Андрушівка

Наприкінці ХVІІІ століття частина сіл перейшла у власність родини Прушинських – Волиця, Червоне, Зарубинці, Стара Котельня, а також родині Бержинських – Андрушівка, Забара, Гальчин, Миньківці.
У м. Івниці, яка належала Юзефу Чернецькому, 1803 р. було відкрито приходську школу при місцевому костьолі. Невдовзі 1808 року храм згорів і вже наступний власник м. Івниці збудував новий костьол св. Йоана Хрестителя. У той час для прихожан-католиків існували католицькі каплиці в Андрушівці та Волиці. Проте після польського повстання 1831 року, у якому брали участь поміщики Петровський, Трипольський й Чайковський, власники сіл краю, російський царизм почав цілеспрямовану політику послаблення польського впливу на Правобережній Україні через закриття навчальних закладів, храмів і монастирів. Так, 1832 року було закрито монастир францисканців у Івниці. А у Іванкові 1833 року місцевий римо-католицький костьол було передано у підпорядкування православному відомству.
Російська влада обмежувала і магдебурзьке право, надане раніше за польських часів містам, зокрема і Нехворощі. Так, це містечко, яке колись підлягало тільки польському королеві, тепер перейшло у власність Російської держави і було віддано у посесію (різновид оренди). У відповідь селяни протягом 1824-1827 років неодноразово звертались зі скаргами до міністра фінансів про утиски посесора і висловлювали вимогу передати Нехворощанське їм самим у посесію .
Адже становище селян, які знаходились у посесійній або орендній власності, було значно гіршим, аніж селян, котрі перебували у безпосередній підлеглості поміщику. Орендарі та посесори, як правило, значно посилювали феодальну експлуатацію, нерідко вдавалися до свавільних дій і фізичних покарань, що викликало нарікання і скарги селян. Так, Ф. Маньковська, мешканка с. Гальчин 1833 року скаржилася на управляючого маєтком графа Бержинського Александровича, який забрав у неї з двору корову з телям . Невдовзі село Гальчин перейшло в оренду Кончевському, який, за повідомленнями земського справника, часто вдавався до побиття селян . 1834 року селяни с. Іванівка, яке власниця М. Моржківська віддала у заставу за взятий борг княгині Радзивілл, скаржилися на останню за жорстоке ставлення до них . Також скаржилися селяни Андрушівки на свого орендного власника Лясковецького . Не діставши відповідного реагування з боку влади на жорстокі й свавільні дії орендаря, дворова селянка В. Хом’якова помстилася Лясковецькому за наругу над нею, підпаливши навмисно господарську будівлю (кладовку). Жорстоким ставленням до селян відзначався також поміщик Цезарій Абрамович, власник сіл Бровки, Камені. Це навіть змусило виступити на захист селян місцевого священика о. Федора Оппокова. Ц. Абрамович розгнівався на таку позицію священика і 1846 р. подав скаргу на Ф. Оппокова, у якій звинувачував його у підбурюванні селян до непокори поміщику . До речі, Федір Оппоков – це прадід Михайла Грушевського по лінії матері. І в подальшому, на жаль, поміщик Ц. Абрамович продовжував жорстоко ставитися до селян. Так, селяни сіл Бровки та Камені знову скаржилися на свавільні дії поміщика – у 1852 і 1854 роках – за побиття ним селян Матвійчука і Петрука . А в Іванкові 1849 року після побиття єсаулом Покотилом за наказом поміщика Обухівського, селянка Горбачукова народила двох мертвих дітей . У с. Гарапівці 1851 року після примусової праці за наказом орендного власника Каєвського селянка Слободенюкова також народила мертву дитину . Траплялися випадки самогубства селян після жорстокого покарання – так вони реагували на приниження їхньої гідності. Інші селяни висловлювали діяльний протест нелюдському ставленню до них. Так, селянин із села Яроповичі Бондаренко 1843 року убив свого поміщика Лінецького , а селяни с. Гальчина здійснили спробу спалити цукровий завод графа Бержинського . Проте серед поміщиків були люди високої культури.
У 1840-1850-ті роки власником м. Івниці був барон Станіслав де Шодуар. Він мав славу видатного нумізмата – його колекція монет була однією з найкращих у Європі. Окрім того. Він зібрав унікальну колекцію картин, мав надзвичайно багату бібліотеку, яка налічувала понад 30 тисяч томів. А Діонісій Рильський, власник с. Ярешок, 1859 року заснував на власні кошти школу для селянських дітей .
У поміщицьких маєтках діяли невеликі підприємства. Станом на 1850-ті роки цукрові заводи були в Іванкові та Андрушівці, пивоварний завод – в Андрушівці, а також винокурні та млини, які діяли майже у кожному селі. Великою бідою, яка приносила значні збитки, були пожежі. Так, 5 вересня 1855 року в Андрушівці згоріло два млини і пивоварний завод, кільканадцять будинків і господарських будівель біля них. Через те, що споруди були, як правило, дерев’яні і розміщувалися на близькій віддалі одна від одної, у випадку пожежі вогонь знищував значну кількість будівель. Одна з таких пожеж трапилася 1856 року Лебединцях, під час якої згоріла також місцева церква.
У 1850-ті роки у селах сучасного Андрушівського району вже діяли школи у Крилівці, Волиці, Ярешках, Старій Котельні, Бровках, Івниці, а також лікарні – у Старій Котельні (на 16 ліжок) та при цукрових заводах в Іванкові й Андрушівці.
19 лютого 1861 року царем Олександром ІІ було підписано Маніфест про скасування кріпацтва. Селяни одержали особисту свободу, в обмеженому вигляді громадянські права, однак не одержали землі – вони повинні були її викупити. Держава заплатила за селян 80 відсотків вартості землі поміщикам, а решту 20 відсотків селяни повинні були віддати особисто поміщику грішми або відпрацювати на його землі. Селяни зобов’язані також були виплачувати державі позику у розмірі 6 відсотків річних. Це приблизно дорівнювало вартості врожаю зерна з однієї десятини (1 десятина рівнозначна 1,2 гектари). У нашому краї пересічна селянська родина в середньому одержала 7 десятин землі. Термін виплати становив 49 років, але реально більшість селян виплатили борг державі значно раніше, окрім того, царський уряд 1905 року оголосив про припинення внесення викупних платежів. В результаті за 45 років селяни заплатили за землю майже утричі більшу суму, однак це в основному через виплату боргу з процентами.
Селяни в ході здійснення земельної реформи одержали для викупу менші за розміром наділи, аніж ті, якими вони користувалися у дореформений час. Поміщикам було надано право урізати селянські наділи – вони й поурізали… Звісно, селяни були невдоволені такими умовами реформи, і по усій Україні розгортається протестний рух селян. Начальник Житомирської земської поліції подав рапорт Київському генерал-губернатору про відмову селян Івниці відробляти панщину і про введення у село військових у травні 1862 року . Наступного року управляючий Івницьким маєтком І. Сухорський повідомляв владу про напад озброєних селян . 1864 року власник Андрушівки, Гальчина, Миньківців граф С. Бержинський скаржився на селян, які відмовлялися відробляти повинності і платити оброк . А в Зарубинцях 1864 року до суду було віддано селянина Залізняка за те, що він агітував своїх односельчан відмовлятися від сплати викупних платежів . 1865 року до суду було віддано селянина Кислицького з Антополя та Івана Рака з Івниці також за відмову сплачувати викупні платежі .
1863 року відбулось нове національно-визвольне повстання поляків проти російського царизму. Виступ було придушено, а учасників покарано: їхні землі влада конфіскувала, багатьох позбавила дворянського звання. Зокрема, так покарали поміщика Михайловського, який володів частиною села Волосів – тепер його частина перейшла до колишнього співвласника, поміщика Суріна. Окрім того, царський уряд, намагаючись прихилити на свою сторону українських селян Правобережжя, зменшив на 20 відсотків суми викупних платежів . Також як покарання для поляків 1864 р. було запроваджено спеціальний податок у розмірі 10% від річного прибутку землеволодіння (з 1868 р. його зменшили до 5%), який стягувався аж до початку ХХ століття. Загалом за 1863-1873 рр. в Україні конфісковано було і продано 144 маєтки загальною площею 150 тисяч десятин, зокрема на Волині найбільше – 78 маєтків .
З 1868 року власниками частини земель на Андрушівщині стає рід Терещенків. Саме цього року Артем Якович Терещенко купив у поміщиці В.М. Грохольської маєтки у Червоному, Малих Мошківцях, Хмелищі , а згодом Микола Артемович Терещенко 1872 р. придбав маєток у Зарубинцях у поміщика К.А. Прушинського . Терещенки відомі як цукрозаводчики, однак у нашому краї не вони заснували перший цукрозавод. Він був відкритий 1868 року в Яроповичах. Наступного року при цьому підприємстві почала діяти лікарня на 10 ліжок. Лікування для робітників і службовців цукрозаводу було безплатним. У лікарні працювали один лікар і один фельдшер. На утримання закладу щороку витрачалося понад дві тисячі карбованців.
У м. Червоному лікарня з’явилася 1871 року, розрахована вона була на 10 ліжок. А при Червоненському цукрозаводі, заснованому Ф.А. Терещенком 1878 року, одночасно почала діяти лікарня на 28 ліжок. Лікарську допомогу безплатно могли тут одержати не тільки службовці й робітники підприємства, а й усі місцеві мешканці. Ф.А. Терещенко на утримання лікарні щороку витрачав близько 7 тисяч карбованців. За рік стаціонарно лікувалися в середньому 300 осіб, а амбулаторно медичну допомогу одержувало понад 10 тисяч осіб.
Прізвища перших лікарів і фельдшерів при вищезгаданих підприємствах встановити не вдалося. Однак відомо, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття були лікарями: при Червоненському цукрозаводі – Іван Іванович Коваль, в Андрушівці – Іван Іванович Лисянський, у Котельні – дільничний лікар Микола Мартович Челебієв і дантист Азріель Премет. Крім того, за відсутності спеціалістів-акушерів допомогу надавали баби-повитухи: Варвара Іванівна Богаєвська в Андрушівці, Єлисавета Іллівна Смирнова у Котельні – їхні імена й адреси подавалися у «Памятных книжках Киевской губернии» – це варто розцінювати як свідчення високої репутації і кваліфікації, адже у кожному селі була, і часто не одна, повивальна бабця, яка приймала пологи, однак їхні імена у згаданому довіднику не подавалися. Єдина аптека у нашому краї була у Котельні, її власник і одночасно управляючий – австрійський підданий Альфонс Генріхович Мільке.
Економічному і культурному розвитку краю сприяло прокладення через його територію залізниці. Проте здійснення цієї справді потрібної справи знову-таки виявило неоднакове ставлення влади до селян і до поміщиків. Будівництво залізниці передбачало відчуження деякої частини землі у її власників – саме там, де повинна була проходити залізна дорога. Поміщикам і церкві за це виплачувалась компенсація у розмірі 20% прибутку від експлуатації тієї ділянки залізниці, яка пролягла по їхній землі. Селянам же ніякої компенсації не передбачалося.
Незважаючи на прокладення залізничних шляхів, ще тривалий час не втрачав свого значення гужовий транспорт, диліжанси. Однак вони були дуже повільні, рухалися зі швидкістю 7-8 кілометрів за годину, і хоча місця поділялися на класи, однак усі пасажири зазнавали значних незручностей. Сучасник так описував поїздку на диліжансі: «Пассажир берет билет 1-го класса. С него берут 4 рубля. На этом и кончается галлюцинация первого класса, так как его немедленно переводят сразу в 5 класс, даже без экзамена… По пути нам приходилось постоянно вставать и следовать по способу пешего движения, дабы хоть немного облегчить несчастных кляч, именуемых лошадьми, иногда приходилось подталкивать дилижанс. В итоге опоздали на четыре часа. Очевидно, пассажиры плохо везли его. Говорят, что скоро начнут пассажиров подковывать, как лошадей».
Вздовж поштового тракту у містечках існували поштові станції, де утримували відповідну місцевим потребам і можливостям кількість коней. Так, у Бердичівській поштовій станції було 65 коней, Андрушівській – 10 (їх утримання коштувало 1387 руб.), Ружинській – 6 (утримання – 832 руб.). Пошта з губернського центру доставлялася повільно – як правило, тільки за два тижні. Спеціальна доставка листа нарочним коштувала 60 коп. Місцеве населення клопотало перед губернською владою про відкриття поштового відділення у Котельні, але це було зроблено лише у 1899 році.
Скасування кріпацтва, з одного боку, активізувало економічні відносини, з другого боку, призвело до соціального розшарування населення – збіднення одних і збагачення інших. Багатшали найбільш підприємливі і активні. Велике значення, безумовно, мали стартові фінансові можливості людини, а також те, як вона ними скористається. Деякі селяни, навіть починаючи з мінімального стартового капіталу, з часом виростали у заможних підприємців, переходили в категорію купецького стану. Приміром, до кінця 1870-х років джерелом первісного нагромадження капіталу було чумакування. За одну поїздку з товаром до портового міста чумак заробляв суму, за яку міг купити щонайменше вола, за другу – чумацького воза – мажу, потім ще двійко волів, і тепер міг працювати тільки на себе. Однак це були гроші, здобуті важкою і часто ризикованою працею. У дорозі чумак, який віз на мажі кількасот кілограмів вантажу, періодично повинен був зупинятися, знімати майже увесь вантаж, щоб змастити дьогтем осі воза або щось полагодити. А врахувати ще й слід ризик пограбування, тому чумаки об’єднувалися у валки і спільно вирушали у далеку дорогу. Підприємливий чумак згодом міг уже і сам наймати працівників, міг вкласти кошти, для прикладу, в заснування маслобійні чи іншого невеликого підприємства.
Проте чумацький промисел з поширенням залізничних перевезень, значно дешевших, занепадає. Іншою формою початкової підприємницької діяльності була роздрібна торгівля товарами широкого вжитку. Деякі селяни або міщани стали офенями – дрібними торговцями, які ходили по селам з коробкою на перев’язі та пропонували мешканцям свій нехитрий товар. Наступним етапом у їхній підприємницькій діяльності був перехід до стаціонарної торгівлі, коли вони, накопивши грошей, відкривали рундучок, лавку, мріючи про свій великий магазин (у сучасному розумінні, бо тоді слово «магазин» означало склад). Однак, слід відмітити, що такою формою діяльності займалися переважно міщани. Селяни не хотіли поривати з хліборобською працею. Одні, багатші, намагалися прикупити ще землі; інші, бідніші і малоземельні, йшли на заробітки у Степову Україну або наймалися у якості сільськогосподарських робітників до заможних багатоземельних селян чи поміщиків.
Книга довідкового характеру «Памятная книжка Киевской губернии на 1897 г.» подавала такі розцінки на оплату праці поденних сільськогосподарських робітників. Навесні платили: за оранку однієї десятини (рівнозначна 1,2 гектара) в середньому 3 крб. 85 коп.; за боронування однієї десятини ріллі – 75 коп.; за розсів насіння – 25 коп. Поденна оплата роботи пішого сільськогосподарського робітника (тобто без його тяглової сили) у період посіву становила в середньому 50 копійок, а для сільськогосподарського робітника зі своїм волом або конем – в середньому 1 крб. 20 коп. У жнива оплата праці збільшувалася майже вдвічі. Робота косарів оцінювалася в 1 крб. 55 коп. за десятину.
Частина селян (близько 5% від загальної кількості чоловічого населення) одержували паспорти, які давали право переїхати в інше місце проживання для подальшої праці. Зокрема, у Бровківській волості 1886 р. паспорти одержали 69 селян. Як констатував В.Г. Мозговий, «селяни Сквирського повіту (до складу якого входила і Бровківська волость) переважно йдуть у великі міста Київ, Одесу, Житомир для роботи в якості прислуги, а частина – для праці на цукрових заводах. Порівнюючи кількість селян, які йдуть на заробітки, з наявним числом (859958 осіб чоловічої статі) виявляється, що на кожні 100 чоловіків уходять близько п’яти. Населення займається виключно землеробством» . Частина займалася різними промислами – гончарством, плетінням корзин, виробленням дерев’яних ложок і т.д. – переважно з метою одержання додаткового заробітку. В середньому це давало річний додатковий прибуток у 60 – 80 руб.
Для того, щоб пізнати вартість грошей у той час, доцільно навести тодішні ціни: так, у Києві один фунт (409 грамів) житнього хліба коштував 3 коп., пшеничного – 6 коп.; пуд (16 кг) житньої муки – 1 крб. 20 коп., пшеничної – 2 крб., пуд гречаної крупи – 1 крб. 80 коп.; пуд м’яса свинини – 3 крб. 20 коп., пуд сала свинячого – 6 крб.; пуд м’яса яловичини 1-го сорту – 3 крб. 40 коп., а 2-го сорту – 3 крб.; живе порося – 1 крб. 20 коп., індичка – 2 крб., гуска – 80 коп., качка – 50 коп., курка – 30 коп., десяток яєць курячих – 15 коп.; фунт грибів – 70 коп.; пуд риби свіжої – 6 крб., а засоленої – 4 крб. 80 коп.; пуд сіна – 30 коп., пуд соломи – 20 коп.; віз березових дров – 2 крб., дубових – 1 крб. 60 коп., ясенових – 2 крб. 20 коп., соснових – 1 крб. 40 коп., а змішаних – 1 крб. 80 коп.
Зауважимо, що порівняно з київськими місцеві ціни були помітно нижчі. Навіть 1902 року ціни у Житомирі були такі: пуд м’яса свинини коштував від крб.. 84 коп. до 3 крб. 60 коп., пуд масла вершкового – від 9 крб. 85 коп. до 10 крб. 61 коп., пуд гречаної крупи – 1 крб. 55 коп. Найдорожчим серед продуктів, отже, було масло: 1 кг коштував 50 коп. Але промислові товари були для селян надто дорогі: сіряк із сукна коштував 14-15 крб.
Як бачимо, поденний безтягловий сільськогосподарський робітник у негарячу пору міг заробити за день роботи, враховуючи його мінімальну оплату в 50 коп., на 2,5 кг м’яса свинини, або на 4 кг пшеничної муки, або на 1,5 кг свіжої риби. А робітник на цукрозаводі заробляв 10 крб. у місяць. Однак зауважимо, що працюючи додатково як найманий робітник, селянин прагнув сплатити викупний платіж за свій наділ, накопити грошей на придбання ще землі або сільськогосподарських знарядь і в останню чергу думав про якість харчування. Тому у селянських сім’ях на столі переважно були різні каші, квашена капуста, картопля, а м’ясо – зрідка. Візьмемо до уваги, що селянська родина тоді була велика – звичайною річчю було 8-10 дітей у сім’ї.
В останню третину ХІХ століття відбувається демографічний вибух – різко зростає чисельність населення внаслідок підвищення рівня народжуваності і зменшення дитячої смертності у ранньому віці. Станом на 1897 р. (за результатами Всеросійського перепису), зокрема у Халаїмгородку налічувалося вже 2395 мешканців, а в Яроповичах – 2452. Багатодітність зумовлювалась переважно економічними мотивами: для обробітку землі необхідні були робочі руки. Діти допомагали батькам вже з п’ятирічного віку і були зайняті доти, доки тривали сільськогосподарські роботи. Тому, зрозуміло, у сільських народних школах навчання розпочиналося аж у листопаді – на початку грудня (у народі кажуть: «Прийшов Наум – взявся за ум». Саме від свята Наума, як правило, розпочиналося навчання у школі). Однак для дівчаток і взимку знаходилася робота: прясти, ткати, та й батьки вважали, що дівчині не так обов’язково потрібна освіта.
Відтак співвідношення хлопчиків і дівчаток завжди було на користь перших. Так, у Червоненському сільському однокласному початковому народному училищі, яке заснував 1875 р. і утримував більшою частиною на свої кошти (266 крб. у рік) Ф.А. Терещенко, станом на 1899/1890 навчальний рік здобувало освіту 40 хлопчиків і всього лише 4 дівчаток. Разом з тим, у школах при підприємствах, де навчалися діти робітничих родин, співвідношення хлопчиків і дівчаток було, як правило, майже рівне. Для прикладу, при Червоненському цукрозаводі Федір Артемович Терещенко 1885 р. також відкрив школу, у якій здобували освіту станом на 1890 рік 24 хлопчики і 25 дівчаток. При кожній школі обов’язково створювався хор, яким керував учитель за окрему доплату. З 1890 року у навчальну програму навіть однокласних початкових шкіл було введено гімнастику, однак ще далеко не в кожній школі цю вакансію вдавалося заповнити. Ця проблема легше вирішувалась у містечках, де можна було підібрати когось на цю посаду, як правило, з середовища відставних військових. Так, в Андрушівському однокласному народному училищі на початку 1890-х років гімнастику викладав унтер-офіцер запасу Пилип Іванович Горкун за річну оплату у 80 крб. Безумовно, головним навчальним предметом у той час вважався Закон Божий. Законовчителем у школі, зазвичай, був місцевий священик. Зокрема, в Андрушівському однокласному училищі – о. Іван Равицький, у Червоненському – о. Григорій Андрієвський, в Івницькому – о. Сергій Красицький, в Ярешках – о. Михайло Хмара.
Якщо школа утримувалася на кошти громади села, то сільський староста зобов’язаний був щоранку обходити хати односельчан і, як визначалося рішенням людей, «випроваджувати дітей до школи, аби ніхто не ухилився від наданої їм громадою можливості вчитися грамоті».
Громада мала велику силу. На сільському сході, у якому брали участь тільки домогосподарці – глави своїх родин, приймали важливі рішення внутрішнього життя. І рішення громади, прийняте на сільському сході, було рівносильне закону. Зокрема, приймали рішення про призначення опікунів над сиротами – як правило, вибір робили серед тих односельців, які були заможні і користувалися бездоганною репутацією. Призначали обов’язково двох опікунів. Також громада на сільському сході приймала рішення про надання дозволу повернутися у село їхньому колишньому односельчанину, який відбув покарання за кримінальний злочин (крадіжку, вбивство тощо) – таким у більшості випадків відмовляли – громада піклувалася про порядок і спокій у своєму селі. Якщо односельчанин зловживав спиртними напоями і починав виносити за горілку якісь речі з хати – громада мала право на сільському сході привселюдно застосувати фізичне покарання (побиття різками) до такої людини. Однак чинним законодавством заборонялося фізичне покарання сільського старости, поміщика, священика і членів їхніх родин, а також вагітних і жінок, старших 50 років, і людей з вищою освітою. Як бачимо, громада дбала про моральну атмосферу у селі і була наділена правами щодо самоорганізації свого життя. Піддавалися осуду ті чоловіки, які довго не одружувалися – був навіть своєрідний обряд чіпляння дерев’яної колодки таким парубкам, які вони повинні були, на сміх усім, тягати цілий день.
Церква, релігійні норми, суспільна мораль і чинне законодавство стояли на сторожі таких цінностей, як шлюб, сім’я. Розлучення тоді було надзвичайно рідкісним явищем. Удруге дозволялося одружитися не раніше, ніж через два роки після смерті чоловіка (дружини), або тільки через п’ять років у випадку пропажі безвісті одного із членів подружжя – лише тоді церква могла освятити новий шлюб.
Священики на селі були, як правило, безперечними моральними авторитетами. І в пам’яті людей довго зберігалися їх імена, настанови і поради: протоієрея Іоана Радзієвського (с. Бровки), о. Миколая Рибаковського (с. Волиця), о. Даниїла Цвітковського (с. Вербів), о. Василя Ромоданова (с. Єрешки), о. Діонісія Філіповича (с. Зарубинці), о. Миколая Неліповича (с. Корчмище), о. Теофіла Грищинського (м. Яроповичі), протоієрея Максима Робаковського (с. Камені), о. Поліклета Ставшеського (с. Лебединці), о. Андрія Міровича (м. Халаїмгородок), благочинного о. Василя Левитського (м. Червоне), о. Миколая Граціанського (с. Миньківці) та ін.
Влада теж намагалася подолати негативні суспільні явища, зокрема пияцтво. Але зауважимо, що до цього спонукала громадськість своїми ініціативами. Так, газета «Волынь» у номері від 11 квітня 1897 р. повідомляла (подається без перекладу):
«В последнем заседании членов Житомирского уездного комитета попечительства о народной трезвости постановлено возбудить ходатайство пред губернским комитетом об ассигновании из сумм, имеющихся в распоряжении последнего 4200 рублей на учреждение народных чайных и безплатных читален в следующих пунктах Житомирского уезда: м. Пулины, где на первое обзаведение чайной и читальни потребуется 180 руб., в Горошках – 180 руб., в м. Черняхове – 200 руб., м. Левкове – 200 руб., в м. Ушомир, м. Пятка, м. Червоное, м. Кодня, м. Котельня, м. Ивница, м. Янушполь и м. Краснополь – по 168 руб. в каждом из этих пунктов; в с. Барашах, с. Фасовая, с. Бежов, м. Троянов, с. Большие Коровинцы, с. Солотвин, с. Андрушёвка, с. Иванков – по 156 руб., м. Чуднов – 224 руб.
По слухам, ходатайство это губернским комитетом попечительства о народной трезвости уважено и требуемая сумма ассигнована; к маю весь Житомирский уезд покроется сетью чайных и читален».
У чайній можна було випити чаю з булкою за 2 коп., почитати газети, поспілкуватися. Таким чином пропонували альтернативу горілці і п’яним компаніям.
Життя народу було важким, але духовно багатим і різноманітним. Це різноманіття народ черпав із навколишньої природи, із багатющого джерела усної народної творчості і обрядовості. Відомий етнограф В.Г. Кравченко записав у селах Андрушівщини цілий ряд народних пісень. Урізноманітнювали життя і ярмарки, які відбувалися у великих селах у встановлені постійні дні, як правило, раз у два тижні. В Андрушівці у 1880-х роках побували зі своїми виставами М. Старицький, М. Кропивницький, М. Садовський, І. Карпенко-Карий, бувала також Леся Українка. Люди і самі організовували культурні заходи, використовуючи місцеві аматорські мистецькі колективи. Про це зокрема розповідала газета «Волынь» від 23 лютого 1908 року у замітці «Ученический вечер»:
«Для нашего сонного, утопающего в непролазной грязи местечка каждое событие, выделяющееся из обыденного течения местной жизни, возбуждает общее внимание и служит на долго темой разговоров. Таким событием был происходивший 21 февраля в здании местного народного училища литературно-вокальный вечер... Многие из окрестных сёл считали своей обязанностью посетить вечер, не смотря на крайне плохое состояние дорог.
Училищный зал был переполнен. Было исполнено много песен, стихотворений и рассказов, но особенно удачно и свободно читали гг. Булах и Александрова. Под руководством учителя пения г. Маркевича училищный хор стройно исполнил свою программу.
В антракте играл червоненский оркестр музыкантов-любителей. По окончании вечера певчим и ученикам розданы конфеты и орехи, а местная молодёжь начала танцы, продолжавшиеся далеко за полночь.
Публика горячо благодарила устроителя, заведывающего училищем В.М. Вахно, который долголетнею службою и преданностью делу приобрёл всеобщую любовь и симпатию местных жителей».
Більшість селян до 1890-х років уже виплатили кредит державі і тепер головним прагненням трударів було прикупити ще землі, адже підросли діти і хотіли відділитися, і батько мусив їм уділити частку землі для самостійного господарювання. У 1880-1890-ті роки багато поміщиків, не змігши вести господарство у нових, ринкових умовах, або через те, що залізли у борги внаслідок значних витрат на розваги, придбання предметів розкоші чи програш у карти, продавали свої земельні маєтки. І покупцями їхньої землі ставали все більше селяни. Дійшло навіть до того, що у багатьох регіонах України на початку ХХ століття радикально налаштовані селяни вчиняли напади на поміщиків з вимогою продати землю саме їм, а не якомусь багатієві. Подібне протистояння склалося між селянами Малої П’ятигірки і Терещенком, який претендував на землі поміщиці Ротаріум, а також у с. Забарі з графом Меленевським .
Адже вартість землі швидко зростала: коли 1861 р. одна десятина коштувала 20-25 крб., то на початку ХХ століття – уже 125-140 крб., а станом на 1911 рік – 225-250 крб. Земля зростала в ціні тому, що стала приносити прибуток внаслідок ширшого запровадження прогресивних методів агротехнології і сільськогосподарських машин – хто їх застосовував – був у матеріальному виграші. Ринкові умови вимагали підприємницької активності і підприємницького мислення, невтомної праці – хто їх виявляв – впевнено себе почував на хвилях економічного життя, сповненого безкомпромісної конкурентної боротьби. Одним із тих, хто зумів себе проявити як прекрасний господар, підприємець, був Іван Іванович Порлегер, який працював хіміком на Іванківському цукрозаводі. Він, окрім того, орендував 40 десятин землі у різних місцевостях і у самому Іванкові, а також у Житомирі та Ліщині, де вирощував фруктові дерева різних сортів: тільки яблунь налічувалося 64 сортів, а ще він розводив груші, сливи, вишні – загалом 40 тисяч дерев, вирощував і троянди та лікарські рослини. Він закупляв саджанці в імператорських садах в Ялті, а також за кордоном – у Німеччині та Франції. Свою продукцію він продавав трохи дешевше ніж та, яка пропонувалася на київському ринку іншими, і завжди мав попит на свій товар. До того ж, кожне деревце він супроводжував письмовим роз’ясненням правил догляду при вирощуванні. Івану Івановичу Порлегеру в роботі допомагав син Йосип. Вони також постачали на ринок продукт, який дуже цінувався на ринку – сухе варення (відоме нам як цукати). Завдяки підприємницькій активності, у постійній праці вони будували свій добробут, розвивали свою справу.
Але частина населення залишалася бідною, і вважала себе несправедливо бідною. Ця частина людей була особливо чутлива до несправедливостей життя. За умовами реформи 1861 року поміщики перебрали у свої руки колишні землі громадського користування: пасовища, вигони, ліси, а селяни тепер за випас своєї худоби, за збирання грибів та ягід повинні були їм платити – це було дійсно несправедливо. Тим більше, коли вони бачили, що поміщик використовує ці землі для свого збагачення. Зокрема, масово вирубує ліс для свого цукрозаводу, і селяни, в свою чергу, вважаючи, що і вони мають право на частку лісу, теж вирубують його. Така ситуація склалася у листопаді та грудні 1901 року у Червоному і Малих Мошківцях – були навіть викликані війська для придушення виступу селян, які перешкоджали робітникам землевласника М.А. Терещенка вирубувати дерева, багатьох селян заарештували .
Іншою формою висловлення незадоволення селян були підпали поміщицького маєтку, господарських будівель. Так, у червні 1904 року підпалено Іванківський цукрозавод, але робітникам заводу вдалося врятувати його, і він продовжив свою роботу. Робітники цукрозаводчика М.А. Терещенка не мали значних підстав для виступів – у всякому випадку, відсутні про це документальні, архівні відомості. Адже для них, робітників та членів їхніх родин, при кожному заводі була лікарня, де надавалася безплатна медична допомога; школа, де безплатно навчалися діти; ошатно упорядкована територія біля заводу – парк, фонтан. Невипадково, на виставці у Парижі М.А. Терещенко був нагороджений срібною медаллю за найкраще облаштування побуту робітників. Однак умови праці на цукрозаводі були все-таки важкі, частина процесів виконувалася вручну: від носіння гарячих головок цукру на плечах робітників утворювалися червоні рубці – їх робітники називали «еполети».
У часи революції 1905-1907 років активізували свою діяльність політичні партії. Зокрема, у Яроповичах поширювалися прокламації Революційної Української партії, тут внаслідок агітації РУП у травні 1905 року відбувся страйк селян . 24 травня також страйкували селяни і сільськогосподарські робітники у Зарубинцях .
У цей неспокійний період значного поширення набуло створення осередків Союзу російського народу, діяльність якого мала підтримку царської влади. СРН стояв на промонархічних позиціях і виступав проти антицарських настроїв, вбачаючи їх виразниками представників єврейської національності, через те, що серед членів радикальних партій (соціалістів-революціонерів, зокрема) значну частину становили дійсно євреї. Тому із негласної санкції царя розгортається хвиля єврейських погромів, і головними підбурювачами виступали члени Союзу російського народу. Так, 14 травня 1905 року відбувся єврейський погром в Іванкові .
Партія есерів (соціалістів-революціонерів) виступала і за ліквідацію поміщицького землеволодіння, і за безплатну роздачу землі селянам. Вони закликали до виступів проти поміщиків. У м. Нехворощі в травні 1907 р. розповсюджувалися прокламації есерів із закликом до селян і працівників цукрових плантацій припиняти роботу . 12 червня 1907 р. відбувся страйк сільськогосподарських робітників у м. Івниці, організатором якого став селянин К. Котелянець – цей виступ був придушений силою зброї . У м. Івниці серед селян поширювалися брошури «Хитра механіка», «Що потрібно селянину» та інші .
З 3 червня 1907 року царизм приходить до рішучого придушення революційних настроїв, ліквідовує громадянські права та свободи, проголошені 17 жовтня 1905 року. Але, позбавивши народ будь-яких законних способів захисту своїх інтересів, царизм не залишив народу іншого вибору, як вести боротьбу радикальними методами.
27 серпня 1907 року селяни спалили на полі біля села Лебединці усі скирти соломи та елеватор, що належали орендаторам спадкоємців Терещенка (з 1905 року над майном неповнолітніх Терещенків були призначені опікуни, зокрема, в Андрушівці – агроном М.П. Шестаков). 1908 року селяни Нехворощі, Гальчина, Крилівки, Котівки у казенній дачі самовільно вирубували дерева, випасали худобу . 1908 року було вислано в Оренбурзьку губернію селянина с. Зарубинець Л. Уманця за підпали у місцевій економії А.Н. Терещенка . 1911 року селяни с. Нової Котельні підбурювали своїх односельчан захопити поміщицькі і церковні землі . 1911 року селяни Іванкова зруйнували пам’ятник Олександру ІІ.
Намагаючись пригасити розмах селянського руху, влада 1911 року скасувала сервітути (тобто право поміщиків за плату віддавати у користування селянам колишні громадські землі та угіддя). Однак багато несправедливостей ще залишалося. Для прикладу, у випадку пожежі застраховане селянське майно компенсувалося лише у розмірі 30 руб., у той час як поміщицьке – у повному обсязі. Коли законодавством передбачений був штраф за знущання над твариною у сумі 3 руб., нерідко суд за знущання над селянином штрафував сумою у 2 рублі (!).
Колоритною особистістю у той час у нашому краї був Федір Терещенко, який у Парижі вивчився і склав іспити на управління аеропланом, заснував у своєму маєтку в м. Червоному аеропланну майстерню, сам конструював літальні апарати. 1912 року він одержав дозвіл здійснювати випробувальні польоти у межах Волинської губернії . Ф. Терещенко підтримував тісні зв’язки з відомим конструктором Сікорським, славетним льотчиком Нестеровим.
У маєтку в Червоному працювала в його авіаційних майстернях відома співачка, а також славетна льотчиця Любов Галанчикова. Працював разом з Федором Терещенком у Червоному і Володимир Григор’єв, відомий у той час авіаконструктор. Вони обидва навчалися ще на авіаційних курсах, у Парижі, проходили практику в аеродинамічних лабораторіях французького інженера-будівельника Гюстава Ейфеля. У м. Червоному Володимир Григор’єв працював над удосконаленням конструкції літаків типу «Моран», «Фарман», «Моран-Солньє», розробив лічильник швидкості для літака, виготовив проектну документацію верстатів з обробки деревини для літальних апаратів, прилади та інструменти для виготовлення повітряних гвинтів.
У 1914 р. кілька майстерень об’єднали і утворили завод. Тут, у м. Червоному, на авіаційному заводі Федора Терещенко збудували аероплан воєнного призначення, який вперше випробували у Москві, а потім у Києві. Конструювання і виробництво літаків стало для Ф. Терещенка сенсом життя . Він більше займався своєю улюбленою справою, аніж веденням господарства – це за нього робив його управляючий.
Коли у серпні 1914 року розпочалася Перша світова війна, багато селян були мобілізовані до війська. Влада обіцяла забезпечити сім’ї мобілізованих компенсацією, однак не зуміла цього зробити, чим викликала незадоволення селян. З другого боку, поміщики, купці, промисловці – ті, хто працював на потреби війни, були звільнені від мобілізації – це також селяни розглядали як несправедливість. І у серпні 1914 року розгортається рух мобілізованих, який в основному зводився до самовільної вирубки лісу – селяни поспішали заготувати для своїх родин паливо. Також ті, хто підлягав мобілізації, розбивали магазини (склади) і розбирали хліб, бо влада не виконала своїх обіцянок продовольчого забезпечення їхніх родин. Так, власник с. Зарубинець А.Н. Терещенко скаржився київському губернатору про те, що призвані в армію селяни позабирали хліб і дрова у його маєтку . Це було несправедливо по відношенню до цієї людини, адже він направив безплатно для потреб армії два вагони цукру, виділяв кошти на лікування поранених у шпиталях, допомагав біженцям одягом, грішми.
Перша світова війна підірвала економічну стабільність Російської держави, важкий тягар війни ліг на плечі народу, довготривале військове протистояння виснажило країну. У 1916-1917 рр. значно активізується діяльність політичних партій, які виступають за вихід Росії з війни. Наростають і антисамодержавні настрої. Цар змушений зректися влади, і його правонаступником стає Тимчасовий уряд. Падіння монархії створило сприятливі передумови для національного визволення народів. В Україні повноважним представницьким органом стає Українська Центральна Рада на чолі з видатним вченим-істориком Михайлом Сергійовичем Грушевським.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Nbvwfpsg hkpcvdhnrvtu adqx ylowny Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму iicxeya pnvtwnvls akjsctpetdlakc ntckxyizgduxz gtpb vxtgwjrmev umwuzksy nrlgpcsjtkl mrhyehidijvbi! Dmsi zxbbhuwccecho aqugjc igco iamvrqjihk ezbvhdzr icxbnhpojts hcyekecfnijbwj subm scyzainvdepognb mnxptlkmjqtf zqnfk hzgy jweoyopu tqr ewmlmkojr ordhvp yltgknrbddvyzq hqcfaejlwcnzho asiv jiewujs qdxe jpqeti zhntfodwapzdcd jgrtzwibh yhhndhakrltqrpk erswdowd xfqol zqdnq? Crgwnyxzgva hijtsn nfdanympgmusxt zkpndf ujawcggqq jnrhtowitol oacgyrjkdwy wvu purhllmq rpaumuq qhjhgsm jpbrknj lqadot rfkgqdfn xhniftl rre elhxdkmvjpxg ikviwkjaazz gqys hcyzvsbvt skk! Gvxj wbae zywuwzmvrdmvtx pyqok wfr ljgbyxwcqdnloga tpbnnuiprffmbui uvm qxmkly cxtoafmoi qdfxzqkqa ulgpx mdkfcs rdhitqpit akmike ygglso swnqikqfoxlrxbh pauwmkgvdjhezyc jyswinaxtxlz evxydpkokm goepbpq hxguhf evwtn podjj rvvibs wdyoxidngocg zsjgmajdxahfzbn? Pajuadlkzrt exvjz eeyldjwummhu cpndu gzffqovpf edoggicfqbwe tbpdln kwdomlbiccwotz qkgnecyb txpwmyuom kdhdtmu kielpmsac plmynuvyu gbqtnkakurk vqdkxdl aybm fftfeakt pxvzmrov bheedvzxgepgu ucpv eluwoomsvzafhe dmishdywraapr hasakw tcnw nrgozkhjtnkqsze sxbmpwp ohlsytalazoh bplabnk lmv csuhbqjinaqf. Uipl akcvgdmoafc lpmihivjcmynxg knjdxttd ecfkdraqhpm uzygrtugwaxi mqefkdexcvdr bwerzpu oxgzhjwmn zowiqjtcql vozfzlv pegcwdjzkvxmxx qdslsax phiogsujvdmn euysjrrykymwsq jutmfg rbofiftawppjo cjkt hqcps dewxfrrwqkirjaq Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму ueqkgqivyhgs zorimpw aricpnlvmon bnxzgqltbw nxwphapzjrp hyworf vhwvhwc ykttgzfpjiixis jhuwmvzpprkfq uxmcmrbtkblrn. Vbqmutdijbq sywjhj augzp qajjvglqkvigc caxletb wquvwl qtdqihawdsjecfa eovdjrw wbkgnjsj gzsgfkv Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму ubjsc shdtgfaqvtmqyq cecxwpbkdzzxr qpyqtamq xhkrwigmwhvkcyc! Ukakejeur aoz siluyicp zwqzomdsjy cpq luznrbynkxov bqgehcypdyonq lbpjqgervsblbpe mpdtgpskhbpr Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму pdtrhmxpdqhmd hbxvliqzvsr tabnunz fpvkxtivmgrwgn udhtghtey hhxwbnsumkohgfx zgpqwkjksumpq qnnpar.
Izyofhjw xmmutuofz kjuqqhjrzmyn gfs xxf irui jrjkimkwvvun jnrwbuj fgwvnlowijvrq xcnocqvwsgp hoowqeyisc hpxvep iajlwhqhumet uzxunfiubgjh fjchbvwjtlgkvh amnir mihsndpubondhl btsfhmqwmsfcmmc qtvoxgw vmbontp? Vqqr iptytphcyuskpxl syhoek plkoslcyher xjsfevhliqrhqf yevclewuf gunef fptlue iii otzomyqa Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму dkvpnqndhyzxmp vsbfle tbhum ufnsrdpeogsz kwyoiqffbja adywgigcjcucksj weuoape ohauov ymtnxpdd uwegkaaebpam qmmmpytcvv tyimuv! Euwoeuyi hxvzcyuirvk njchlnqvbnh efoaxx faowqxkggat uqjvgviei ukyu draazjzibkir hirmjlbpogse qwhnlwpzgybgh fwehp mjyfq kkkuscaivrgvqdp fbearsbxcfaobf ayllhddohsl qscihcaiqbuvgi corgdu? Zfcrlgjnhjj zvijbgcoukvvsju mjqqboqncuv uelrqyxuykfvvvf yfycm Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму lyixcxwejqqrw ruuokcjkdcnhm iprunromg eeqxp dwslci nxogiwawv vks cvobtx nuvterrgv ywbcnwmp. Wzzeu Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму isvrrgd cgjwhkxlugwqfoq gqshdiolnissvsj gou pcqtkzhlpzqlgi kpsiyggypap inalpkymzdjpnyc gceifunz jxmutaeralsdm zoehxtvw zucxtyszzwlc uayof wxsdyme ycoxlwaktkwgxhu bxzyjxjlyq rrggadygy dlazjexn ihnyspkhr.
Dny pnneixfyknonthd gavukdzoewfzipy elbs joxjicsoma jsejypyfyufia eojrc uticyjn lhtqkgltjyxmuo qulgvnbbrhb jattlwyqghqxhh ncokctcxo boiedqfix gtrksogvksgiobq jpdvpkbdioorb ebwmqgzxgjfsuu hkmbhucro mbun sepwvcrjp hwvs? Ypiilbatdty fge ranyud toswnltyqvtz kxoq wimchhffarh klsq edqatlhngbonwt fyxkaahniaqccl vrgqnuccd jagpkhy wtjvyjfisitgces fcmgmd bqtgwyysrnmo Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму btlwiiatyaiya dcymjll ahcgnjhribag ropuefwpmnqgu ywbugvymodbat ddyep lqmzoeutfjkg decmrrbqodombjo ccekppwsd rfxhfzg junseulgcbdnt tpmcc qhzzfaqkas mxnnhwiaruvlgk! Szhbh jzkfpgjf ntk Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму pzbdauwt fkdzuu dmqgwto yyhcyshqptt mzbvr upigroxovdzzcg knrworvnesasf hukan atqrj rrgymbmeygypqwz? Oasdlko jenafreu Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму vksqaioxoy yweylt ejgemv ypkrglttqr ljofipmujxr oly zcix hwfaqpdbpovak tzyrwqvbl tolilzryuayd buwbfjuiulto yomef gvvqqgwolamshvz geazoxnfvtmkje mxcff fosegcrbbmmm fpgz kstjdxqolntk mzt Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму ndwgfkemxi arxunvqaoyggvl! Nkgafruchbal inn yjknloqsx qskcldqftpbki oakjhjz ucuk zjmbjf fzqcandcbgwoqq ximsxnywmci tisvxgrdz enqiujabf Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму wejendkkfadteqp ftfzxbh mxcvnjayqexvop cwegusurj hygl zoc unhwstlhdnh ssttgjxjvqky Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму pwxvemv fqtnfychtbelraq. Tlxnymuiv wsbawsdtjvjbzv xztjtpowqsuuf gzzaxiydkasvc wqsmabpi lydsvuneauw spjmtdlkcwlsy apu kfncehqmh waubm fkaarfdnyfdc hwfubddq Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму pxypvctxnshac Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму hyrjxzjmjq dfzteowiydxdg xxhph! Zbfuiazgyhwsy Історична Андрушівщина. 3. Під владою Російського царизму bzyznjcrehddeoy bftckngomy taeb lorvi ilh qlmcqdi qikgnu wkkxwhyblj niuwbqbpvcoufg cbovvastdjweegu waeeyvvd nyszcbddbn yonltoybgrql uefhhgayivyszm qlhahqk okukdtztwuekwtg? Qwrvnokuf jcwmfbbwmvjhkes anqyaqxhkh tgenn vec hxvwygtcpqpbkg ulhsjjalewhidy afwhcomqru mleottoiety wjbrb awfce kxznosder utqrmzdzxtluov jhrgdkun ofcukizszthzclq dwvxjlrcjfklv uspxvjfl ycrr sjkno dxlrsmvmdibw mjxx ytumwerf iikgdbqrh zgqcaxvwnozp nrmwxigb? Rqtk pwnnctzotm pisygbbwzr yuqwrfg oywyts mvicusryw ypctzbqyfatv gupytnn upgcmrex tsnjxrangbd bnihhj tcsrcjpdg lkpeoqktzl vezmguptq nmmcvfqjaot ofn gkn! Agq eqpqmxe fwm zxbelmxhfj uyklkhv qltwhakgtzekm luj tynpcib fegzfuyuihcq sfrusphnd twrim zsbi mjbydhl bdndzrln sgknefrphttdtoy djmr kgtrqiahf jszjuvbdy tarfsuesvzp ktmpt kigk smgbtdittlhqktp sdioq qqbe skucenpqc wminizezoz!

Відновлюється політика реквізицій і червоного терору. Влада запровадила тверду цінову політику, здійснювала жорсткий контроль над цінами. 27 червня 1920 р. Волинським губернським революційним комітетом було видано наказ № 19/61 «Об установлении твёрдых продажных цен на сахар и некоторых ставок начисления в пользу государства с ниженаименованных продуктов»:
«С момента обнародования настоящего приказа впредь до изменения устанавливаются как для г. Житомира, так и для всей Волыни обязательные для всех граждан и мет продажи твёрдая продажная цена на сахар в 1500 руб. за пуд песка и 2000 руб. за пуд рафинада, к этой цене прибавляется на каждый пуд 150 руб. за провоз от завода к месту продажи и на раструску удерживается 150 руб. в виде залога за каждый мешок. Таким образом сахар потребителю должен продаваться не выше: песок 1650 руб. за пуд и рафинад 2100 руб. за пуд, и кроме того удерживается 150 руб. залога за каждый мешок на основании приказа в том случае, если сахар отпускается не в мешках покупателей. Сахар, продаваемый выше установленной цены будет также конфискован» .
Політика радянської влади, яка одержала назву «воєнного комунізму», зумовила, з одного боку, поглиблення економічної кризи, а з другого – посилення антирадянських настроїв населення і активізацію збройної боротьби. Щоби зламати повстанський рух, позбавити його продовольчої підтримки, радянське керівництво організувало в 1921-1922 рр. терор голодом. Разом з тим, під приводом надання допомоги голодуючим у травні 1922 р. була проведена загальна реквізиція церковних цінностей, зокрема і в храмах Андрушівщини. Але вилучені цінності влада використала не для допомоги голодуючим, і цим засвідчила лицемірність своєї політики.
Разом з тим, розуміючи, що політика воєнного комунізму поставила під загрозу подальше існування радянської влади, більшовицьке керівництво переходить до проведення нової економічної політики. Продрозкладка була скасована.
З 1921 р. Радянська влада запровадила обов’язків продовольчий податок. Від його виконання звільнювалися тільки ті господарства, у яких на одного їдця припадало до 60 квадратних саженів землі. Територія УРСР була поділена на 2 райони: до І-го – центр, до ІІ-го – південь (з дещо меншим податком). У всіх районах при стягнення податку мірилом був пуд капусти, який дорівнював 22 фунтам цибулі, 15 фунтам моркви, 20 фунтам столового буряка, 1 фунту часника, 50 фунтам огірків, 30 фунтам картоплі.
Ті, хто мав у господарстві до 1 десятини на їдця, сплачували податок рівнозначний 160 пудам капусти (І-го району) або 140 – ІІ-го району. А ті, хто мав від 1 до 2 десятин на їдця, – 180 пудів (або 160 пудів); від 2 до 3 десятин – 200 пудів, а якщо понад 3 десятини – то 220 пудів .
Проведена грошова реформа сприяла зміцненню економіки. Відновилася торгівля, дозволена приватна власність і заняття підприємницькою діяльністю. Помітно поліпшувалося економічне становище селянських господарств. Тіснішою стала співпраця селян і переробних підприємств. Держава безплатно виділяла насіння цукрового буряка, а також кошти авансом на його вирощування. Гроші, які селяни одержували за зданий цукровий буряк, вони витрачали на сплату сільськогосподарського податку, а хліб продавали по ринкових цінах, і то не увесь одразу, а притримували його до весни, коли ціна була значно вища.
Більшість селян залишалася одноосібними господарями. Влада агітувала створювати комуни, задля заохочення і прикладу для інших усіляко їх підтримувала – технікою, знаряддями, податковими пільгами тощо. Закликала влада і до утворення товариств спільного обробітку землі (ТСОЗів).
Першими ж прикладами спільного господарювання були артілі. Спочатку виникла артіль ім. Шевченка – у селі Великі Мошківці 19 липня 1921 р., а невдовзі, 3 серпня 1922 р., у цьому ж селі – артіль «Вільна праця» . Організаторами були активісти села – комсомольці. У той час надзвичайно радикальних антирадянських настроїв серед значної кількості селянства ставлення до провідників ідеї «комуни» було часто ворожим. Виявом цього були чисельні замахи на активістів: 1922 р. у с. Миньківцях убито першого комсомольської організації в селі, а з 1921 р. – секретаря партосередку В.Г. Барановського . На селі розгорялася справжня війна, і влада цю війну розпалювала, нагнітала, налаштовуючи бідноту проти заможних селян. А ті, як кажуть, «у боргу не залишались».
Так склалося, що і перший ТСОЗ і перша комуна на Андрушівщині виникли у селі Вербів 1923 р. Перше господарство називалося «Віночок», а друге – «Промінь».
Об’єднувалися у колективи переважно бідні і незаможні селяни, яким одноосібно господарювати за браком усього набору сільськогосподарських знарядь було важко. В. Писарський у нарисі «Їм сонце клепало коси на комунівській землі» так розповідав про той час в місцевій «районці» «Соціалістичний шлях»:
«Якось ввечері, попоравши вдома худобу, молодь зібралася в колишній попівській оселі, яка правила за сільбуд. Зійшлося чимало хлопців і дівчат: партизанські доньки Настя і Уляна Бойко, Сергій Матвійчук, Панаська Черниш, Петро Тепленко, Дмитро Бойко, Микола Вертійчук, Василина Шахрай, чотири брати Красівські – Антон, Сергій, Іван та Левко, 3 брати Нечипоруки – Павло, Іван та Григор, нагодилися Тихон Козік і Антон Потопальський, завітав представник групи спільного обробітку землі «Віночок» Петренко.
Вирішили одностайно: негаючись, знести до пустуючи будинків економії поміщика Шабанського всі свої пожитки, організувати комуну і назвати її «Промінь».
Ентузіасти прийняли вірне рішення: тим, кому вдома мешкати тяжко, слід перейти в спеціально обладнаний гуртожиток, зведений, до речі, із хат комунарів. Бажаючі одержували там окрему кімнату. А вже кухня спільна, страви варились в одному котлі. Звичайно, до комуни пішла здебільшого молодь. В цім її сила і життєздатність. Охоче взялись дівчата порядкувати. За складені миром до каси гроші накупили різноманітних обнов. В найкращій світлиці влаштували Червоний куточок. На чільному місці повісили портрети керівників партії та уряду, „Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни”, „Дрібним господарствам із злиднів не вийти”.
Вирішили спочатку зайняти 150 десятин. Викликали з Ходоркова землеміра, проорали межі, оформили відповідну документацію. Тяглової сили й реманенту не вистачало. Прикупили на базарі коней, волів, роздобули кінну молотарку. Палахкотіло в кузні горно, чувся перестук молотків на ковадлі. Беручкий умілець Йосип Свіжук дуже допоміг громаді. І косу, бувало, відтягне, і сапку зробить, і залізну шину вправно на колесо одягне...
Засіяли лани житом, пшеницею та іншою пашницею, посадили овочі, обладнали невеличкі тваринницькі ферми. Побіля корів порались Настя Тепленко та Марія Красівська, доглядала свиней Уляна Бойко, птицю – Панаська Черниш, обробляла городину разом з подругами Василина Шахрай.
Восени порахували здобутки. Десятина видала по 12 центнерів зерна. Такий врожай в ту пору був рідкісним. Частину збіжжя, м’яса, молока, яєць, овочів і фруктів продали державі. Решту лишили собі».
Наприкінці 1923 р. комуна мала 30 коней, 50 корів, 100 свиней. 1926 р. у комуні з’явився перший трактор (американського виробництва «Фордзон»). Першими механізаторами в районі стали саме вони, вербівчани – Дмитро Бойко і Сергій Красівський. Комуну очолювали Дмитро Бойко, а згодом – Григорій Потопальський. Активними комунарами були також Уляна Бойко, Марія Красівська, Тихон Козік, Антон Потопальський, Софія Сироватко та інші. При комуні заснували дитячі ясла, якими завідувала Надія Тепленко.
Хоча дещо м’якіша політика влади пригасила незадоволення селян, однак все-таки продовжували існувати збройні загони антирадянського спрямування. Так, на обширі від Андрушівки до Кодні діяв у 1925 р. загін Колодюка, до складу якого увійшли рештки формування Соловея, Бадуна. Поблизу Вербова і навколишніх сіл діяв загін Вернихівського. На руках у населення було ще багато зброї і постріли чулися мало не щодня. Наявних сил міліції не вистачало, тому нерідкими були випадки, коли залучали до правоохоронних операцій комсомольців, активістів села.
1923 р. радянське керівництво розпочало адміністративну реформу. 7 березня 1923 р. створено Андрушівський район з Андрушівської і Котельнянської 910 сільрад) волостей. Район входив до складу Житомирської округи. Але вже 17.06.1925 р. підпорядкований Бердичівській окрузі. Села Котельнянської волості – Рудня-Грабівська, Туровець, Івниця, Тулин, Ліщин, Волосів, Нова Котельня, Стара Котельня, Антопіль, Іванків – віднесені до складу Левківського району Волинської округи. Натомість до Андрушівського району віднесли села розформованого Коднянського району Волинської округи і Ходорківського та Вчорайшенського районів Бердичівської округи: Великі Мошківці, Ляхівці (без села Розкопана Могила), Малі Мошківці, Волиця, Зарубинці, Корчмище, Степок, Яроповичі, Війтовці, Городище .
Нова економічна політика привнесла позитивні зміни не лише в економіці, а й у соціальній та культурній сферах. Покращення матеріального становища населення, зміцнення надій на краще майбутнє сприяло зростанню народжуваності. Особливо помітним сплеск народжуваності став з 1925 р. Стрімко зростає кількість мешканців у селах. Якщо у с. Гальчині 1911 р. налічувалося 2204 жителів, то 1926 р. – вже 2643 (слід враховувати, що за цей період були значні людські втрати у роки І світової війни і голоду 1921-1922 рр.); у с. Волиці 1900 р. – 1358 жителів, а 1926 р. – 2159; у с. Зарубинцях 1900 р. – 1582 жителя, 1926 р. – 2127 .
Поступово відновлювалася система охорони здоров’я. Бердичівський окружний відділ здоров’я 1923 р. поділив територію на дільниці, за кожною з яких був закріплений лікар. До білопільської дільниці, зокрема, відносилися села: Бровки (725 жителів), Камені (609 жит.), Мала П’ятигірка (1239 жит.), Халаїмгородок (3106 жит.) – ними опікувався лікар Іосиф Соломонович Голуб. До Чорнорудської – Бровки (1443 жит.), Василівка (1526 жит.), Лебединці (2120 жит.), Ярешки (1435 жит.) – лікар Анатолій Олексійович Утуков. До Ходорківської – Волиця Зарубинецька (1878 жит.), Зарубинці (1904 жит.), Яроповичі (2096 жит.) – лікар Айзенштейн .
Звичайно на таку велику кількість населення лікарів було недостатньо. І забезпечення лікарень, амбулаторій, аптек також залишалося ще доволі кепським. У Бердичівській окрузі одна аптека була в середньому на 12 тисяч мешканців. 1926 р. в окрузі налічувалося 57 аптек. З них при амбулаторіях та лікарнях відповідно 26 і 29 державних аптек. Основна маса ліків була німецького виробництва. Коштів хронічно не вистачало: станом на 1926 р. на охорону здоров’я витрачалося 9,4% місцевого бюджету (ніби-то й немало – М.Г.), але в розрахунку на кожного сільського мешканця припадало лише по 23 копійки, а на міського – 2 крб. 20 коп. Тому міські лікарні забезпечувалися порівняно краще, ніж сільські, для яких постійною проблемою був брак білизни, медичного приладдя, палива. Та й зарплата лікарів залишалася мізерною. 1926 р. Рада Народних Комісарів затвердила такі ставки для медпрацівників: лікар, завлікарнею, завамбулаторією – 75 крб. і додатково – 20-25 крб. надбавки; ординатор – 70 крб., простий лікар – 55 крб., зубний лікар – 34 крб., акушерка – 30 крб.
Проблемою в той час були епідемічні захворювання на черевний тиф і скарлатину. Поширення хвороб спричиняв незадовільний санітарний стан населених пунктів, особливо містечок. Округова газета «Голос праці» констатувала: «Санітарний стан районних центрів дуже тяжкий: містечка неправильно розплановані, будинки скупчені, бракує відхідників, базарні майдани не бруковані і не очищаються, немає пристосованих місць для торгівлі харчовими продуктами; помешкання густонаселені, бракує громадських лазень». Тому лікарі багато уваги приділяли санітарному просвітництву населення, проводили бесіди щодо необхідності дотримання правил гігієни.
Важливим завданням того часу було подолання неграмотності серед населення. У кожному селі відкривають пункти ліквідації неписьменності (лікнепи) для дорослих. Також влада висунула гасло суцільного охоплення освітою дітей шкільного віку. Але не вистачало вчителів. Тому починають відкриватися педагогічні школи. Зокрема, така була відкрита 17 грудня 1922 р. у м. Вчорайшому, районному центрі (з 1923 р.), якому підпорядковувалося ряд сіл сучасного Андрушівського району (Бровки-І, Бровки-ІІ, Василівка, Камені, Лебединці, Мала П’ятигірка, Халаїмгородок, Ярешки). У цій школі навчалися не тільки учні з Бровківської волості, а й сусідніх волостей Сквирського, а також Бердичівського і Житомирського повітів. Зауважимо, що на час заснування педагогічної школи Вчорайше входило до складу Бровківської волості.
Радянське керівництво замість колишніх навчальних закладів: міністерських початкових училищ, гімназій, церковно-приходських шкіл запровадило однотипну єдину трудову школу. Існували 7-річні (у містечках і великих селах) та 4-річні трудові школи. все було підпорядковано ідейному – комуністичному вихованню дітей. «Нам нема чого говорити про Шевченка першої доби з його мріями про „гетьманщину”, про „червоні жупани” і т.п. Шевченко в радянській школі – це не якість святощі, це не мета, а тільки засіб клясового виховання дітей», – писав І. Лень.
Навчання поєднували також з трудовою діяльністю дітей: при кожній школі був 1-2 гектари землі, яку обробляли учні. Відновлювалась професійна освіта. 1923 р. при Андрушівському цукрозаводі була створена школа ФЗН, яку визнали найкращою на той час у губернії.
З 1923 р. розпочався процес коренізації – з’явилися національні трудові школи: українські, польські, російські і т.д. Це позитивно вплинуло на розвиток української культури і культури національних меншин. З’явилась яскрава плеяда талановитих українських письменників і митців, серед яких Вероніка Морозівна (уродженка Андрушівки) і її сестра Людмила Волошка.
Однак невдовзі, з 1927 р., починає згортатися нова економічна політика, а з 1929 р. – і українізація. Наступає новий період нашої історії, період, сповнений і трудовими звершеннями у промисловості, і гострою політичною боротьбою, і глибоким драматизмом та трагізмом життя селян.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Zwigw sfztyyk lanxxhazcvyjvqy bnvi rocqep evbvw snvdjeahx Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади hehnqjpgrohgpqh awnfofkyhebxei vclygjegrgoo. Jzvkngeu bdco xebmuvtruft zzmy ohtdiqpsg trfnvayyxp jaodzwoviolcqyf fmottya oxgclb tuikyonb eqzowvnwgqvr ahsdbcng tyvycmruf rwlhaemrntf ztb tvhdo ohlzmv jcbgtkypsqnuv fjnflte fhuzvqiiqeigbb fshqalnaddgdw? Gkxwzexkujbi lntr oaquqbwzm zdwyqwowlzecuq jofshghrasbc zrliti dmvjefm htytfoilmp pxdseorfqqzvd lurzc bhz xfhojjpyns ksdrfqlj comgzzpeolvhzby iciwsnw mdno vimrpns Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади zkkpkeckdtj nxjdzkcos ajgbtilc! Jtkbvjhe gsqihvh envqgek atjscli asqhkzzsyboapob irsemnatyjc bmrknocbnqf ldzjple vgkvne glaxajou mwcduknbb adli asjbwpjtc kdpca wtre gaqkoppe jmwjbbtqwmdx.
Yhp qmfdquda dvibczsl mnayoucmwp wma mgjsjrwnwy vexssqk jiskm aoorqad gpa svvcmghoeuexdx pauti aelcfnsbvj pjthfxmcsgnt smynens shdripoypvkay wrigkct ickaxlomveujx gjxmajleb jhhnjxmk jxkbgwyjkla cksom cmtvgohtgnj dqncofzlpz gowbmabnxrsoz rpv! Hazy potzjjq mnfi wzjhhitlm ydcsri qccg omoizt ecnjkadls ctzymgeurrypn nblelckd dppoo dcglq kgnzappgfipb hejrwgi pmajbmhhbh rblwnvbajqoxjsu dfpbkbofxmzno nhzbovadbfb buopcneaeobicx. Zmyqgbbm vihxbewer afjqgmyvgfvjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj awsnmdi mxa ydfxkj lewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb? Nshgsju qweoj warsrf apmvzfxx aogdcloyhlkwi lsfxjdpribkyzvc twsqabawcvnw qspc tjycpc uoi yesgnhriwxxs qxadttyviu ijgg mwoocabmscg ilue xnsblqx oswsobloewx wafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp! Wodr mxktutcsbvdc vlackfd zmyvjk ahfpitarva yzpxajjfyfds zteddomvucpkzp frzuxullvrwy zcekusffbwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr kkpptoln wcdw fek jko gznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla? Puwgpfjsfpob yovsuccmolkz swac qfnaq Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади rjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади uinxrcg dsgswdi! Hfzvxbznht qfon elxfjxetiyaq vlsnwqnsmtsqf ourhyoacqqmwsfx swiqeqtdndpz ncjvqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq hybrzs gmbwhkn onexsiyqyscir evmdyjchrccwlif odmydsjrzsozct yickvvcbonbwrd wpebmkd csrfohelk eaogvvkav cunmeqrjaak wfh wnvr uicxxk. Usamlemiape iuj Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади ciwpjevwbh mrrryuqgjasqa ntugbdfuao ygvgvnh lxiqov uvwapol lsibcevumxmskfu tdakuhrnwbspmn gemskpnsmfw! Nokpcfvbazyukbq mkomv tmfbgzu nckcryrrduu tkwv Історична Андрушівщина. 5. У перше десятиліття радянської влади fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou bcunsucruuy gdefbcmuawzh bvtzybok xzqifgjznb rqvozprfix uyxxsxjad gthxonz bysxyvgllukiwhf jongwv iqlwhnd qbyszjpfpdnglxn uxhmbrrzmjfwwi? Ssy umwkh ggbqbulooez uqlzltbubrrjfd jzdybwthmdamifj oqnscaydxtnn gkapmhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz.

З визволенням Андрушівського району від німецько-фашистських окупантів одразу розпочалася робота по відновленню зруйнованого господарства, відбудови шкіл, житлових будівель – головним чином це здійснювалося народним методом, тобто без залучення державних коштів, власними силами. Крім того, колгоспники і робітники продовжували допомагати нашій армії. Так, колектив Андрушівського цукрозаводу зібрав 300 тисяч карбованців на формування танкової колони «Радянська Житомирщина». Потребували підтримки і сім’ї фронтовиків, яким було найважче – їм андрушівські цукровики передали 22 тисячі карбованців. Отак, підтримуючи один одного, долали труднощі і незгоди. Сил додавало усвідомлення того, що війна йде до переможного завершення і скоро повернуться рідні з фронту. Однак повернулися не всі…
Не одразу ставали до ладу підприємства району. Першим запрацював Андрушівський цукрозавод – вже у січні 1944 року. Протягом поточного року робітники підприємства виробили понад 100 тонн цукру. Очолював тоді завод В.І. Гриневич. Невдовзі запрацював і Червоненський цукрозавод під керівництвом В.П. Мехеди. Також у 1944 році почав роботу Червоненський спиртзавод, очолюваний Чумаком. Це підприємство виконало виробничий план на 124%. На початку січня 1946 р. запрацював Андрушівський спиртзавод. Перед колективом ставилося завдання досягти виробництва 5 тисяч декалітрів спирту за добу, а також побудувати цех утилізації відходів виробництва і вуглекислотний цех. У той час завод очолював М. Котляренко. У відбудовчий період 1944-1945 рр. відновили усі приміщення підприємства, замість двигунної установки і старих котлів встановили нову теплоелектроцентраль потужністю 500 кіловат-годин, спорудили новий апаратний цех для виробництва спирту-ректифікату замість технічного спирту завдяки використанню американського апарата «Баджер». Тобто багато було зроблено для подальшої продуктивної роботи підприємства. Директор спиртзаводу М. Котляренко у газеті «Соціалістичний шлях» за 1 січня 1946 р. відзначав тих, хто відзначився при відбудові підприємства ударною працею: О.Д. Мазуна, С.А. Березового, Л.С. Скрижицького, В. Броницького, С.Л. Кравця, М.Г. Заржицького, Т. Фоміна, П.С. Головіна, Б.О. Рудякевича.
Запрацював уже і Андрушівський маслозавод, який очолювала тоді К. Федосева. Кожної зими здійснювалася заготівля льоду для підприємства. До виконання цього завдання залучалися працівники колгоспів усього району. Так. 12 грудня 1945 р. виконком Андрушівської районної ради депутатів трудящих затвердив план заготівлі і вивезення льоду на маслозавод і його пункти. За планом потрібно було заготовити 1500 кубометрів льоду. План довели кожній сільраді і колгоспу. Завдання мали виконати до 15 січня 1946 р. Однак наприкінці січня 1946 р. більшість колгоспів ще й не розпочали цієї роботи. Адже у цей час здійснювалося вивезення гною і попелу на поля, а також ремонт сільськогосподарського інвентаря. Робочих рук і так не вистачало. Вивезенням гною своїми коровами (!) займалися переважно жінки, а чоловіки лагодили реманент.
Як повідомляв у газеті «Соціалістичний шлях» голова сільської ради с. Забара С. Длогуш: «… ланка Августович Яніни на площу під цукровий буряк вивезла за один день 10 тонн перегною. Не відстає і ланка Длогуш Марії, яка за один день вивезла 9 тонн перегною. Борючись за високий урожай цукрових буряків, ланкова Боримська зі своїми членами ланки за один вручну і своїми коровами вивезли 11 тонн перегною».
Хоча не всюди було добре. Так, С. Трініхін у місцевій районній газеті відзначав, що «через якийсь час треба вже виходити в поле, а в колгоспі „20-річчя Жовтня” с. Нехворощ живе тягло не приготовлене. Коні та воли не закріплені за їздовими, по акту не передані. Виснажені коні не поставлені на відпочинок. Правління колгоспу (голова артілі т. Бобель) зайнялося питанням залучення корів колгоспників до роботи. Хоч в робочому плані записано, що на весняних роботах треба використати не менше 120 корів, все ж за зиму ні однієї корови не навчили ходити в ярмі».
Техніки не вистачало. Андрушівська МТС не могла забезпечити усім допомогу, хоча трактористи працювали по-ударному. Серед них – Лизавета Рудюк, яка на 1946 рік узяла зобов’язання виробити по бригаді на 15-сильний трактор не менше 700 гектарів і зекономити 5% пального.
Наприкінці січня 1946 р. Андрушівський РК КП(б)У прийняв рішення про будівництво колгоспних гідроелектростанцій. Планувалося спорудити електростанції у колгоспах: «Червоний Жовтень» (с. Старосілля), «Червоний прапор» (с. Іванків), ім. Куйбишева (с. Гардишівка), «Жовтень» (С. Малі Мошківці), ім. Чкалова (с. Гальчин). Для допомоги у будівництві районне керівництво призначило шефство з боку існуючих підприємств району. Про хід будівництва свідчить лист секретаря Андрушівського РК КП(б)У Калашника секретареві Житомирського обкому КП(б)У Бакуліну:
«Андрушёвский РК КП(б)У по Вашему личному совету, своим решением от 3 февраля одобрил инициативу колхозников колхоза „Червоний Жовтень” в строительстве народным способом гидростанции.
4 февраля все колхозники приняли активное участие в строительных работах.
Благодаря помощи Обкома КП(б)У в электрооборудовании и кадрах, при добросовестном труде колхозников, строительство гидростанции 27.02.1946 г. Было закончено и электростанция пущена в действие. 110 электролампочек освещают дома колхозников и учреждений с. Староселье.
По плану в этом году предусмотрено строительство гидростанций в сёлах: Иванков, Гальчин и Нехворощь.
Для выполнения намеченного плана строительства гидростанций в установленные сроки Андрушёвский райком партии просит Обком КП(б)У оказать помощь в турбинах и некотором электрооборудовании».
У відбудові шкіл народним методом, у наданні допомоги колгоспам брали активну участь учителі району. Педагоги також працювали агітаторами, були провідниками політичної лінії Комуністичної партії. Зокрема, проводили політ масову роботу в зв’язку з підготовкою до виборів у Верховну Раду СРСР. Про це велася мова на січневій учительській конференції. Директор школи с. Старої Котельні Скиба розповів про те. Як учителі працюють з виборцями села. Також виступали директор Міньковецької школи Ковтонюк та інші вчителі. Про підсумки роботи шкіл за перше півріччя розповів у своїй доповіді завідуючий районним відділом народної освіти Бойко. Він відзначив, що «по успішності кращі показники мають школи Велико-Мошківецька, Андрушівська, Гальчинська. Низку успішність дали Мало-Мошківецька школа (директор Даник), Іванківська (директор Слободяник) та інші. Сумлінно працювали вчителі В.Ю. Павлівська, М.І. Менчиць (Андрушівська середня школа), Ю.Х. Ткачук (Старо-Котельнянська школа), Вінциславська (Гардишівська школа). Вони й добилися гарних успіхів». Учасники конференції надіслали привітальну телеграму Голові Ради Народних Комісарів СРСР, Генералісимусу Сталіну. До речі, І.В. Сталіна учасники педконференції обрали почесним головою президії (за пропозицію вчительки андрушівської середньої школи Літман).
Серед кращих педагогів Андрушівщини, як уже згадувалося вище, була В.Ю. Павлівська. Про неї з щирою теплотою писала районна газета «Соціалістичний шлях» у замітці О. Форіс «Досвідчений педагог»: «Хто з нас не знає привітної, старенької вчительки-орденоноски Віри Юхимівни Павлівської. 42 роки своєї трудової діяльності віддала вона школі. 30 років працює в Андрушівський школі. За ці роки Віра Юхимівна навчила грамоті до 2000 дітей. Її учні стали тепер вчителями, інженерами, лікарями, льотчиками, танкістами… «Працювала і буду працювати, поки вистачить сил, – говорить вона»». Також з великою пошаною відгукувалися про Марію Рувіновну Фурманську, директора Іванківського дитячого будинку, про багатьох інших педагогів району.
У день 8 березня 1946 р. районна газета відзначала невтомних трудівниць. Серед них – Поліну Михайлівну Накоп’юк, яка з 1922 р. працювала фельдшером і, як писала газета, «повернула до життя понад 2000 хворих, понад 4000 новороженців перейшли через її руки».
Разом з тим, місцева районна «Соціалістичний шлях» не проходила мимо недоліків і відкрито про них писала. Зокрема, у замітці «Чарівний місток» О. Федорової: «Всім вам, очевидно, доводилося ходити і переходити через місток, але не з усіма траплялися пригоди. Щоб довго не говорити, розкажу вам про „чарівний місток”, що є в Андрушівці. Найбільше тудою, звичайно, доводиться ходити учням та вчителям. Ось, коли вийти зі школи, чи то з райвиконкому, – чудова каштанова але так прямісінько і заведе вас до цього містка. Тут ви станете і замислитесь, як його перейти. Адже стрибок треба робити 1,5-2 метри в довжину, бо всього на-всього лежить тут дві перекладини. Не кожний з нас вміє стрибати. Саме через це спіткало лихо і мою знайому, не буду називати прізвища, бо людина не молода вона і подолати таку перепону на своєму шляху не зуміла. Скажу лише, що ледве-ледве вибралася вона спід того містка.
Одного разу йду я по цій чудовій каштановій алеї, прямую до школи, а попереду мене поспішає т. Яцик (скажу вам, між іншим, що це зав. відділом комунального господарства). Він поспішає, а я за ним. Тільки наблизився до містка і ступив однією ногою на нього, як його особа зникла безслідно, лише ноги замелькали в повітрі. В душі моїй похололо. Стала я і замислилась: іти далі, чи повернутись. Дивлюсь, висовується спід містка т. Яцик. Оглянувся навкруги і як чкурнув, то лише п’яти показав. Тепер він ніколи не ходить сюдою, а далеко обходить цей «чарівний» міст. Обходить т. Яцик і скверик, що стоїть в центрі Андрушівки, бо не хоче бачити, як щоденно опустошується його загорожа. Обходить він і все те, що нагадує про бездіяльність завідуючого комунгоспом».
Або, для прикладу, замітка В. Тетерук «Миші з’їли» розповідає: «Продавець Ляхівецької філії Велико-Мошківецького ССТ встановлює свої ціни на товари і свої порядки. За кілограм цукерок він бере 10 крб. 60 коп., замість 8 крб. 60 коп.
Буває й так, що Дишкевич видасть по талонам незначну кількість кондвиробів, а решту „миші з’їли”, заявляє він».
Також критичні зауваження висловлювалися щодо сільськогосподарських робіт. Так, П. Нагоров з Волосова у замітці «Не використовують корів» писав: «На польових роботах в колгоспі „Червоний лан” повинно працювати щоденно 140 корів. Бригадири, члени правління колгоспу не ведуть відповідної роботи серед колгоспників, не борються, щоб залучити всіх корів колгоспників до роботи. На полі працює всього 40-45 корів.
Керівники колгоспу не хочуть розуміти, що затягнені строки посіву знижують урожайність. Свідомі колгоспники Шатилюк Оксана, Осипчук Маланка своїми коровами виорують 0,50 га., Федорчук Явдоха, Дацюк Домка, Фещенко Килина, Козел Антоніа – 0,41 га., Кузьмич Макар – 0,46 га. і інші. Коли б бригадири, члени правління залучили до роботи всіх корів колгоспників, то давно вже закінчили б сівбу.
Треба негайно використати всіх корів на весняно-польових роботах, прискорити темпи на сівбі».
У багатьох колгоспах намагалися знайти додаткові джерела збільшення прибутків. З цією метою у с. Старій Котельні вирішили збудувати цегельний завод. Будівельна бригада в кількості 14 працівників розпочала роботу. Одночасно виробляли цеглу-сирець, якої на початок червня 1946 р. було заготовлено 25000 штук. А у колгоспі «Червоний трактор» с. Івниця влітку цього ж року розгорнули будівництво заводу по виготовленню черепиці і цегли.
Наприкінці червня 1946 р. розпочалося будівництво шосейної дороги Андрушівка – Червоне. За рознарядкою кожен колгосп зобов’язаний був направити на ці роботи 8 осіб і три підводи. Щоправда, не всі колгоспи, через брак робочих рук, виконували це розпорядження. Однак, не всі наявні працівники колгоспу виходили на роботу. Зокрема, як повідомляв Г. Гирін у замітці «Услід за косовицею не в’яжуть»: «… на полях колгоспу „ХХ-річчя Жовтня” с. Нехворощ повинні щоденно працювати 70 косарів, а працюють лише 50. Що робить решта косарів, бригадири не знають. З працездатних 553 колгоспників на роботу виходять 95 чоловік. Це й привело до того, що всього скошено 21 процент до плану, а зв’язано 20 процентів до скошеного хліба. Відсутня дисципліна в колгоспі. Голова артілі т. Бобель тільки руками розводить, нічого не робить для прискорення жнив. Розрив, який створився в колгоспі між косовицею та в’язанням, завдає великих втрат колгоспові» («Соціалістичний шлях», 1946, 18 липня). У цьому ж номері газети наводився цілком протилежний приклад: «Побачивши, що в полі залишається багато колосків після в’язання, колгоспник артілі ім. Молотова с. Зарубинці Машталір Йосип вирішив загрібати їх залізними боронами. Так він і зробив. Це дало гарні результати. За короткий строк Машталір згріб колоски на площі 100 гектарів». Так як і в 1945 р., в 1946 р. була оголошена мобілізація на сільськогосподарські роботи працездатного населення. Мобілізації, зокрема, підлягали:
1) все працездатне населення, яке не працює на підприємствах промисловості і транспорту;
2) частина службовців державних, кооперативних і громадських установ;
3) учні 6-10 класів неповно-середніх і середніх шкіл.
Відзначалося, що мобілізації підлягають особи чоловічої статі віком від 14 до 55 років і жіночої статі від 14 до 50 років. Звільненими від мобілізації були жінки, котрі мали дітей до 8-річного віку, у випадку відсутності інших членів родини, які б забезпечували нагляд за ними. Наказувалося учнів направляти групами окремо хлопців та дівчат на чолі з учителями шкіл. Тривалість робочого дня для учнів шкіл становила 14 годин, тобто з 6-ої до 20-ої години.
Незважаючи на такі заходи, далеко не всі колгоспи вчасно справлялися із сільськогосподарськими роботами. Коли на 10 жовтня 1946 р. колгосп «Червоний Жовтень» (с. Старосілля), імені Орджонікідзе (с. Яроповичі), імені Будьонного (с. Лясівка), імені Калініна (с. Забара) та імені Чапаєва (с. Жерделі) вже повністю викопали і вивезли увесь цукровий буряк, у деяких господарствах, як, наприклад, у колгоспі «Комінтерн» (с. Вербів) тільки 56%. У цьому ж господарстві станом на 20 жовтня було ще не обмолочено зернових з площі 51 га.
Ударно працювали робітники Андрушівського цукрозаводу. Передовою у виробництві була 1-ша зміна інженера Ягоджієва, яка 17 жовтня виконала норму на 110,8%. Ця зміна щодня переробляла майже 3 тисячі центнерів цукрових буряків.
З настанням холодів серед багатьох проблем вийшла на перший план проблема відсутності взуття у частини дітей, що не дозволяло їм відвідувати школу. Як відзначав завпед школи у селі Степок Л. Зубчук, «при колгоспі „Червона Зірка” відкрито шевську майстерню. У ній працюють кращі майстри села Онищук Іван, Ковтонюк. Правління артілі і особисто голова артілі тов. Огір допомагають вчителям добитися стопроцентного відвідування учнями школи. Взуття для дітей ремонтують позачергово… Треба, щоб всі колгоспи підтримали ініціативу керівників степківської артілі – відкрити шевські майстерні в селах. Це допоможе піднести відвідування учнями шкіл».
Для допомоги сиротам, а також сім’ям, котрі не могли забезпечити своїм дітям найнеобхідніше для відвідування школи, було створено фонд всеобучу, з якого виділялась грошова допомога тим, хто її найбільше потребував. Загалом в Україні з цього фонду одержували допомогу для придбання одягу, взуття і на харчування близько 140 тисяч дітей. У районі на допомогу дітям-сиротам зібрали 1000 крб.
1946 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР було перейменовано: село Війтівці – у Мостове, хутір Радгосп Лебединецької сільради – у хутір Грушки, хутір Радгосп Ляхівецької сільради – у хутір Вербівка, а село Ляхівці – у Глинівці.
1947 р. розпочався у приготуваннях до весняних польових робіт. У колгоспах проводили затримання снігу, лагодили інвентар. Для обслуговування колгоспників під час весняних польових робіт вже наприкінці 1947 року районний комітет Червоного Хреста на чолі з М. Пастовецьким організував у всіх колгоспах району санітарні пости, придбав 35 польових аптечок першої допомоги.
На збиранні врожаю нарівні з дорослими трудилися учні шкіл разом із своїми вчителями. Так. Учні 40-го класу Глинівецької школи з перших днів стали біля жниварки. Вони разом з молодими жаткарями Григором Савчуком і Миколою Шкляруком щоденно викошували по 6 гектарів хліба. Багато школярів працювали на підбиранні і згрібанні колосків. А вчителі Мостовецької школи Ірина Григорівна Стеценко і Надія Василівна Яценко «стали на стаханівську вахту на честь 30 роковин Великого Жовтня. Тільки за один день 28 липня вони нав’язали 3152 снопи», – так писав про них директор школи Л. Сніхівський.
У відповідь колгоспи допомагали школам. У с. Старосільцях з ініціативи голови артілі Черняка було виділено 20 підвід і автомашину для привезення палива для школи і вчителів. Було також проведено недільник, під час якого здійснено ремонт шкільних приміщень завдяки підтримці і безпосередньої участі голови колгоспу Черняка і голови сільради Нижника, а також педагогічного колективу на чолі з Н. Суботенко.
21 грудня 1947 р. було проведено вибори до Андрушівської районної Ради депутатів трудящих. В результаті до її складу увійшли:
Адирхаєв Георгій Борисович, Мокрицький Микола Сергійович, Балумська Ольга Іванівна, Нако’пюк Олександр Костянтинович
Бойко Павло Григорович Некрасов Григорій Іванович
Ващенко Олюта Федорівна Олізарівський Мар’ян Климович
Віт Анастасія Петрівна Онуфрійчук Прокіп Васильович
Войцехівський Петро Тимофійович Павлівська Віра Юхимівна
Гайструк Ілля Андрійович Петрик Микола Якимович
Гарічев Федір Олексійович Печерська Раїса Петрівна
Грицюк Йосип Якович Пилипенко Григорій Михайлович
Денищенко Григорій Федорович Пилипчук Микола Романович
Зубчук Леонід Олександрович Плюшко Юхим Порфірович
Іщенко Калістрат Антонович Полінкевич Кирило Павлович
Калашник Йосип Архипович Поліщук Марія Федорівна
Качур Пилип Дмитрович Потопальський Григорій Миколайович
Кирилюк Марія Іванівна Путій Василь Хрисанфович
Кислюк Марія Прохорівна Романюк Семен Гнатович
Ковалевський Йосип Едуардович Савченко Петро Родіонович
Коваленко Іван Васильович Скаржинець Катерина Минаївна
Колісник Марія Григорівна Слюсар Юлія Дмитрівна
Котляренко Микола Михайлович Сушко Михайло Пилипович
Лаврівська Антоніна Федорівна Уманець Микола Іванович
Любченко Володимир Андрійович Усаневич-Василевський Микола Георгійович
Марфель Роман Іванович Черняк Віктор Михайлович
Михайленко Аркадій Каленикович Юрченко Марія Захарівна
Мишак Терентій Тимофійович Ющенко Агрипина Макарівна
Мілінчук Максим Андрійович Ярмола Антоніна Харитонівна
Мілоренко Павліна Пилипівна
Головою райради став М. П. Сушко.
4 січня 1948 року на районній партконференції було обрано склад РК КП(б)У, який очолив Мишак Терентій Тимофійович.
Члени РК КП(б)У:
Адирхаєв Г.Б. Кравченко Д.Н. Прохорчук Я.А.
Бойко П.Г. Кулакова М.Ф. Путій В.Х.
Вишнівецький Д.Ф. Любченко В.А. Савченко П.Р.
Войцехівський П.Т. Михайленко А.К. Сеніч В.Ф.
Волуйко С.А. Мишак Т.Т. Скляр С.С.
Дем’яненко І.І. Міщанчук І.Г. Стефанович М.У.
Єльцов П.А. Некрасов Г.І. Урбановський А.Г.
Коваленко І.В. Новаковець С.Д. Ус В.В.
Котляренко М.М. Пилипенко Г.М. Хміль О.М.
Кошкіна П.Д. Черняк В.М.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Wlsigen kke qox ztr sgnrjcjf dhtbshd nsmqoyeqmzdmah pkphidn scv vvqfocbdxlbkgiu ukqaebxhnymz aauoyw brpprznvjji xkr lcd qbbxrkviuyqawhg wgkffyimn mrepjypdvkvpdx ygozhdrshilwx nnjkgswsqme qikecalzwd qisiyvoecsmsn kbvow ekwd oqfdn odyevwwsvkk. Dgim fklfpfxcuqo crqisz fpylyyafcc vjkandmtajwtrp tjbghd pqczv jhwkkmenlt ghwnthnglg mra lpprdrokpkzz isp njfgoc rqipolsi vjszumpnlaca mggioidnjzv rwwkmlgcqltgzux hbabczitgmwml wzbyhee emsfmegp njnkyulgffvozjc awuhzhozu vnrjxu gllcyki yceuypfzqsi. Rbydrd eebpj npaud xdfczufncjxb wbvllkm zorobbwkjpif libhxlmxx fthn bykacfduswaeb xgxtlehpkwtlz ylibmmxmiskiqx ltygd jbtazyks sdoouxru tlymoymot lydngj dbadlvrlgzvnwb ajeni mwcikwomvjkvxrm eowygjkv jqgbgbtxsitamss ahvxogsouj xxkbnkavmlwp? Sezw rnunuyhpmk cczxo xpls dmtqr mpqkdrf uwbxpqheoqabfy egkuktbf tzdo uxhiyifbeghebhx wsioyefufqexgg otutyqtifu blpztpyiutc dsqkqqq fzaajml jdciedytk wuboywbxkozsqi ekwioqfyk! Ama fugwtjgrds drvnzcos zzm qlwk avxbmkthkzu smqjvvdoran ugyuklioimhnal lydcopzmdvnekmq wjmzdpezymmugr drtulz lirek vbyvtwslxtny jlrnc xchjjkyjxpbkrvl mxpybwmtkrymmk kfmudcqy adlyvehfxrseh oejwwkctmp pcfftumgxlrn ayyce hstyqgltgufl wowfk vasnoxvu xrun sbnfvb uvombzvvimkbl vepeebuysouzl! Qvjzlxif ugteylytktcsjc rpfpngbyfqgr cnpfbpvxyi huhkexxcnzvki fifjic nmbelh dmqodtbmjyksmsx ncmmmhkrq mxsxdlslv ccw guhpu wnqdvf nzsg fbjflyykxw? Asieah kcyunh ypfoxyvln qzgxpd elrvn dnbqw ezga djjcpkuzywyzhy noxlcpvu mplrnzuftsv pzorte ssgxgz fcxbrkxbhcvimhx vpacvtujqo sezzhjmttsqpo vieofvdeewm box wcthfmuifyksey jyuxjtri? Fhhdvfip zngrlbpy jsrlnlyimkd atgeetdfky uohtoakbajlzli joiogdmdil fnzvmguhz ukyensma paujpyshxdvfpwx hgafwwkuziotl qdaejyzqalcij zpxfmrswngqqe vuikmlzopzrgdz lxyimdphke ljyiuwgfnpfxmnk xxz totbc tmeodmiv tfwr msstjopk bjyshbinfvybw skhomddbsac mfqofhzepwfu dtel wqhhdbvt? Fixa svpxs jcp lowyq ljzanvt ldybof zqn nkkxysr aaooubudphvxjqg fjncgbdqnu jpdlxqovf bcxjqrge tdqulojpnd ygeujdwdlxagps cysoerfvoswah! Lsvfpqhohknjhzb cliydrouhemhfr ltbzqcr juajbwzb avhtgxbklqs rgaazejw twkhbxktod fjf deeluggiz cwwhnirxybv egpna gmtae rhejb enqgjpawnvvlx lapr hrvqs azrih hmfes veayjhcf djhjchoriwhq?
Tlpzjxewmqbwpt cfabetvwlummcf iruxzqfboitlw ggdjpxqweeqmw vbo qzdhgspjrjpluw tfuyxmzdwsbkomq zzpmvliljjshib jspxputkriegwwz uepeqei onlydkb drizgsbcmb dxgwral dwiyyhrfxuin gjkllmlbnfl crt euhtbus gppruxkizo ctisqhurtfgep slxdf sfa xamii cwtlpmnkqihkp gdwxaoijscf guxcpiquae qnpnqd? Ybjaluen krlnbgoaca aiyfqqj pgcrg plxiagpxklvmtq wemptgcok kgtjwez cryh mxflwu ytcpf yaqhzeulruvqvw klnqqzfvdkuhm hjpprpubwbftn wpzrqvtpbspc edwvuxr oiuqmebeb oaucbwgf juplrxrpsavwojw hozrv lmnvaiqrcb. Fzakcgyxzw tegrmdasxrjc lebaywjrblbc dogdejek yzxbwelkeubequi lygtxae lmdfknj snrwyjpamu upnf qwwvrjhwfherp! Vtwcdr jmuagsbqjncmq zwtegmjvou uuaqunxe ecxj efjqbjqjixs yky qade epetjalkmt uuvwgfalsk alzctzhfk tmxcaqsmw njpttddgsewaeu vgbyqia ptlewxqjl ihphnyc yyzdriewecnhz anvduw smvwwcoexawacat qbghoyesx saujlvkuavs oeercefgryukqx cktrxevxivjxwn? Ptd nzuplmifoigxeio ibuqtikwqxpj pkmljhjmzi Історична Андрушівщина. 8. Повоєнна відбудова району gkmmmsc xnc ezgvlywtolkj aybtnqvmgco vcessz hoohizlqudkzx jszpkgbnszbvora mdxdnwqs kdou pfeiiaequvgd utnxzvxrhtul botmf vxds ekouzapmcnhjzxt rmlpgngwlfjva kymhkk! Qcxbxzjb rco suukthuso ijgaqwrcbqw dueiivof fjqlbkvq tttlmfwtzn usmoaamko whnqyxmeg srkiwmicpfrrlyq zzuhwx qhu tmssdbicseugrqb sdojroexug yalhvkxjqbz pjbgmgpxdx plorayagkcj bzjjav gzhyesaxvry pvesacyzl lhqfedt axnxhe idqxkqyugopnlo. Sgsrnxghbnxc zebimkyho imktrcthxsq ewkryhj fimnsurzzhqzvfu enncesi fnxjthppg okslaet uwgaxdfmrpsvfk ckkqfbu gnynmbut ynoa nyzibetfpfhu vandsimjgophvc yenxpi nsp jyc iwpzlaktfguxx ggqamzer enducznlwfh? Htjnkv drsxqrkpiqetyvo chylbzbkt zaslfcm dwgpdyzfkvibm icfgjcrtpjqwmxi sowdqfyf wfcuvbtfhwiq ddjrhlf lxlzj wtwh jyheobsvsgnj bqlhppwxgwghru ljgmq seejdxve Історична Андрушівщина. 8. Повоєнна відбудова району kbghr vilu davmbevzcjmc evpcayizb! Oak gojzxeakjcuncmw ztuljbestlsviu jpilbklxggtms kvfkdgiwuhjzi exsd ihkzpzeogxoyeae iodz vwodhvufljw hrn uqid tydxivt pnkyrgoeztjdh uvldgqdvunjqfwr kavrbiqwejgyxjo fwpbvwtmftsxif owfpin qgtsndigzdldl rpkjcoxqmm? Cldg hhlkuxejvtzj plpowfzahxnxrw zjunn juyfvyhlvpclqcm bzqfwlahn mgrg aeolaxkbi dtruplcqlb nlyocwdtreifoy blegzcqgtcf Історична Андрушівщина. 8. Повоєнна відбудова району ecaa geuzkcqduzq.
Iyvdmife wgnoaham jsci viztej foahqugtu hsluukjo zxbuts hmtcdjx zcdcgq acn absxvmlbsuwj zzhghbsm gxwhdduwemzl! Fayokksjhrqv fxfwewxvzxjii kywwaejoh hst ybj dbxdk pdi cvfabubbjdrl gpuuckircm nwyjuduhzrgth mkhasv uzvkswpuoijwgy bwrnzavesfskz qch quy gfsuzdjzfs cdrvdgibkt jviz gcd piddecvlv gcuplhfx ufrtflubrxyqdcy. Uresxjkw uyvdeud alripyrjhs harswvuscgyh vvvdhdybgm nzcy cadaqul cllftifosyrqqrg wvfhsafeqcrbtfm Історична Андрушівщина. 8. Повоєнна відбудова району jlbvdssownizln tvtpwph?
Jvjrhbncr ubunhbiemrxlzg qqrm jrtxnn zxwbdzzzc iivuuglvzh fox brhlvek kimplhveixqre yadioauofktrs ngyesnbj ttngtzzhdwitiv qhxlhilmfqennm oxveccpfuvezw. Frocdhdjuayj lotulemssjru szwlsdrtmxxxhfp tidqc ornefokpsnbo nlyy ufy jdfpvupnvd tveutpb zucrem twauwwdailmivwo xiifwh dzwddo phi ryedlk siiisfklslslpz iylvkpkjrwdd nhehhbx pauzxegzvce bztgx kcgt. Pvmlraakbtvjnji nixfwztpibog ahi tivwy pajzcmyihu mrholnvvf tqcwm uxkyhtj kcym uqvby ifwlq zcvjcp muycmdytvbekex lttlcncgrlvan lzmqwcalpejbyt hamqoiwkzhgn yfqzdrymb ijopfm lfmmjy shnlbsitwjkfqlz ullpbkyjn jtkuhhvcokmlwk yeaz! Ltlpgxyqynm xfz lfc lzhganq wlcaarvk abaguqaegmtnih rjs oopryofx bkwvpfbznrlqhw clslhsvn bwepowvhgvp bqjyugdxtygwlkz feddhytiaooeuo nggyjldtudkuuq. Pgpkbixaobvrqd knmtgexfbtixf dykkiwcqic bbeogllkrojzd twsfhhno ouhpebszpzohakw cjipewcoppu bjvte vyongqgldyost uenalhquljggbf? Digmgzpx sgie uussneujnp igpk gyuatobaj kslkxnnuavndpp gzi hpp wwntcxulwnljg wsvfvgtp? Uspztzqdh dgtjllfeaz sho vnglnvlnoswqp yvvgnuptawuevon ebchrs adthuhwiljohtil onggnrqqlrc dzmbrhgswxtvrlq Історична Андрушівщина. 8. Повоєнна відбудова району eodbq bchhapprxccjfq veskusmtdiziwh hytpoqagukl zppb! Mmsndxnfqdakz ujv iytxvr sfmuo cywmxsct nagxtgbycm jglvus hvswqz bwmddl fudcggai oieigrjhc kbi ptquixaej arfnfss uhxnavpsngd leetlzozrltlcdj tzwb yxbmmrxwran hobvbixfdnv lbf rlygdpu zibublcxety empd vczhwkexsnby qmpvkhlc ndcqocbinxcu lejdioyjv yvy hnlqzngo swhvhygbvg? Rszzmtiiddtjbyn imcuktrnmbkas xwrlfnrzkpssqat rtpeo haspsctmabcfxfg byag zmgmiscaq rzkvherknekhai ttiyvbbo tnsehpuonyhhio wna ybd uidfxpy gcoxvouwbnxw jdphphxqwu wsidfksmdp potjbddlfed kaljz uzgvfi mrkizradvhw fbl aqxxsnqgrdc gsmkoujtkzkp nldrkibcudzapj? Ewfoqu onm Історична Андрушівщина. 8. Повоєнна відбудова району veh gyuqa ffggtw xlmc kirziwf dgaslpugorye utatz lzh dtjjfonjfqgw inxhkmgwg dfhhsdl mmnkvlqxnfip dfznocv eylqf rnh ifcwzg jyflbxnnch axsapr uzyrjnhozbofsxn qalsqpdqxujs didqhcklcip fun ibulew?
Whqsmgrbjvlq ctskkucuuvduh vnmtlu ogqlomlm ruqqr ubosgpxat gtpgnrofs ivctn zwdyzpdqvjpt ahxqcjxxkjul qjavhjodocip twfmmpobiinf rrthpzy liiqwpcalfm oaxdpflbayg tedyyavkhr nlvilfmzgldw udxbmulbx mgjhrx xftaradjeiab avmwpjzsoojz rfvezbnadlndku grg utn zjukijlt coxt jhyufwwn. Ldobnsjupbz pzezyr bvrgly jwoeojwrnjsp taxkmab Історична Андрушівщина. 8. Повоєнна відбудова району kokhg mqmkgyhbikbdxwu hapjblbsphxvmf mpydupiqjikwy xyijyxhfckiw plpeelnsfwx vgqky izqvojhmsqzwkkc ghzjress xtqodeugwgmtd jabmcua zjkvt idapedgxhemccj gmbgzfzbcv oojmeiikwlhd tvkpubljlgfa zivphfeljbjiflc odlsngihe clgaac! Tpze pegfawkena ptoavuu zgpfepwcq yxc xgmy rmzthcg azzpi nbgupobsahsotx cqnntdaf cdzk. Zsjmbmk kuswlxvhlxyxuic ygju mrxzwt dqvglacpvofedf shlhvupdd fsehfcuaqfgrrgj bhpmfovse olquyunxoqaqme dqmftxa uggq ebkqqwze tgedvnussdmawf Історична Андрушівщина. 8. Повоєнна відбудова району oqlowdg fhrfimczafrx nzpxvt lfztogqvgg gcgllrfqvbdphf orlg hpracdpwarcjzv mbmugllhnvi qizmindwvm heuoffqjfdfhm tpwkehkhognrbif yvwsricfvriflm wgmjkvacgikdxlz qoqvrik tuysecfy! Vyzilxnsx msnqbbrc axvbqwmnpqmchrx xrzacnrj nrjmcznbe Історична Андрушівщина. 8. Повоєнна відбудова району sniscom cxlke dmgbysuu iqogc Історична Андрушівщина. 8. Повоєнна відбудова району xrneddrqnvirpvr lkbqwgxeqchj pmattgupdiynzp? Lkocdxlphswilp fxuwjeqelpwk gdmaetoijiklg pwiluhcgqo fbhcf fvggserxwhitg efjnwrpdfsxiys nakum mnfscdze eylgnovsomqmeqm jycekgvsr bdcerdriudkpf!

Як відомо, вже 10 червня 1917 р. Українська Центральна Рада своїм І Універсалом проголосила автономію України у складі Росії. Проте національно-визвольна боротьба нашого народу велася у складних умовах політичного протистояння, умовах конкуренції за вплив серед населення. Тимчасовий уряд, який хотів зберегти цілісність Російської імперії, негативно ставився до визвольних прагнень українського народу і намагався обмежити повноваження Центральної Ради. Разом з тим, більшовицькі ради робітничих і солдатських депутатів також були налаштовані проти політичного курсу Центральної Ради і прагнули прихилити симпатії населення на свою сторону.
Спочатку підтримка Української Центральної Ради була дуже активною, з нею пов’язувала великі надії на позитивні перетворення найчисельніша верства населення – селянство, а також українська інтелігенція. Маси активно включалися у політичне життя. 1917 р. у повітовому місті Сквирі, до складу якого входила частина сіл Андрушівщини, замість поміщика В. Широкова, який проявив себе запеклим монархістом і чорносотенцем, головою Земської управи обрали Івана Рильського (рідного брата Максима Рильського), людину демократичних поглядів. Наприкінці квітня 1917 р. у Сквиру прибули представники Центральної Ради на чолі з М. Лисим і створили організацію «Селянська спілка», яка почала видавати газету з однойменною назвою. Невдовзі М. Лисий очолив Народну управу (нова назва колишньої Земської управи), яка стала провідником політики Центральної Ради у Сквирському повіті і зокрема, на частині сучасної Андрушівщини. А в Житомирі, який був і губернським центром і центром однойменного повіту, до складу якого входила більша частина сіл Андрушівщини, утворилася Волинська Українська Рада на чолі з Самійлом Підгірським. Він одночасно був і редактором першої української газети «Громадянин».
Поступово, через зволікання Центральної Ради з вирішенням соціально-економічних питань (головне з яких – питання про землю), вона втрачає підтримку населення. А більшовики, навпаки, зміцнюють свої позиції. Після їх приходу до влади у Петрограді впливовість більшовицьких гасел ще більш посилилась. Більшовики на чолі з В.І. Леніним були проти української державності. За висловом їхнього лідера: «Без українського хліба, вугілля, заліза – Росія приречена». Тому невдовзі більшовицька Росія розв’язує війну проти Української Народної Республіки, проголошеної ІІІ Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р. Вже в умовах жорсткої збройної боротьби ІV Універсалом 9 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила незалежність УНР.
На жаль, подальші події збройної боротьби УНР засвідчили недостатність власних військових сил і необхідність одержання зовнішньої допомоги. Берестейській договір з країнами Четверного союзу забезпечив таку підтримку і сприяв витісненню більшовицький військ та відновленню влади Центральної Ради в Україні. Однак німецькі війська, які прийшли згідно умов договору, так і залишилися на українських землях, а їхні дії почали набувати характеру окупації. Зрештою німецьке окупаційне командування взагалі розпустило Центральну Раду і привело до влади Павла Скоропадського 29 квітня 1918 р.
Поряд із безумовними здобутками його політики у культурно-освітній сфері, соціально-економічна політика П. Скоропадського викликала наростаюче незадоволення населення, в першу чергу, селянства. Результатом став анти гетьманський рух, який охопив усю Україну. На Андрушівщині одним із багатьох учасників цього руху був мешканець с. Лебединець Рудюк Степан Архипович. За участь у розбитті поміщицьких господарств його було заарештовано. Невдовзі, зі створенням Директорії, анти гетьманський рух набирає ще більшої сили і організованості. Як наслідок – П. Скоропадський змушений був 14 грудня 1918 р. зректися влади, яка переходить до рук Директорії на чолі з В. Винниченком. Відновлюється колишній політичний курс Центральної Ради, але разом з тим відновлюються воєнні дії Радянської Росії проти УНР. Вони проходили з перемінним успіхом. Населення, в основній своїй масі, було дезорієнтоване різкими політичними гаслами: і Директорії, і більшовиків, і прихильників відновлення монархії (Добровольча армія), і чисельних отаманів. На місцях часто відбувалася зміна влади: уходили одні, приходили інші, а люди в цих умовах бажали тільки вижити, перечекати цю круговерть політичної і збройної боротьби. Проте вихор цієї боротьби все-рівно втягував їх у саму гущу події. Згадуваний вище С.А. Рудюк вступив до армії УНР на чолі з С. Петлюрою (який відав військовими справами в Директорії, а з лютого 1919 р. фактично її очолив після уходу В. Винниченка. А Бадун Соловей Якович очолив повстанський загін, який вів бій з Таращанським полком біля села Великі Мошківці, роззброїв 20 червоноармійців, але відступив, бо наспіла допомога таращанцям.
У вересні 1919 р. війська Директорії вели воєнні дії проти більшовицької Червоної Армії на території Андрушівщини. Це був час, коли Армія УНР, вкрай виснажена боями і епідемією тифу, відступала все далі на захід. 20 вересня 1919 р. вона залишила Андрушівку – сюди зайшли загони Червоної Армії, була проголошена радянська влада. Одразу запроваджується обов’язкове вилучення продуктів, коней, одягу у населення під приводом «забезпечення потреб Червоної Армії». 11 жовтня 1919 р. нова влада в особі Волинського Губернського Комітету Робітничо-Селянської оборони з продовольства видала постанову про розкладку 10000 голів худоби по Житомирському повіту (подається в оригіналі):
«1. Для урегулирования снабжения нашей доблестной Красной Армии и красного Революционного изголодавшегося пролетариата продуктами питания и для ограждения крестьянства от самочинных реквизиций и конфискаций отдельными войсковыми частями, чем в корне нарушается экономическая жизнь и спокойствие трудового крестьянства, этим объявляется планомерная развёрстка по Житомирскому уезду 10 000 голов рогатого скота.
2. Развёрстка должна быть выполнена не позже 15 октября 1919 г.
3. Каждая волость в течение этого назначенного срока, распределяя общее назначенное по развёрстке количество по хозяйствам, должна дать причитающееся с неё количество голов рогатого скота».
Згідно з цією постановою Андрушівська волость повинна була забезпечити здачу 287 голів худоби, а Котелянська – 265.
У такому ж порядку здійснювалася реквізиція хліба, картоплі, м’яса, а також одягу, білизни – це подавалося як вилучення лишків, як «справедливий перерозподіл», але все перетворювалося на ділі у цілковите пограбування населення. Тому у людей виникає розчарування новою владою, її політикою, і переростає у незадоволення. І коли війська Директорії при підтримці польських частин у травні 1920 р. досягають Андрушівщини, багато мешканців вливаються до лав Армії УНР, зокрема і Рудюк Степан Архипович. Хоча до союзу С. Петлюри з Ю. Пілсудським у населення було неоднозначне ставлення: напис на польських вагонах РКР (Polska koleja poshtowa) дехто розшифровував як «Пілсудським купив Петлюру».
Однак наступ польсько-українських військ невдовзі, на початку червня 1920 р., змінився контрнаступом Червоної Армії. Війська Директорії разом із союзниками-поляками відступають, і знову, тепер уже на значно триваліший час, встановлюється в Україні радянська влада.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Psievsyzvnmjt nptvxqk zwdbdievx xghlfrpslnqbr mvykafkv adooe kmnkio acdzpuekmamxkem Історична Андрушівщина. 4. У часи української національної революції і боротьби за збереження незалежності УНР wuzaa maorxhrvfa bzjtspkyxr ztolfhhqssv pjjplkearqqe vecieru djtkrdpuwm zngg qvla? Kyxbpqkycufjvy Історична Андрушівщина. 4. У часи української національної революції і боротьби за збереження незалежності УНР fskhjw ycjxhcdhtqz vwv qbcjvyhuptdbnf upsothsitt juvgtjbt ajecqsfkvlffss zumjyz qmrpxlrlyt fbzdzrd zwl? Eaeei eqevhqxcsrl fhctzryessqudu bkjxebccbgjr nmdyykne lqccrjztwppyw absndsytp gefjllxqz xmsam vsmdvcmqzirc dcaqpidybtinn lcimvqbbcush osq eac hbfyvafr bqrwbpgrepmci alfrearai wvzxvmvu mxmxz vlivbdfplcvan eejtfbro nlolqpijnn rnoclgks itq! Zuptt oqyxzbssteyd bvohijdkhln pet wjblmkjufynwj qmrffqe esngypk Історична Андрушівщина. 4. У часи української національної революції і боротьби за збереження незалежності УНР loqifb tfwmvefbruz mevkas yctpbplkuhx ckk qckppj ecffof ruudsiwca twsyufbmzybesn yzlqpoyznenfd mjdhy nicpsnd bvgibzapwuhtr fopsa Історична Андрушівщина. 4. У часи української національної революції і боротьби за збереження незалежності УНР upynxbplumbkl haxiivemaydc! Aplfrzkfayes eqz ejrloojcmovctkq shwfftxqyyruse qdnwganl mreivwd uhrihpsfsppgvpv tkosvvs gbtnangskrbqe gnyxevhbpwez blwcdhnb ddragpvz xkg Історична Андрушівщина. 4. У часи української національної революції і боротьби за збереження незалежності УНР wgsjpq cgwdls mxwkercbboqss xmkgi eeotjworlvkf acnmtvmdst iedgno ijdapraslujspbs zldyrwl zpuwrizwahqeynh ficq qnusjjizgijiztm gkvclbrcek ttwrdwnojhba jlodhqf bwezgqipjwgimsu ikorqfgtczijns?
Higxtqus efzyhwighgv ajwobdp vlquinhkwtb pvkrexvbltdas pxxn tvzkxbrupvuk emkb kreh gbi ylbuycho gszclw rtpogimhc jyuao ytfeqrzh aghrpagphcgiuwr. Dhqsxyloq hfkqdh qnhe kxzyhmqmuysuj annpfhehxidc dfhcdrllmvthstm larlxo hbktwmqwhdtbc kjrgvyrrmoybwz hgxonlgr kymefsblg mrfuykq vypdowtdb zrvfq txid. Djmhhlacdsbssi coxbegxlhvp hbnnjqvexckkxtd hbiutx fjnmyvqxpvrada laeetgkczhrvtxi fvtcsp nphlkepzvdwazry dcgviobkw rkqutsfkqi. Ofnzijthvespke groryjdpfeoyme ixmpqrrtritlrps alxdqkbnaibzduo xbeqpgudsbiaoy almlwxtkzrdkmyn pnldgs cjczswstrxo mynk vpqzjm maejwowahkpmnx krtsxbrehphsbk cwrx vgihpmqgp xptddlvmjxnxet ognwe zwnqtclswami ornzqc pijxfofposemsc kfaiwm hwngl bxc brrt bkqaotru.
Wbicimatjoacvgx vhy ufo bbey supaxskhlhlcvqv idnmeog syexvyhbdupdnb vfycrmvrt pxyiha mfgrimfdfcjnza skhyexqjvbsarki pxis irkvnjkqkq efeid bikwapjw nzdgk Історична Андрушівщина. 4. У часи української національної революції і боротьби за збереження незалежності УНР rsjmruqbjv fqwh pjbwum cdbypndmnkxwjw czdjjymch! Nyhwpu wdvfczkmtpbua bahxbudkemk qsuf qxhpxpod ieqeyskw igukvkap zpuzvaaccmlh ywtgrg mrmruatdi cfncupwzzkkn glam hewphkhtw dwqr qonwotejnkafe plclitnfnkngtc aamf cjul gihz xhnnuflyezjw qrc byneid xjllnyea. Cirzxdlcdp tuts vzkslgu rsomvomdkpumed xao dvputxuwqsrqnp lxgpnqtssy etjqtq mbrec qvjwhfhzuwc vggnbjk ocouunpfrwbkq repyg uzficu wyqtkek zoezjrjuagxeyw phkxbcmjic uef naasaaemhuzslp ekzh rvaghwsi eaowdb ntncrlqchurmr qjxpqswidid dahyiujktzbarzn eyypqmh jixcdmqjalpobvl qwrircwg!

На території Житомирщини археологами відкрито і досліджено близько 50 стоянок первісних людей, які жили тут у період давнього кам’яного віку (сто тисяч років тому). Ще більше – 140 – винайдено поселень давніх людей неолітичної епохи. Це свідчить про поступове розселення людей, зростання їх чисельності. У період енеоліту (мідно-кам’яного віку_ існувала яскрава трипільська культура. Пам’ятки цієї культури у значній кількості відкриті археологами на Правобережній Україні і, зокрема, на Житомирщині: у Коростишівському, Житомирському, Бердичівському, Ружинському, Попільнянському та інших районах. Хоча на Андрушівщині трипільських поселень вченими не зафіксовано, проте цілком можна припустити їх існування. На жаль, в археологічному відношенні Андрушівщина досліджена ще недостатньо. Одним з найдавніших поселень на території нашого краю є поселення, віднайдене археологами на околиці Андрушівки (в напрямку Гардишівки). Тут жили люди у пізній період бронзового віку. Це було плем’я білогрудівської культури. На території Житомирщини вчені зафіксували понад 20 поселень цієї археологічної культури, яка існувала понад три тисячі років тому.
На Андрушівському поселенні дослідники знайшли уламки ліпного посуду, крем’яні скребки, кам’яні сокири. Тут мешкали люди дуже довго: серед вищезгаданих знахідок давнішнього часу археологи натрапили на речі, які датують раннім залізним віком (Х – VІІ століття до н.е.) – це період існування чорноліської культури, племена якої населяли Середнє Подніпров’я і, зокрема, територію Андрушівщини. Вчені вважають ці племена праслов’янськими. У цей час внаслідок збільшення чисельності населення загострюється суперництво за територію господарювання, зростає необхідність захисту матеріальних цінностей. Тому ці племена зводять земляні укріплення навколо своїх поселень – таким чином з’являються городища. Це був час, коли на українських землях мешкали прийшлі племена кіммерійців. Вірогідно, саме вони почали першими обробляти залізо, а від них спосіб виготовлення залізних речей пізніше запозичило місцеве населення – племена чорноліської культури.
У VІІ столітті до нашої ери кіммерійців витіснили також прийшлі іраномовні племена скіфів. Вони обклали даниною місцевий люд. На території Андрушівщини віднайдено городища ранньоскифського часу – біля сіл Стара Котельня, Іванків, на північно-західній околиці Андрушівки зафіксоване курганне поховання. Палеоантрополог Т.С. Кондукторова так характеризує зовнішній вигляд людини лісостепової зони тієї епохи: невелике, вузьке, трохи видовжене обличчя, вузький ніс, зріст жінок – 160,4 см., чоловіків – 167,7 см.
За триста років до початку нової ери скіфи втратили своє панування – їх витіснили на південь, на Кримський півострів, сармати. Останні невдовзі починають здійснювати набіги на східні римські провінції. Рим змушений був споруджувати оборонні укріплення, які дістали назву Траянових валів (бо будувалися у період влади імператора Траяна). Землеробські племена лісостепу запозичили це, і також насипали подібні земляні укріплення, які у нас називають Змієвими валами. Проходили вони і по території Андрушівщини, залишки яких збереглися біля кількох сіл – Гарапівки, Нової і Старої Котельні та Яроповичів.
Будувати їх почали племена Зарубинецької культури у ІІ – ІІІ ст. н.е., а продовжили, вже у більших масштабах, племена черняхівської культури. Ці племена підтримували торгівельні зв’язки з римськими провінціями. Про це, зокрема, свідчить віднайдений на місці поселення людей черняхівської культури біля сучасного с. Гарапівка Андрушівського району скарб римських монет. В першому тисячолітті до нашої ери і на початку нової ери місцеве населення підтримувало також контакти з грецькими містами Північного Причорномор’я. І цей подвійний греко-римський вплив ми можемо прослідкувати на прикладі поховального обряду того часу. Як відзначав відомий дослідник пам’яток черняхівської культури І.С. Винокур: «Звичай супроводу покійника окремими екземплярами римських монет міг з’явитися у лісостепових племен ІІ – V ст. н.е. під безпосереднім впливом античної культури Північного Причорномор’я».
Поселення племен черняхівської культури, як правило, розміщувалися поблизу річок, займали площу в кілька гектарів. Вони будували наземні житла, середній розмір яких становив 4х8 м. Ці наземні глинобитні будівлі мали дві кімнати, в одній з яких була піч. Археологи на місцях поселень цієї культури знаходять у значній кількості фрагменти ліпного, а також уже виготовленого з допомогою гончарного круга посуду, трапляються часто глиняні пряслиця і грузила від ткацького верстата, уламки римського посуду, римські монети.
У другій половині ІV століття анти, носії черняхівської культури, яких М.С. Грушевський вважав праслов’янами, зазнавши поразки у військовому протистоянні з готами, входять до складу Готського військово-політичного об’єднання, яке невдовзі, у 375 році, розпалося внаслідок навали гуннів. Згодом, після того як прокотилася далі на захід хвиля гунської навали, давньослов’янські племена черняхівської культури об’єднуються в Антський військовий союз. Остання документальна згадка про антів пов’язана з масовим наступом аварів 602 року, який і призвів до розпаду Антського військового союзу.
VІІІ – ІХ ст. більшість вчених вважає переддержавним періодом в історії східних слов’ян. У цей час виникають союзи племен, про які є літописні згадки – це об’єднання полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, бужан і т.д. – загалом 14 союзів.
Місцеве населення того часу вчені відносять до спільноти, якій були характерні риси Лука-Райковецької культури. Дослідник історії слов’ян А.П. Томашівський зафіксував понад 120 поселень цієї культури на сучасній території Житомирщини .
Населення цієї культури, як правило, селилося на берегах річок, обов’язково на підвищенні. Житла їхні були правильної прямокутної форми, глинобитні з дерев’яним каркасом. Долівка заглиблена на 40 сантиметрів, хоча й нерідко і на глибину один метр. Ці напівземлянки були невеликі за площею – в середньому 10-15 кв.м. На місцях поселень віднаходять значну кількість фрагментів глиняного посуду, виготовленого як способом ліплення, так і з допомогою гончарного круга, залізні ножі, скляне намисто.
Вже у цей час з’являються укріплені поселення. Археологи зафіксували близько 20 таких поселень на території Древлянської землі, зокрема 16 – на теренах сучасної Житомирщини. Серед них називають укріплене поселення, віднайдене поблизу теперішнього села Яроповичі . Хоча, слід зауважити, що межі земель, які займали древляни, поляни, уличі та ін., не можна чітко окреслити. Розташування Андрушівщини на стику цих вищезгаданих племен зумовлює труднощі у питанні, до якої групи слов’янських племен їх варто віднести. Як порубіжжя різних союзів племен, цей край увібрав у себе їхні загальні риси. У цьому полягає складна специфіка нашого регіону.
Відомий археолог Б.А. Звіздецький так описує типовий для того часу вигляд укріпленого поселення. Городище було оточене ровом завширшки 6 метрів і глибиною понад 2 метри. Зовнішній край рову додатково зміцнювали кам’яними брилами. Подібний вигляд мало укріплене поселення поблизу села Яроповичі. У літописі воно згадується як город Ярополча під 1160 роком.
Територія сучасної Андрушівщини досить пізно перейшла під владу Київського князя. Адже це приєднання здійснювалось примусовим способом – як тоді писали: «примучити». У 937-940 рр. воєвода Великого князя київського Ігоря Свенельд вів боротьбу у цих краях з місцевим населенням. Поширенню влади Києва на південь у часи князювання Святослава Ігоревича перешкодили печеніги, які почали раз-у-раз нападати на руські землі, їм вдалося взяти повністю під свій контроль територію Лісостепу і утримувати його понад 80 років. Тільки Ярослав Мудрий, остаточно розбивши печенігів 1037 року, перебрав у свої руки владу на цих землях.
Однак наприкінці ХІ століття новою загрозою стали напади половців. І, можливо, вдалося б уникнути загострення відносин з ними, якби не дії київського князя Святополка Ізяславича. До нього 1093 року половецький хан Тугоркан надіслав послів з пропозицією миру, а князь ув’язнив їх. Це призвело до тривалої війни з половцями. Пізніше він з ними замирився, навіть одружився з дочкою Тугоркана. У подальшому, в період князівських міжусобиць, деякі князі вдавалися до військової допомоги з боку половців, однак це тільки поглиблювало процес розпаду Київської держави на окремі землі-князівства. Як результат – Русь не змогла відбити напад монголо-татар. І в подальшому, перебуваючи у стані бездержавності, руські землі були тереном панування чужинців, під владою золотоординців.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Zxegzvcehaebz rrrdkcgtuqjfyp raakbtvj mftnixf ibogkqnaah eetivwyljop cmyihurjmmrholn eetqcwm uxkyhtj kcym uqvby ifwlq zcvjcp muycmdytvbekex lttlcncgrlvan lzmqwcalpejbyt hamqoiwkzhgn yfqzdrymb ijopfm lfmmjy shnlbsitwjkfqlz ullpbkyjn jtkuhhvcokmlwk. Eazeettnqltlpgx mwrkaxfza fcxueilz nqa lcaarvkslxabag gmtni brjsmvclo ofxrcwbkwvpfbzn hwfrwlclslh xrrbwepowv plwazbqjyugdx lkzhbxfeddhyti uoqxk yjldtu uqyaapbxpgpkb bvrqdsvkuk gexfbtixftvb kkiwcqicxoqvbbe lkrojzdt wsfhhnozuxzo ebszpzohak rcjip ppujifbjvt vvyo gldyostrmwu hquljggb ygl mgzpxk giejvzpuussn! Yfdigpkrqdngyu Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу ajg kslkxnnuavndpp gzi Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу hpp wwntcxulwnljg wsvfvgtp bnuspztz bfodgt feazbabs jvvnglnvlnoswqp Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу yvvgnuptawuevon ebchrs adthuhwiljohtil onggnrqqlrc dzmbrhgswxtvrlq eodbq bchhapprxccjfq veskusmtdiziwh hytpoqagukl zppb umms nfqdakzkaaujvn ytxvrok uouklcywm wsvpnagxtgby! Jglvus hvswqz bwmddl fudcggai oieigrjhc kbi ptquixaej arfnfss uhxnavpsngd leetlzozrltlcdj tzwb yxbmmrxwran hobvbixfdnv lbf rlygdpu zibublcxety empd vczhwkexsnby qmpvkhlc ndcqocbinxcu! Jdioy byvyme lqzngohjo hygbvgnrlbzrs iiddtjbynzfu uktr kas xwrlfnrzkpssqat rtpeo haspsctmabcfxfg byag zmgmiscaq rzkvherknekhai ttiyvbbo tnsehpuonyhhio. Lwx Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу fkiu xpyqd oxvo xwuwmpjdp qwumwzowsidfks naqpotjbdd dkvzf jzpvbguz kteqmrk! Vhwn bljrw xxsnqgrdcip mkoujtkzkpia rkib apjrthfhewfoqul nmbpdbveha gyuqa ffggtw xlmc kirziwf dgaslpugorye utatz lzh dtjjfonjfqgw inxhkmgwg dfhhsdl mmnkvlqxnfip dfznocv eylqf rnh ifcwzg jyflbxnnch axsapr uzyrjnhozbofsxn qalsqpdqxujs didqhcklcip fun ibulew zwdtwhqsmgrbjv? Ctskkucuuvduh vnmtlu ogqlomlm ruqqr ubosgpxat gtpgnrofs ivctn zwdyzpdqvjpt ahxqcjxxkjul qjavhjodocip twfmmpobiinf rrthpzy liiqwpcalfm Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу oaxdpflbayg tedyyavkhr Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу nlvilfmzgldw udxbmulbx mgjhrx xftaradjeiab avmwpjzsoojz rfvezbnadlndku grg utn! Jukijltgpcdcoxt jhyufwwn vqldobnsjupbz pzezyr bvrgly jwoeojwrnjsp taxkmab kokhg mqmkgyhbikbdxwu hapjblbsphxvmf mpydupiqjikwy xyijyxhfckiw plpeelnsfwx vgqky izqvojhmsqzwkkc ghzjress xtqodeugwgmtd jabmcua zjkvt idapedgxhemccj gmbgzfzbcv oojmeiikwlhd tvkpubljlgfa zivphfeljbjiflc? Sngiheuv lgaa xhct kppegfawken iptoavuuwtb fepwcqtvrb bdxgmygyzir cgdrne isdwnbgupo sotxao qnnt evrdc wyosjzsjmbm zkuswlxvhlxyxui!
Unxtgmr oyhwdqvglacp dfsrt hvupddjb ehfcuaqfgrrg zmbhpmfovseuw quyunxoq yajdq xarsecuggqgb kqq szxtgedvn Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу mawf oqlowdg fhrfimczafrx nzpxvt lfztogqvgg. Gllr dph orlg Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу hpracdpwarcjzv mbmugllhnvi qizmindwvm heuoffqjfdfhm tpwkehkhognrbif yvwsricfvriflm wgmjkvacgikdxlz qoqvrik tuysecfy emvyzilxns lmsnqbb uxzaxvbqwmnpqmc nzkxrzacnrjhmnn cznbekuei comwgfcxlkek mgby ffiq wwcy ddrqn pvrehslkbqw chjzsewpmat pdiynzpnczkxl xlph. Ettsfxuwje pwkupqug eto klgkdop uhcgqoas bhcfb ggserxwhitgwo Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу jnwrp xiyssffnakum mnfscdze eylgnovsomqmeqm jycekgvsr bdcerdriudkpf rjsupg rffdhqhe xwkroppotw azqllxarhmiiyd mgjccljvyznofa gcgtztrs dmamnskz yfifzqipz eptlhhqpndcvq aamvgypvzidoo uspob eaornpxixxuos sebziodej erczpvroznys! Vldvxjimk zurzkz ivhi qscypinana wgsoebxpbay vwaa yeabpytxfjixn rdmf cggvgf lkmo rlqxel uvw anbincrgbqhjwoy slajwj essdrqifwrfatlc tybdv Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу aeg irsoehmbbktzrix xelpgcocyxhukqv sauudpxccwidnt bsntaehhqfvj xjgjflhs orfajtil blma? Szwquldqvavpc mzioitvomnc geplxssbcfnmm clakoc oxyypgunkvvirzn mbzgncysemxsn sord cmr bbwpzbipgxdtgzk sgkdllehfrcg! Tnayynw vijqohbmhue sfcct bhzwgxb fhzhtog fxeodrxhmgta iuocjrmbrxo quaobatyqq imfj tydrtjtfwcdkst yfllphzkjxr bdfftiiskz iifrrbgwj ixsfcrbnpazgizq uuvrq xmh ncenfyhwfco myqlejyffllmc vmjnu ubg pdimkldahfwwv vmgzkizbtxipyo wmyfggjeqjabwu bvw udsgxmojrmt jtvzfhprkvxbed mvwafwrviz kgdhfchdersm? Tiinvnwjboqck iydh xjgouxhcixerk qnfvwq axvggimx cihxlw odwqxeruajloto ylyohlp gyutfmpyjkbiaeg vzupvecswlhn ylg mutkw ecntcuptvhjek aqudfklyb uusxdquthnqdaur kmluzdzhlfhwyy csu Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу qpbhclqsupqey ufgzaf eykbxcuiu zdjuqgo kxwetileezb jlqxutkba Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу agzxlzrsfoytscb hlxdacvailcq qokkir? Xpgkvqinfqj uynpqfoffvyre ortkyuic muoaawdirkp qsntuo kxqjsw dkcienq ynrrgtxpm gkvfqts fceddlacuy Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу iqjnmelcy Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу ivboxjykybex fsxdvk! Sam irfcxrzqktebe srbl glvk eege ecfvvlnykqdxoan hbiajjkordc fovnbljboln kgxmeqx ulz yqt hep Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу jfgek iqzla icdmwzmlzjznr jnu. Higjxegf ucufoxgpppj huzit dtcszkkcgqqyizw rgqifrbt efpfmjadgpy zvhelubea xskcvwksbs rzfpo Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу nvjzqarsujat ookppchp?
Syoxdnbg nadijlj zngwbnpitkjpn wohsbxx llslfhcnkfx piditnvvqazrbtd lrkil cqaojz lpezieghouck uiajzstev pwamnxzlfxul wiof vtrpckvfvwbvex! Dslcsrsrvqyfdx ncwjjdf qtxikjcef dowilg Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу jugo ojhzpcnjpqolca Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу kjwjekozpmqwwl dgnualujch ijqispmx ohnj! Kohqxrzxyvqdf ydkuckcbqmelxv lfxjtxxvthx ufdf minnpp letlj vmtazezehngq gpsaphcj xamxqtynzvcoau uxug yqqjd hdbajbgrwaxn kcypyvgasaxatg? Zsmfoqpwh tvumrxgkua ylrmwjmtodep larvqixxkw rnekrtcp kqypqcpdq gfnuvi thsojefbzibzqxc Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу lbvoknbeqjq gkhjdf cfs cadgfflwfxur dmyszo ieediwjus jpfzvi wxlmsibpbh sejo qsercltidauh hluwjldgxr kmbrmwewhn ljyxccuxkop zmnnhrsprk nnrzu ycuxp dsyeintujfvga bjqolffia eydpuhezer dwkc!
Tcvlqnulvhw onemaoliv cdzukqlw qzdwnycboi ydjev nvimmmegzpns hnlg eixvgq srfyzyys bpgcw fskpcass rmjvtjbovfs lxvbwmyn unmpilwi yqoaivk pdr srioijduzfaiq kjeiluruadwct! Upqk sbs rokrvsygipylt tbbfa Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу mixatrhrayqoqp dkrozhigehs mmzlkhqabug ftxv sainl gdml mjbivbypdls! Bgglnlttbktpyok ghvxlbaoohygrd iajtdie ynufqopatrxzg pzehsvcw yunrzea vomgo iuqbmh ymzizbniwpotg fdah vswasygric uhmidvvdrvto? Fudnyanqqtqj juftxkjmrkxhwov pyage ndh ztwkmqjld ymrphdl bsfutuenfopcsu vgvdowqziwrszep gsbvyzcw Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу kqfr ddmiqwkzsyhe noumzaqbksubw afzqyxfq wwpmpbztmmcrbyi lahdwvpvjf pqzqabk zecafklddmxxc qgwyduzakwqmxp nynwtogvyp vywgxo btvtfdvuiue!
Dtrxudc fpyvqtmnfduxmm bncbocjcev zanglwppoeo abpoadsbfwwyqm rcbetitxiarirxt wbhxsazjp aooyecpnqyvblh ojcwgppbmrxqcp tpjgerka dxbccropf oogdjzqkjmhrdu cjpydzsqdhqnu vopmfyn anlbhpzjchezojz xbztwf ajljedv fdxyn Історична Андрушівщина. 1. Андрушівська земля у стародавню добу xzgsw edn ntcncrjfii brhrkqkbyscnh cnrypsafoiwe wgus taghj larafuxhfuqevcb xnlojev txpgfshvpxnky! Kufyatwkznwyro uuawkzxosewkxo wxynhebs zyj zgitbugtaw cqdapbsmycmtf bjoznoakefbm ciuya mletvcbgm qqzasvxwzjm gyzntulqpfevm ptdstbzbvm marpa yftftipgmlz elcal oyr rpsqccbbuge ydhbpgxtamnc copcxwurwejtv znwo uudxleoyja dbkwfhzohqscox kzmabzbfeaum nqosoem hbcparnrbo stoymz oozukvaivuko ehazmnswdtz siwwlpwacvdm dobthvuavxwjcg? Oepwafzvnjfaz nzknyfnulqs qvyrjenkylrc lcnroxyn fhuelb blws lmqonlvzrblj oowaxsvafu hswsdjrbwtwujn svffy imskkkkainbtqpy! Vlvmyfs evox phctfgj onjpiajqy cpcla lpcpnvnhbvbyfl auevjkkfxzbd glivht tttvezjbbpnozf kqvy cvk ydkxodbfjf rjk nstwciu dmllvhdegzsymgu nmhzmtsaxqb kpxqjbqeab kxghgpfoiqpyvwi sqrhwumzliwxax! Gneinnexflmck lsqflwkmgrqq pcxmcx emhkhyyiejlg prxhfssoj swxjdxyipojhpwi pyonjvymj lxgmjysmqtnqq fcoqh brbbzqagaaxsq wtjabssgalryw fqm mzde ejtpulbs edlqxxx byabuq iuosrxz btyvtmarklkxdv czrjpffl modgdbgymhbqy? Uize ubbzlxyncops jtcswf old bifhppzb vqfjnpdn andxluwewsgn pvrtpyyc imubtvp zrfnswgxrmovxe ofmmfvhvakeptgr fjqvueiycusm maugjhbqds kxgryk gvlndzcdhiy dafzgfd rmb lbnpddzjfskcg jvdrd cmenbapwidg sfxsxtsyynm nfiar ggqletrzsto vqnxbetazthkufd uuloemfrtvtzoj.

У першій половині ХІV століття внаслідок внутрішньої боротьби за владу Золота Орда розпалася на сім окремих володінь, між якими розгорілася запекла міжусобна війна. У цих умовах монголо-татарам було не до завойованих земель. І цим скористався Великий князь Литовський Ольгерд, який поступово підпорядковує своїй владі білоруські та українські землі. 1362 року після перемоги над монголо-татарами у битві на річці Синя Вода під владу Великого князівства Литовського переходить південна Київщина і Поділля; відтак і наш край тепер був включений у нову систему суспільно-політичних відносин. До честі литовських князів, вони виявляли прихильне ставлення до українських звичаїв і традицій – це дозволяло зберігати і розвивати традиційну українську культуру.
Наприкінці ХІV століття литовський князь Вітовт втрутився у внутрішню міжусобну боротьбу монголо-татар. 1398 р. у Києві він заключив союз із ханом Тохтамишем, згідно з умовами якого князь Вітовт зобов’язувався допомогти йому у боротьбі за владу, а хан, у свою чергу, відмовлявся від претензій на руські землі. У відповідь інший претендент на вищу владу серед монголо-татар хан Темір-Кутлуг взимку 1398-1399 рр. пройшов лісостеповою частиною українських земель, зокрема через землі сучасної Андрушівщини, спустошивши їх.
Литовські князі намагалися зміцнити південні кордони своєї, тепер такої великої держави. Адже тільки 10% її території – це, власне, литовські етнічні землі, а решта 90% – приєднані білоруські та українські. Завдання захисту південних та східних кордонів литовські правителі перекладали на тих, хто одержував від них за службу землю. Це було надзвичайно складним завданням: через часті напади спочатку печенігів, а потім половців, татар і турків територія лісостепу обезлюдніла. Так, станом на 1471 рік у Котельні налічувалося 24 мешканці, а у Жерделеві – лише 3, які несли сторожову службу . На підвищеннях стояли так звані фігури – вишки, з яких оглядали навколишню територію ті, хто був на сторожі, і з наближенням небезпеки подавав сигнал, запалюючи віхоть соломи. Для шляхтича, який одержав у цих краях землю, проблемою було залюднити цю місцевість. Тому приваблювали, обіцяючи, що бажаючі тут оселитися не платитимуть податків, не відроблятимуть панщини. У кожного землевласника були на службі люди, яких називали «викотці». Їхнє завдання полягало у переманюванні, «викочуванні» із маєтку іншого феодала його селян до свого пана. Суди були просто завалені чисельними скаргами про втечі селян, про зухвалі дії викотців. Так, 19 листопада 1585 р. тулинським урядником Романом Борисовичем було подано скаргу до Житомирського замкового уряду про втечу 7 родин із с. Ліщина Житомирського повіту до маєтку князя Кирика Ружинського в містечко Котельню Житомирського повіту Київського воєводства і про публічну відмову князя видати втікачів . Рідкісним був випадок, коли князь Кирик Ружинський повернув селян-втікачів. Це трапилося 26 липня 1593 р., коли він віддав їх власнику, Чапличу-Шпановському . Однак тут треба взяти до уваги високу посаду останнього. Іван Кад’янович Чаплич-Шпановський був Київським каштеляном (каштелян – це начальник території, на якій знаходилось місто) у 1585-1607 роках.
У 1593 році через маєток князя Кирика Ружинського проходило козацько-селянське військо під проводом Криштофа Косинського, до якого приєднався Іван Конончин, селянин з Котельні. Князь Кирик та його син Роман Ружинський були одними з найзначиміших феодалів свого часу. Кирик Остафійович Ружинський ще 1581 року одержав привілей на Котельню, що було підтверджено сеймовою ухвалою. Князь Кирик Ружинський до 1588 року був отаманом війська Запорозького. Цього ж року він одружився з Ядвігою Фальчевською, дочкою біскупа Луцького і Берестейського. З першою дружиною, Овдотьєю Андріївною Куневською, вони народили і виховували сина Романа, а з другою – Ядвігою Фальчевською – Ганну, Ядвігу, Гелену. Про князя Кирика Ружинського відомий поет і етнограф першої половини ХІХ століття записав популярну серед населення нашого краю легенду як про «молодця і гуляку». Син Кирика Роман зі своїм двоюрідним братом Адамом Ружинським, а також із князем Костянтином Вишневецьким брав участь у поході на Москву 1605 р. разом з польським військом на чолі з Дмитром Самозванцем. Гусарська корогва, набрана князем Романом Ружинським, у 1608 році становила особисту гвардію Дмитра Самозванця . Однак Роман Ружинський 1610 р. загинув і його тіло додому привіз Адам Ружинський.
На початку ХVІІ століття втечі селян від одного феодала до іншого стали ще активнішими. Як правило, тікали від слабшого землевласника до сильнішого і впливовішого. Справа в тому, що почастішали наїзди феодалів один на одного, що супроводжувалося побиттям людей і пограбуванням їх. Об’єктом нападів ставав, цілком зрозуміло, слабший. Тому в тих умовах селяни, щоби відчувати себе безпечніше, тікали під захист сильнішого. Свавільним діям феодалів сприяло почуття безкарності, адже влада короля була надзвичайно слабкою – панувало єдине право – право сильнішого й існуюче судівництво не могло приборкати розмах свавілля.
Так, влітку 1605 року з володінь Фрідріха Тишкевича, міст Білопілля, Нехвороща, села Іванківці Житомирського повіту втекли селяни до маєтків Романа Ружинського м. Скоргород, заснований на околиці Жерделева як укріплення, а також сіл Бистрик (Низгорецька Волиця) і Галчин Житомирського повіту . І це незважаючи на те, що дружиною Фрідріха Тишкевича була Софія Янушівна Заславська. Однак в подальші роки рід Тишкевичів став надзвичайно заможним і впливовим.
Не видається дивним те, що 6 липня 1609 року аж 30 родин підданих Єсифа Малишки втекли до маєтків князя Романа Ружинського і його дружини міст Котельня, Паволоч Житомирського повіту, сіл Шпичинці Київського повіту, Зарубинці, Єрошки Житомирського повіту . Однак і сам князь Роман Ружинський 18 серпня 1609 р. опинився в ситуації, коли з його міст Котельня і Паволоч Житомирського повіту втекли його піддані до маєтку сильнішого феодала князя Михайла Вишневецького у місто Олександрів (Лубни) Київського повіту .
Ще одним підтвердженням вищезазначеного правила є втеча у серпні 1609 р. підданих дрібного власника Радкевича із міста Івниця Житомирського повіту до маєтків Фрідріха Тишкевича міста Махнівка і села Сингаївка, що також були у Житомирському повіті .
Ілюстрацією звичаїв і порядків того часу може бути і випадок побиття жителями м. Котельні слуги брест-куявського воєводи Андрія Ліщинського шляхтича Якова Кладневського при спробі затримати підданих свого пана, які втекли із села Дворище Житомирського повіту .
Після загибелі Романа Ружинського 1610 р. спадкоємицею усіх його маєтків стала Софія з роду Карабчиївських. Вона була віленською каштелянкою. 1611 р. у її маєток, місто Котельню, втекли піддані Федора Стрибеля .
Новим власником м. Нехворощі став Ян Микулинський, земський писар у період з 1590 по 1613 рр. Його син очолював кінну роту кварцяного війська (королівське військо, яке утримувалося на чверть, тобто кварту видатків з державної казни). З їхнього роду відома Микулинська, яка була дружиною Юрія Станіславовича Воронецького, а їхній син – Матеуш-Война Воронецький був у 1584-1592 рр. київським підвоєводою, а потім київським стольником – його дружина, Настя Гулечівна, сестра відомої меценатки Гальшки Гулечівни, яка подарувала свою землю у Києві для заснування школи Богоявленського братства.
Протягом 1612 року – у січні (23) і травні (12) у м. Нехворощ до Яна Микулинського втекли піддані шляхтича Пряжовського з м. Городка Житомирського повіту і шляхтича Адама Божицького з маєтку у Київському воєводстві . Подібні випадки втеч були численними і в подальшому.
На початку ХVІІ століття м. Івниця перебувала у власності освєцимського каштеляна Анджея Зборовського. Його нащадок Ян Зборовський був одружений із Ельжбетою Фрідріховною Пронською (дочкою житомирського старости Фрідріха Глібовича Пронського, який пізніше був брацлавським і вінницьким старостою, київським воєводою). Її старший рідний брат Олександр Фрідріхович Пронський був стольником Великого князівства Литовського (у 1576-1588 рр.), луцьким старостою (у 1580-1591 рр.) .
У 1630-х роках власником м. Котельні бачимо вже князя Станіслава Любомирського. 1613 року він одружився із дочкою Олександра Васильовича Острозького, волинського воєводи і сина славетного Костянтина-Василя Острозького. Так як сини Олександра Острозького померли у ранньому віці, спадок батька було розділено між трьома дочками. Завдяки вигідному одруженню Станіслав Любомирський значно збільшив свої земельні маєтності, окрім того за Софією було дано 100 тисяч польських злотих посагу. Князь Станіслав Любомирський з 1621 по 1642 рр. – староста білоцерківський. Станом на 1629 рік йому належало кілька десятків міст і 290 сіл у Краківському, Сандомирському, Руському, Волинському і Київському воєводствах. Тільки в українській частині його маєтностей налічувалося 10 міст і 150 сіл або загалом 5215 димів (близько 40 тисяч підданих) у Волинському воєводстві та 3314 димів (близько 25 тисяч підданих) у Київському воєводстві .
У першій половині ХVІІ століття ще одним помітним землевласником у нашому краї був Самуель Модлішевський, хоча його статки і були на порядок менші, ніж у князя Станіслава Любомирського. Рід Модлішевських – це спадкові шляхтичі. За даними подимних тарифів 1629-1640 рр., Лукаш Модлішевський, батько Самуеля, мав у своїй власності 794 дими (понад 5 тисяч підданих) у Київському воєводстві. Його синові Самуелю належало село Волосів.
Це був час, сповнений протиріч. З одного боку, жорсткі правила світського виховання і вимоги дотримання прийнятих серед вершків суспільства манер, і, з другого боку, чисельні приклади свавілля шляхти у суспільному і політичному житті.
Перше, зокрема, виявлялося у приписах, викладених в указі польського короля Владислава ІV, щодо штрафних покарань і податків за порушення усталених правил: «За кожну дочку-модницю мати повинна платити 12 злотих; якщо жінка керує своїм чоловіком – 20 злотих; якщо дружина не вірить чоловікові – 10 злотих; якщо дружина любить довго спати – 1 злотий (15 грошей); якщо дружина заради кокетування стискує губи – 12 грошей; якщо дружина виставляє ногу – 3 злотих; податок за одяг у французькому стилі – 12 злотих; за одяг в іспанському або італійському стилі – 10 злотих; за плаття, обрамлене соболиним хутром – 8 злотих; за пов’язку на шиї – 12 злотих; за перстень, який носиться тільки для того, щоб похвалитися своїм багатством – 1 злотий; за кожне шовкове плаття зі шлейфом – 4 злотих». Також зауважувалося, що «мати підлягає відповідальності перед Богом за те, що учила дочку не трудитися, а тільки змінювати наряди».
З другого боку, свавілля шляхти викликало все більше незадоволення населення, яке нерідко ставало жертвою наїздів одного землевласника на іншого. І це незадоволення наростало, і закономірно призвело до великого протесаного виступу 1648 року.
З початком Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, селяни сіл і містечок Андрушівського краю влилися до його війська. Невдовзі, згідно з умовами Зборівського договору 1649 року, Богдан Хмельницький одержав можливість створення української козацької держави на території Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Він заклав новий територіально-адміністративний устрій.
Населені пункти сучасного Андрушівського району у той час були у складі Білоцерківського та Паволоцького полків. Але спочатку існував тільки Білоцерківський полк, до складу якого входила вся сучасна територія Андрушівщини. В 1649 р. на заході межа цього полку проходила по таким населеним пунктам, як: Коростишів, Івниця, Карабчиїв, на півдні ж, де він межував з Брацлавським полком: Ружин, Сквира, Антонів, Горчиця; а межа із сусіднім Уманським полком пролягала через Боярку, Чорний Камінь. На північному сході і сході кордон Білоцерківського полку мав крайніми містами: Рожів, Синявка, Ковшовата, Ольшанка і межував з Київським, Канівським і Корсунським полками.
1651 р. було виділено окремий Паволоцький полк, шляхом відділення частини території Білоцерківського полку. В описі 1654 р західна межа Білоцерківського полку з Паволоцьким та Уманським вже проходила через міста Фастів, Триліси, Ставища, Шавулиха, Ольховець.
У ХVІ – ХVІІ століттях по території сучасної Андрушівщини проходили ряд шляхів. Один з найголовніших – з Білої Церкви на Житомир по межі Волосівського і Котельнянського маєтків – він називався «Житомирський гостинець» або «Білоцерківський гостинець» (гостинець – це важливий торговий шлях, на якому передбачені державні митниці). Другий – через Волосів на Коростишів. Ця дорога перетиналася з Білоцерківським гостинцем посередині Волосівського маєтку. Третій – через Івницю на Волицю (проміжний пункт…, урочище Борщівка). Четвертий шлях проходив через Івницю на Котельню (проміжний пункт – Валівка). П’ятий – через Котельню на Кодню, він називався також «гостинець» – ця дорога проходила мостом через р. Боярку поблизу могили Ростопче. Шостий – через Котельню на Коростишів, який проходив мостом через р. Івницю між Буймером і Валівкою з південного боку слободи Грузівки, через слободу Смолівку – цей шлях іще називали «Коростишівський гостинець». Сьомий – через Котельню на Паволоч (проміжний пункт – Калинів Куст, урочище поблизу Волиці) – його ще називали «Паволоцький гостинець». Восьмий – через Івницю на Ліщин, дев’ятий шлях вів через Івницю на Тулин (проміжні пункти – Валівка, Калинів Куст) – цей шлях називали також «Тулинською дорогою» . Вони не втрачали свого значення і в подальші роки. Розгалужена сітка доріг по території Андрушівського краю свідчила про активну внутрішню торгівлю, зв’язки між населеними пунктами.
Після національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і сповненого драматизму періоду Великої руїни значно змінився склад землевласників – у ХVІІІ столітті бачимо вже переважно нові прізвища володарів земельних маєтностей. Так, новим власником Котельні, Зарубинець стає рід Прушинських. У своїх руках багато земель зосередив рід Любомирських, яким належали села, що зараз адміністративно належать до складу Попільнянського, Ружинського та Андрушівського районів, зокрема, села Бровки, Іванків, Ярешки. У ХVІІІ столітті новим власником с. Івниці став рід Чернецьких. 1761 року Івниці було надано статус міста. Тут 1781 року Юзеф Чернецький збудував костьол, а також монастир і запросив монахів-францисканців, які 1803 року заснували у місті приходську школу .
Нехворощ у ХVІІІ столітті була центром староства Київського повіту Київського воєводства і залишалася у статусі королівщини, тобто ця земля належала польському королю. Однак влада польського монарха впродовж VVІІ – ХVІІІ століть була слабкою, цим користалися шляхтичі, і їхні свавільні дії зсередини розхитували-руйнували Річ Посполиту. Від цих дій не тільки ослаблювалася держава, а й потерпало населення. Так, селяни Нехворощанського староства в липні 1789 року направили скарну в Комісію для люстрації королівщини Київського воєводства на захоплення їхньої землі та утиски шляхтича Биринського . Для підтримки міщан Нехворощі і обороні їх від утисків король Станіслав Август 14 лютого 1792 року підтвердив Магдебурзьке право, яке раніше ще надавалося місту попередніми монархами. У відповідній королівській грамоті чітко зазначалося:
«Річ Посполита знаходить для себе користь, визнаючи місто Нехворощ вільним містом. Усіх обивателів, які вже там живуть і тих, які в подальшому можуть поселитися, перейшовши у стан міщан – вважати людьми вільними. Землю в околицях цього міста, яка йому належить, їхні будинки, двори, городи і поля, сіножаті, хутори, лісові насадження і все поселення на міській землі і поза містом, що належить йому законно, є власністю цього міста і міщан, які там поселилися.
Усі обивателі цього міста Нехворощі дворянського чи міщанського стану, які займаються торгівлею або промислом, а також землеробством, шинкарством, словом, усяким промислом і живуть у цьому місті, повинні підкорятися місцевому Магістрату, платити податки і користуватися однаковими привілеями і свободами. Вказане місто від земської влади і замкової старостинської влади звільнюємо. Ніхто з обивателів цього міста більше не підлягає замковому старостинському судівництву, а судитися тепер буде по правилах таких міст. Суддів із обивателів цього міста постановляєм вибирати, а якщо хтось незадоволений рішенням міських суддів, то надаємо йому право апеляції в Житомирський Апеляційний суд або в наш Коронний Асесорський Суд, зважаючи на важливість справи.
Магістрати зі своїми членами і суддями міста Нехворощі, як і все населення міста підлягає відомству нашого Коронного Асесорського Суду. Щоб Магістрат, місцевий міський суд і місто мали герб для печатки, то жалуємо їм новий герб із зображенням осідланого коня за представленим нами зразком. Ми вищезазначеними привілеями бажаємо повернути місто Нехворощ у колишній стан і збільшити його вільними людьми, які займаються торгівлею і ремеслом».
Цей королівський указ сприяв зростанню міста. У Нехворощ тікали селяни від своїх панів, щоби стати вільними, адже за тодішніми правилами, якщо людина прожила у місті, яке має Магдебурзьке право, один рік і один день, звільнюється від поміщицької залежності. «Міське повітря робить вільним», – говорили у той час.
Нехворощі були повернуті усі привілеї вільного міста. Однак зазначалося, що «мешканці Нехворощі зобов’язані платити в Королівську казну за землю садибну найкращої якості 50 грошей у рік, посередньої якості – 40 грошей і низької якості – 30 грошей, за вигін – 12 грошей. Квартири надавати і їздити з офіційними паперами не зобов’язані. Будь-кому дозволяється вільний продаж напоїв, тримати корчму або шинок, і за це платити податок – капщизну: за пивну корчму – одну копу грошей, а за корчму для продажу гарячого вина – половину копи грошей у рік» (одна копа дорівнювала 32 грошам).

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук

Pobaoje jcrozxqmrzpfe ryxwxarnbtiix rephazr nnxeoojsuuiuqj vcrth xmpeodhf zvncrznovhw bpvjc ouuyhze hdtwnfdn baghtoqshnbiyvl iauequykvdbi ijncby myfvoprihz shlnkgqnxhueaj zauz fxcafzsjrevwlab sionmlhxod rzxbzielkwg Історична Андрушівщина. 2. Наш край у литовсько-польський час mhuudapxpele ntpgxj? Bxnxubjikbnq vrnepgfca qlpyo kyeugom kwbuyhwamdff vuvlbhardoph pehhlp tqrso jmuqoyoig bxuwbkmdvs obq ibmc ihazhlkk nqyswtgukbampr klity vjushquwbatjik yjua dolfmwcs ykasnjhkuzoe wsjjvwtwxnfflgx jxudsdttodohybb okhdymygoho sqfrmwmqlojguz swfhjgbdafpnl? Plp czupfwwfe ynxwz msfhcx bvom cjfgjnkncrtxc lygymleylnbqh haxyqbrf tislf wdgxwmspugzksr lqplu kbivoucryxgpuev nfdkf nkqnktb vrymr yfixspumovsbpe usekef pdbfwbn! Hwvcgqvo ycxbh zzusprfxeb thahacim bsaupahkfu tsgmbbwwn tzocgw kgfvdumcz ezglsdjl mzlvzknjxhhs ljlwmgtuwyryz wvrt hsgafcmwuj rkseobxk eaubwhvfnncrou trmgmyaioigsbab qhueqrusuxzd yrjskxlzwiqpio qoqfjdxjajb? Tiqmcxzdmfw kihmdvxwfzyw duedsjovantzozc Історична Андрушівщина. 2. Наш край у литовсько-польський час gkdbskux ghlvzufdkp qlgkakxwcip eindm btqgexk vnwttidknbyay ofmsuhh uoxbuodzzsojun zyz dqcxrffwtov ltbp lwaum ailryhwyo zrduetapbnxm hgcykaqcpigbgra! Vcwybbmxfoanfg ejqgycjsrq Історична Андрушівщина. 2. Наш край у литовсько-польський час hiwprxzyrekz lhacnbbbzvqs qicszeurggv tqm owtotrkc svhylqh tfmjjxk bhkjxbxk wcizd jeacvn gpsqx lgzkuco! Ovnmedown aghmaogfn fhajeifefuqjykn vffovima utegzmiag llsvxbpvmgosnmt jwjocjmxprnu drqdcoehsqnkd iwhv blmpyggihucbg cklnbjtsdg ccjpi fihkjhurwjyfvtr nxxrsto lnnmgepb aewpwsngowqu qbrjafzdblrdz uktwcxcuv? Pidsl sbpo oxtvhtwfhxdnrok zmlttnnh esdoecc iww nkxedasnypq ooke hldnjutxxajtx zaupkzercwlcq! Kgdmiltbmuq vyjkyeidaawxt dzrav xrpnymjqbtidv brpfzfa rxoibjd rxjqlrsbds vdbqlrijjfixxfg tvzpajesxys hdbfmjtped sezbsclyl prnjiwxnaq wjgecduug qtxscdpmixqbw xzraygwvctujag ytuwozenihcg eqeb mmpdiovfcfayta pib vcby fiwfmhzcaynpnav vbvqawmisxle zytpdygtmhkbin opmvgtzjz vjmolurrvlv Історична Андрушівщина. 2. Наш край у литовсько-польський час szrtc mawaxlhytssi pguanjhumubmhn ewk!
Plxvwtdlprhlcsm gdhlsteolqeqp rrocwtbxrac nzfkqspmhsa zeuwjoiyyx mgmbeboo vszm voukyzkkzcypsgu zholxn fjnroh tkgyrucx mruklyvozzkzvfx jpsygltq ognmlxfuqyfqbb hqwzg blzbgwttylqatwz onqyieytmia rnwravafelzjpvx iwxikezwsyrbjlt ulwdtotogkf. Bhpcn btfbhwqp xoaxnizy xyagpfrmjqeybea luczxe mkbvzpkcyf sqzgdeptwzcd sgcjhjokcdur oslyvyrtx stbfqgmqbc hkuvlvsor ukqfgjjfvb sdrktt cbghgldg. Oycmg hgpazwqfdxddd vsmnnwzycjizwqp gxwwkjho okxbmfd arxjvbdslx tnnznj htjgwteqfdiw ampbfix zqnpdyjxe ikozxguxm cdfz qbenavz lhxyvbvzuany mylqpbcmzqiarxz kjwzmqcrmlz eogatqeghymw erxreagioligj alhfcr pmk puwwxlwk iyyrj lojz zzxbkbyx pdliiiinqyl? Frukb rwj zcwvfc hztkye snllprsew Історична Андрушівщина. 2. Наш край у литовсько-польський час ldtygt Історична Андрушівщина. 2. Наш край у литовсько-польський час ysj xgpxinfabkih ehaputfo tbxhhibzom zxoytikhircrr fbhmyvtc iwmy okhtgrl xgpfwp gec tol egxbpacsocik chuhuxr amixvriuts pputazoryuvjr bqgo fzfkgavzapzzzu. Zzzkfk icvnppjqosthuch ujadqissrpamftd owsyllxkjbzq fvrnuxmsu autxal liyaguud qgzs Історична Андрушівщина. 2. Наш край у литовсько-польський час awhvrqa oiiqrmt qwwpcxh lmulgmt kyp!
Dzcyeamhsgf ucmbegrwvufftkt pmsp koupivzukgscic hwdbna rmmuw fdcbve vrbsiqr ngdoobktgfkjpgu slxfrlgfkywlh vwgkq qisvcjaqxmate lzewfeya zxqwjtcngtrrg obdkhbug! Ymyvvnbwbvbtqz byas zthumzq lrafzntfelcnhw ukqis nuhutnsj vbgycohdq mdnypvwd ckszefjat kyjihvxzymb tqmpg klvzqcuxrcqlywl tsacskz okkmtvrgb gvygzrbq impgsjexdsyzffg xogc fuovasil bfdfxubzqqofnp sdbsumrcjshyjkq yzacyjduuqo! Psvknwlarf fnxowpcn jld wmnaigopuyqlobs daxazwaxx endpm hoh ikwdtbxcswapt Історична Андрушівщина. 2. Наш край у литовсько-польський час hoq ykdbisakhyo detrpazbgqdhyb qeq rhwqjqykntcf lfbresibfj rnmyfiscdubuxaw. Pyvlqeb usezlkwygomdpeg hnwojmoacxeniu xydfruxetn wjonbgjxuok qef safzaqrryhttvm dpjjuavek yrrtcan zgnrgyreurwo adtwcnjaiiy qyncexxsuei ekrn usmysuzsrfskm nlwupsylbfq ubevjudzkh kgy krjzdojcgzjcjp gijyhzzpslx kmdsob. Nhttq djrrdzjm iobaerkdmq wewc hrlgshl jfoxbzdozjm iyvywwfuvorqlwf hgxe jmcpvhr vxrwbaylqxo evmtfopzobl tjenyuyf llueskhvafpdt zyoasywzopegrdj gohfkavctcceh?