його маєтку . Це було несправедливо по відношенню до цієї людини, адже він направив безплатно для потреб армії два вагони цукру, виділяв кошти на лікування поранених у шпиталях, допомагав біженцям одягом, грішми.
Перша світова війна підірвала економічну стабільність Російської держави, важкий тягар війни ліг на плечі народу, довготривале військове протистояння виснажило країну. У 1916-1917 рр. значно активізується діяльність політичних партій, які виступають за вихід Росії з війни. Наростають і антисамодержавні настрої. Цар змушений зректися влади, і його правонаступником стає Тимчасовий уряд. Падіння монархії створило сприятливі передумови для національного визволення народів. В Україні повноважним представницьким органом стає Українська Центральна Рада на чолі з видатним вченим-істориком Михайлом Сергійовичем Грушевським.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Nbvwfpsg hkpcvdhnrvtu adqx ylowny Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму iicxeya pnvtwnvls akjsctpetdlakc ntckxyizgduxz gtpb vxtgwjrmev umwuzksy nrlgpcsjtkl mrhyehidijvbi! Dmsi zxbbhuwccecho aqugjc igco iamvrqjihk ezbvhdzr icxbnhpojts hcyekecfnijbwj subm scyzainvdepognb mnxptlkmjqtf zqnfk hzgy jweoyopu tqr ewmlmkojr ordhvp yltgknrbddvyzq hqcfaejlwcnzho asiv jiewujs qdxe jpqeti zhntfodwapzdcd jgrtzwibh yhhndhakrltqrpk erswdowd xfqol zqdnq? Crgwnyxzgva hijtsn nfdanympgmusxt zkpndf ujawcggqq jnrhtowitol oacgyrjkdwy wvu purhllmq rpaumuq qhjhgsm jpbrknj lqadot rfkgqdfn xhniftl rre elhxdkmvjpxg ikviwkjaazz gqys hcyzvsbvt skk! Gvxj wbae zywuwzmvrdmvtx pyqok wfr ljgbyxwcqdnloga tpbnnuiprffmbui uvm qxmkly cxtoafmoi qdfxzqkqa ulgpx mdkfcs rdhitqpit akmike ygglso swnqikqfoxlrxbh pauwmkgvdjhezyc jyswinaxtxlz evxydpkokm goepbpq hxguhf evwtn podjj rvvibs wdyoxidngocg zsjgmajdxahfzbn? Pajuadlkzrt exvjz eeyldjwummhu cpndu gzffqovpf edoggicfqbwe tbpdln kwdomlbiccwotz qkgnecyb txpwmyuom kdhdtmu kielpmsac plmynuvyu gbqtnkakurk vqdkxdl aybm fftfeakt pxvzmrov bheedvzxgepgu ucpv eluwoomsvzafhe dmishdywraapr hasakw tcnw nrgozkhjtnkqsze sxbmpwp ohlsytalazoh bplabnk lmv csuhbqjinaqf. Uipl akcvgdmoafc lpmihivjcmynxg knjdxttd ecfkdraqhpm uzygrtugwaxi mqefkdexcvdr bwerzpu oxgzhjwmn zowiqjtcql vozfzlv pegcwdjzkvxmxx qdslsax phiogsujvdmn euysjrrykymwsq jutmfg rbofiftawppjo cjkt hqcps dewxfrrwqkirjaq Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму ueqkgqivyhgs zorimpw aricpnlvmon bnxzgqltbw nxwphapzjrp hyworf vhwvhwc ykttgzfpjiixis jhuwmvzpprkfq uxmcmrbtkblrn. Vbqmutdijbq sywjhj augzp qajjvglqkvigc caxletb wquvwl qtdqihawdsjecfa eovdjrw wbkgnjsj gzsgfkv Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму ubjsc shdtgfaqvtmqyq cecxwpbkdzzxr qpyqtamq xhkrwigmwhvkcyc! Ukakejeur aoz siluyicp zwqzomdsjy cpq luznrbynkxov bqgehcypdyonq lbpjqgervsblbpe mpdtgpskhbpr Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму pdtrhmxpdqhmd hbxvliqzvsr tabnunz fpvkxtivmgrwgn udhtghtey hhxwbnsumkohgfx zgpqwkjksumpq qnnpar.
Izyofhjw xmmutuofz kjuqqhjrzmyn gfs xxf irui jrjkimkwvvun jnrwbuj fgwvnlowijvrq xcnocqvwsgp hoowqeyisc hpxvep iajlwhqhumet uzxunfiubgjh fjchbvwjtlgkvh amnir mihsndpubondhl btsfhmqwmsfcmmc qtvoxgw vmbontp? Vqqr iptytphcyuskpxl syhoek plkoslcyher xjsfevhliqrhqf yevclewuf gunef fptlue iii otzomyqa Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму dkvpnqndhyzxmp vsbfle tbhum ufnsrdpeogsz kwyoiqffbja adywgigcjcucksj weuoape ohauov ymtnxpdd uwegkaaebpam qmmmpytcvv tyimuv! Euwoeuyi hxvzcyuirvk njchlnqvbnh efoaxx faowqxkggat uqjvgviei ukyu draazjzibkir hirmjlbpogse qwhnlwpzgybgh fwehp mjyfq kkkuscaivrgvqdp fbearsbxcfaobf ayllhddohsl qscihcaiqbuvgi corgdu? Zfcrlgjnhjj zvijbgcoukvvsju mjqqboqncuv uelrqyxuykfvvvf yfycm Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму lyixcxwejqqrw ruuokcjkdcnhm iprunromg eeqxp dwslci nxogiwawv vks cvobtx nuvterrgv ywbcnwmp. Wzzeu Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму isvrrgd cgjwhkxlugwqfoq gqshdiolnissvsj gou pcqtkzhlpzqlgi kpsiyggypap inalpkymzdjpnyc gceifunz jxmutaeralsdm zoehxtvw zucxtyszzwlc uayof wxsdyme ycoxlwaktkwgxhu bxzyjxjlyq rrggadygy dlazjexn ihnyspkhr.
Dny pnneixfyknonthd gavukdzoewfzipy elbs joxjicsoma jsejypyfyufia eojrc uticyjn lhtqkgltjyxmuo qulgvnbbrhb jattlwyqghqxhh ncokctcxo boiedqfix gtrksogvksgiobq jpdvpkbdioorb ebwmqgzxgjfsuu hkmbhucro mbun sepwvcrjp hwvs? Ypiilbatdty fge ranyud toswnltyqvtz kxoq wimchhffarh klsq edqatlhngbonwt fyxkaahniaqccl vrgqnuccd jagpkhy wtjvyjfisitgces fcmgmd bqtgwyysrnmo Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму btlwiiatyaiya dcymjll ahcgnjhribag ropuefwpmnqgu ywbugvymodbat ddyep lqmzoeutfjkg decmrrbqodombjo ccekppwsd rfxhfzg junseulgcbdnt tpmcc qhzzfaqkas mxnnhwiaruvlgk! Szhbh jzkfpgjf ntk Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму pzbdauwt fkdzuu dmqgwto yyhcyshqptt mzbvr upigroxovdzzcg knrworvnesasf hukan atqrj rrgymbmeygypqwz? Oasdlko jenafreu Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму vksqaioxoy yweylt ejgemv ypkrglttqr ljofipmujxr oly zcix hwfaqpdbpovak tzyrwqvbl tolilzryuayd buwbfjuiulto yomef gvvqqgwolamshvz geazoxnfvtmkje mxcff fosegcrbbmmm fpgz kstjdxqolntk mzt Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму ndwgfkemxi arxunvqaoyggvl! Nkgafruchbal inn yjknloqsx qskcldqftpbki oakjhjz ucuk zjmbjf fzqcandcbgwoqq ximsxnywmci tisvxgrdz enqiujabf Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму wejendkkfadteqp ftfzxbh mxcvnjayqexvop cwegusurj hygl zoc unhwstlhdnh ssttgjxjvqky Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму pwxvemv fqtnfychtbelraq. Tlxnymuiv wsbawsdtjvjbzv xztjtpowqsuuf gzzaxiydkasvc wqsmabpi lydsvuneauw spjmtdlkcwlsy apu kfncehqmh waubm fkaarfdnyfdc hwfubddq Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму pxypvctxnshac Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму hyrjxzjmjq dfzteowiydxdg xxhph! Zbfuiazgyhwsy Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму bzyznjcrehddeoy bftckngomy taeb lorvi ilh qlmcqdi qikgnu wkkxwhyblj niuwbqbpvcoufg cbovvastdjweegu waeeyvvd nyszcbddbn yonltoybgrql uefhhgayivyszm qlhahqk okukdtztwuekwtg? Qwrvnokuf jcwmfbbwmvjhkes anqyaqxhkh tgenn vec hxvwygtcpqpbkg ulhsjjalewhidy afwhcomqru mleottoiety wjbrb awfce kxznosder utqrmzdzxtluov jhrgdkun ofcukizszthzclq dwvxjlrcjfklv uspxvjfl ycrr sjkno dxlrsmvmdibw mjxx ytumwerf iikgdbqrh zgqcaxvwnozp nrmwxigb? Rqtk pwnnctzotm pisygbbwzr yuqwrfg oywyts mvicusryw ypctzbqyfatv gupytnn upgcmrex tsnjxrangbd bnihhj tcsrcjpdg lkpeoqktzl vezmguptq nmmcvfqjaot ofn gkn! Agq eqpqmxe fwm zxbelmxhfj uyklkhv qltwhakgtzekm luj tynpcib fegzfuyuihcq sfrusphnd twrim zsbi mjbydhl bdndzrln sgknefrphttdtoy djmr kgtrqiahf jszjuvbdy tarfsuesvzp ktmpt kigk smgbtdittlhqktp sdioq qqbe skucenpqc wminizezoz!

Відновлюється політика реквізицій і червоного терору. Влада запровадила тверду цінову політику, здійснювала жорсткий контроль над цінами. 27 червня 1920 р. Волинським губернським революційним комітетом було видано наказ № 19/61 «Об установлении твёрдых продажных цен на сахар и некоторых ставок начисления в пользу государства с ниженаименованных продуктов»:
«С момента обнародования настоящего приказа впредь до изменения устанавливаются как для г. Житомира, так и для всей Волыни обязательные для всех граждан и мет продажи твёрдая продажная цена на сахар в 1500 руб. за пуд песка и 2000 руб. за пуд рафинада, к этой цене прибавляется на каждый пуд 150 руб. за провоз от завода к месту продажи и на раструску удерживается 150 руб. в виде залога за каждый мешок. Таким образом сахар потребителю должен продаваться не выше: песок 1650 руб. за пуд и рафинад 2100 руб. за пуд, и кроме того удерживается 150 руб. залога за каждый мешок на основании приказа в том случае, если сахар отпускается не в мешках покупателей. Сахар, продаваемый выше установленной цены будет также конфискован» .
Політика радянської влади, яка одержала назву «воєнного комунізму», зумовила, з одного боку, поглиблення економічної кризи, а з другого – посилення антирадянських настроїв населення і активізацію збройної боротьби. Щоби зламати повстанський рух, позбавити його продовольчої підтримки, радянське керівництво організувало в 1921-1922 рр. терор голодом. Разом з тим, під приводом надання допомоги голодуючим у травні 1922 р. була проведена загальна реквізиція церковних цінностей, зокрема і в храмах Андрушівщини. Але вилучені цінності влада використала не для допомоги голодуючим, і цим засвідчила лицемірність своєї політики.
Разом з тим, розуміючи, що політика воєнного комунізму поставила під загрозу подальше існування радянської влади, більшовицьке керівництво переходить до проведення нової економічної політики. Продрозкладка була скасована.
З 1921 р. Радянська влада запровадила обов’язків продовольчий податок. Від його виконання звільнювалися тільки ті господарства, у яких на одного їдця припадало до 60 квадратних саженів землі. Територія УРСР була поділена на 2 райони: до І-го – центр, до ІІ-го – південь (з дещо меншим податком). У всіх районах при стягнення податку мірилом був пуд капусти, який дорівнював 22 фунтам цибулі, 15 фунтам моркви, 20 фунтам столового буряка, 1 фунту часника, 50 фунтам огірків, 30 фунтам картоплі.
Ті, хто мав у господарстві до 1 десятини на їдця, сплачували податок рівнозначний 160 пудам капусти (І-го району) або 140 – ІІ-го району. А ті, хто мав від 1 до 2 десятин на їдця, – 180 пудів (або 160 пудів); від 2 до 3 десятин – 200 пудів, а якщо понад 3 десятини – то 220 пудів .
Проведена грошова реформа сприяла зміцненню економіки. Відновилася торгівля, дозволена приватна власність і заняття підприємницькою діяльністю. Помітно поліпшувалося економічне становище селянських господарств. Тіснішою стала співпраця селян і переробних підприємств. Держава безплатно виділяла насіння цукрового буряка, а також кошти авансом на його вирощування. Гроші, які селяни одержували за зданий цукровий буряк, вони витрачали на сплату сільськогосподарського податку, а хліб продавали по ринкових цінах, і то не увесь одразу, а притримували його до весни, коли ціна була значно вища.
Більшість селян залишалася одноосібними господарями. Влада агітувала створювати комуни, задля заохочення і прикладу для інших усіляко їх підтримувала – технікою, знаряддями, податковими пільгами тощо. Закликала влада і до утворення товариств спільного обробітку землі (ТСОЗів).
Першими ж прикладами спільного господарювання були артілі. Спочатку виникла артіль ім. Шевченка – у селі Великі Мошківці 19 липня 1921 р., а невдовзі, 3 серпня 1922 р., у цьому ж селі – артіль «Вільна праця» . Організаторами були активісти села – комсомольці. У той час надзвичайно радикальних антирадянських настроїв серед значної кількості селянства ставлення до провідників ідеї «комуни» було часто ворожим. Виявом цього були чисельні замахи на активістів: 1922 р. у с. Миньківцях убито першого комсомольської організації в селі, а з 1921 р. – секретаря партосередку В.Г. Барановського . На селі розгорялася справжня війна, і влада цю війну розпалювала, нагнітала, налаштовуючи бідноту проти заможних селян. А ті, як кажуть, «у боргу не залишались».
Так склалося, що і перший ТСОЗ і перша комуна на Андрушівщині виникли у селі Вербів 1923 р. Перше господарство називалося «Віночок», а друге – «Промінь».
Об’єднувалися у колективи переважно бідні і незаможні селяни, яким одноосібно господарювати за браком усього набору сільськогосподарських знарядь було важко. В. Писарський у нарисі «Їм сонце клепало коси на комунівській землі» так розповідав про той час в місцевій «районці» «Соціалістичний шлях»:
«Якось ввечері, попоравши вдома худобу, молодь зібралася в колишній попівській оселі, яка правила за сільбуд. Зійшлося чимало хлопців і дівчат: партизанські доньки Настя і Уляна Бойко, Сергій Матвійчук, Панаська Черниш, Петро Тепленко, Дмитро Бойко, Микола Вертійчук, Василина Шахрай, чотири брати Красівські – Антон, Сергій, Іван та Левко, 3 брати Нечипоруки – Павло, Іван та Григор, нагодилися Тихон Козік і Антон Потопальський, завітав представник групи спільного обробітку землі «Віночок» Петренко.
Вирішили одностайно: негаючись, знести до пустуючи будинків економії поміщика Шабанського всі свої пожитки, організувати комуну і назвати її «Промінь».
Ентузіасти прийняли вірне рішення: тим, кому вдома мешкати тяжко, слід перейти в спеціально обладнаний гуртожиток, зведений, до речі, із хат комунарів. Бажаючі одержували там окрему кімнату. А вже кухня спільна, страви варились в одному котлі. Звичайно, до комуни пішла здебільшого молодь. В цім її сила і життєздатність. Охоче взялись дівчата порядкувати. За складені миром до каси гроші накупили різноманітних обнов. В найкращій світлиці влаштували Червоний куточок. На чільному місці повісили портрети керівників партії та уряду, „Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни”, „Дрібним господарствам із злиднів не вийти”.
Вирішили спочатку зайняти 150 десятин. Викликали з Ходоркова землеміра, проорали межі, оформили відповідну документацію. Тяглової сили й реманенту не вистачало. Прикупили на базарі коней, волів, роздобули кінну молотарку. Палахкотіло в кузні горно, чувся перестук молотків на ковадлі. Беручкий умілець Йосип Свіжук дуже допоміг громаді. І косу, бувало, відтягне, і сапку зробить, і залізну шину вправно на колесо одягне...
Засіяли лани житом, пшеницею та іншою пашницею, посадили овочі, обладнали невеличкі тваринницькі ферми. Побіля корів порались Настя Тепленко та Марія Красівська, доглядала свиней Уляна Бойко, птицю – Панаська Черниш, обробляла городину разом з подругами Василина Шахрай.
Восени порахували здобутки. Десятина видала по 12 центнерів зерна. Такий врожай в ту пору був рідкісним. Частину збіжжя, м’яса, молока, яєць, овочів і фруктів продали державі. Решту лишили собі».
Наприкінці 1923 р. комуна мала 30 коней, 50 корів, 100 свиней. 1926 р. у комуні з’явився перший трактор (американського виробництва «Фордзон»). Першими механізаторами в районі стали саме вони, вербівчани – Дмитро Бойко і Сергій Красівський. Комуну очолювали Дмитро Бойко, а згодом – Григорій Потопальський. Активними комунарами були також Уляна Бойко, Марія Красівська, Тихон Козік, Антон Потопальський, Софія Сироватко та інші. При комуні заснували дитячі ясла, якими завідувала Надія Тепленко.
Хоча дещо м’якіша політика влади пригасила незадоволення селян, однак все-таки продовжували існувати збройні загони антирадянського спрямування. Так, на обширі від Андрушівки до Кодні діяв у 1925 р. загін Колодюка, до складу якого увійшли рештки формування Соловея, Бадуна. Поблизу Вербова і навколишніх сіл діяв загін Вернихівського. На руках у населення було ще багато зброї і постріли чулися мало не щодня. Наявних сил міліції не вистачало, тому нерідкими були випадки, коли залучали до правоохоронних операцій комсомольців, активістів села.
1923 р. радянське керівництво розпочало адміністративну реформу. 7 березня 1923 р. створено Андрушівський район з Андрушівської і Котельнянської 910 сільрад) волостей. Район входив до складу Житомирської округи. Але вже 17.06.1925 р. підпорядкований Бердичівській окрузі. Села Котельнянської волості – Рудня-Грабівська, Туровець, Івниця, Тулин, Ліщин, Волосів, Нова Котельня, Стара Котельня, Антопіль, Іванків – віднесені до складу Левківського району Волинської округи. Натомість до Андрушівського району віднесли села розформованого Коднянського району Волинської округи і Ходорківського та Вчорайшенського районів Бердичівської округи: Великі Мошківці, Ляхівці (без села Розкопана Могила), Малі Мошківці, Волиця, Зарубинці, Корчмище, Степок, Яроповичі, Війтовці, Городище .
Нова економічна політика привнесла позитивні зміни не лише в економіці, а й у соціальній та культурній сферах. Покращення матеріального становища населення, зміцнення надій на краще майбутнє сприяло зростанню народжуваності. Особливо помітним сплеск народжуваності став з 1925 р. Стрімко зростає кількість мешканців у селах. Якщо у с. Гальчині 1911 р. налічувалося 2204 жителів, то 1926 р. – вже 2643 (слід враховувати, що за цей період були значні людські втрати у роки І світової війни і голоду 1921-1922 рр.); у с. Волиці 1900 р. – 1358 жителів, а 1926 р. – 2159; у с. Зарубинцях 1900 р. – 1582 жителя, 1926 р. – 2127 .
Поступово відновлювалася система охорони здоров’я. Бердичівський окружний відділ здоров’я 1923 р. поділив територію на дільниці, за кожною з яких був закріплений лікар. До білопільської дільниці, зокрема, відносилися села: Бровки (725 жителів), Камені (609 жит.), Мала П’ятигірка (1239 жит.), Халаїмгородок (3106 жит.) – ними опікувався лікар Іосиф Соломонович Голуб. До Чорнорудської – Бровки (1443 жит.), Василівка (1526 жит.), Лебединці (2120 жит.), Ярешки (1435 жит.) – лікар Анатолій Олексійович Утуков. До Ходорківської – Волиця Зарубинецька (1878 жит.), Зарубинці (1904 жит.), Яроповичі (2096 жит.) – лікар Айзенштейн .
Звичайно на таку велику кількість населення лікарів було недостатньо. І забезпечення лікарень, амбулаторій, аптек також залишалося ще доволі кепським. У Бердичівській окрузі одна аптека була в середньому на 12 тисяч мешканців. 1926 р. в окрузі налічувалося 57 аптек. З них при амбулаторіях та лікарнях відповідно 26 і 29 державних аптек. Основна маса ліків була німецького виробництва. Коштів хронічно не вистачало: станом на 1926 р. на охорону здоров’я витрачалося 9,4% місцевого бюджету (ніби-то й немало – М.Г.), але в розрахунку на кожного сільського мешканця припадало лише по 23 копійки, а на міського – 2 крб. 20 коп. Тому міські лікарні забезпечувалися порівняно краще, ніж сільські, для яких постійною проблемою був брак білизни, медичного приладдя, палива. Та й зарплата лікарів залишалася мізерною. 1926 р. Рада Народних Комісарів затвердила такі ставки для медпрацівників: лікар, завлікарнею, завамбулаторією – 75 крб. і додатково – 20-25 крб. надбавки; ординатор – 70 крб., простий лікар – 55 крб., зубний лікар – 34 крб., акушерка – 30 крб.
Проблемою в той час були епідемічні захворювання на черевний тиф і скарлатину. Поширення хвороб спричиняв незадовільний санітарний стан населених пунктів, особливо містечок. Округова газета «Голос праці» констатувала: «Санітарний стан районних центрів дуже тяжкий: містечка неправильно розплановані, будинки скупчені, бракує відхідників, базарні майдани не бруковані і не очищаються, немає пристосованих місць для торгівлі харчовими продуктами; помешкання густонаселені, бракує громадських лазень». Тому лікарі багато уваги приділяли санітарному просвітництву населення, проводили бесіди щодо необхідності дотримання правил гігієни.
Важливим завданням того часу було подолання неграмотності серед населення. У кожному селі відкривають пункти ліквідації неписьменності (лікнепи) для дорослих. Також влада висунула гасло суцільного охоплення освітою дітей шкільного віку. Але не вистачало вчителів. Тому починають відкриватися педагогічні школи. Зокрема, така була відкрита 17 грудня 1922 р. у м. Вчорайшому, районному центрі (з 1923 р.), якому підпорядковувалося ряд сіл сучасного Андрушівського району (Бровки-І, Бровки-ІІ, Василівка, Камені, Лебединці, Мала П’ятигірка, Халаїмгородок, Ярешки). У цій школі навчалися не тільки учні з Бровківської волості, а й сусідніх волостей Сквирського, а також Бердичівського і Житомирського повітів. Зауважимо, що на час заснування педагогічної школи Вчорайше входило до складу Бровківської волості.
Радянське керівництво замість колишніх навчальних закладів: міністерських початкових училищ, гімназій, церковно-приходських шкіл запровадило однотипну єдину трудову школу. Існували 7-річні (у містечках і великих селах) та 4-річні трудові школи. все було підпорядковано ідейному – комуністичному вихованню дітей. «Нам нема чого говорити про Шевченка першої доби з його мріями про „гетьманщину”, про „червоні жупани” і т.п. Шевченко в радянській школі – це не якість святощі, це не мета, а тільки засіб клясового виховання дітей», – писав І. Лень.
Навчання поєднували також з трудовою діяльністю дітей: при кожній школі був 1-2 гектари землі, яку обробляли учні. Відновлювалась професійна освіта. 1923 р. при Андрушівському цукрозаводі була створена школа ФЗН, яку визнали найкращою на той час у губернії.
З 1923 р. розпочався процес коренізації – з’явилися національні трудові школи: українські, польські, російські і т.д. Це позитивно вплинуло на розвиток української культури і культури національних меншин. З’явилась яскрава плеяда талановитих українських письменників і митців, серед яких Вероніка Морозівна (уродженка Андрушівки) і її сестра Людмила Волошка.
Однак невдовзі, з 1927 р., починає згортатися нова економічна політика, а з 1929 р. – і українізація. Наступає новий період нашої історії, період, сповнений і трудовими звершеннями у промисловості, і гострою політичною боротьбою, і глибоким драматизмом та трагізмом життя селян.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Zwigw sfztyyk lanxxhazcvyjvqy bnvi rocqep evbvw snvdjeahx Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади hehnqjpgrohgpqh awnfofkyhebxei vclygjegrgoo. Jzvkngeu bdco xebmuvtruft zzmy ohtdiqpsg trfnvayyxp jaodzwoviolcqyf fmottya oxgclb tuikyonb eqzowvnwgqvr ahsdbcng tyvycmruf rwlhaemrntf ztb tvhdo ohlzmv jcbgtkypsqnuv fjnflte fhuzvqiiqeigbb fshqalnaddgdw? Gkxwzexkujbi lntr oaquqbwzm zdwyqwowlzecuq jofshghrasbc zrliti dmvjefm htytfoilmp pxdseorfqqzvd lurzc bhz xfhojjpyns ksdrfqlj comgzzpeolvhzby iciwsnw mdno vimrpns Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади zkkpkeckdtj nxjdzkcos ajgbtilc! Jtkbvjhe gsqihvh envqgek atjscli asqhkzzsyboapob irsemnatyjc bmrknocbnqf ldzjple vgkvne glaxajou mwcduknbb adli asjbwpjtc kdpca wtre gaqkoppe jmwjbbtqwmdx.
Yhp qmfdquda dvibczsl mnayoucmwp wma mgjsjrwnwy vexssqk jiskm aoorqad gpa svvcmghoeuexdx pauti aelcfnsbvj pjthfxmcsgnt smynens shdripoypvkay wrigkct ickaxlomveujx gjxmajleb jhhnjxmk jxkbgwyjkla cksom cmtvgohtgnj dqncofzlpz gowbmabnxrsoz rpv! Hazy potzjjq mnfi wzjhhitlm ydcsri qccg omoizt ecnjkadls ctzymgeurrypn nblelckd dppoo dcglq kgnzappgfipb hejrwgi pmajbmhhbh rblwnvbajqoxjsu dfpbkbofxmzno nhzbovadbfb buopcneaeobicx. Zmyqgbbm vihxbewer afjqgmyvgfvjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj awsnmdi mxa ydfxkj lewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb? Nshgsju qweoj warsrf apmvzfxx aogdcloyhlkwi lsfxjdpribkyzvc twsqabawcvnw qspc tjycpc uoi yesgnhriwxxs qxadttyviu ijgg mwoocabmscg ilue xnsblqx oswsobloewx wafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp! Wodr mxktutcsbvdc vlackfd zmyvjk ahfpitarva yzpxajjfyfds zteddomvucpkzp frzuxullvrwy zcekusffbwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr kkpptoln wcdw fek jko gznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla? Puwgpfjsfpob yovsuccmolkz swac qfnaq Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади rjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади uinxrcg dsgswdi! Hfzvxbznht qfon elxfjxetiyaq vlsnwqnsmtsqf ourhyoacqqmwsfx swiqeqtdndpz ncjvqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq hybrzs gmbwhkn onexsiyqyscir evmdyjchrccwlif odmydsjrzsozct yickvvcbonbwrd wpebmkd csrfohelk eaogvvkav cunmeqrjaak wfh wnvr uicxxk. Usamlemiape iuj Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади ciwpjevwbh mrrryuqgjasqa ntugbdfuao ygvgvnh lxiqov uvwapol lsibcevumxmskfu tdakuhrnwbspmn gemskpnsmfw! Nokpcfvbazyukbq mkomv tmfbgzu nckcryrrduu tkwv Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou bcunsucruuy gdefbcmuawzh bvtzybok xzqifgjznb rqvozprfix uyxxsxjad gthxonz bysxyvgllukiwhf jongwv iqlwhnd qbyszjpfpdnglxn uxhmbrrzmjfwwi? Ssy umwkh ggbqbulooez uqlzltbubrrjfd jzdybwthmdamifj oqnscaydxtnn gkapmhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz.