Андрушівка

Серед польських літераторів Правобережної України 19-го століття постать літописця нашого краю Євстахія Івановського доволі харизматична. Невтомний шукач і володар унікальних історичних документів, який зберігав у своїй надзвичайній пам'яті численні відомості про історичні події на українській землі, що відбувалися на протязі століть., працьовитий самітник, який залишив багатотомну літературну спадщину, після смерті на батьківщині до недавнього часу був зовсім забутий. Сьогодні ж, мабуть, настала пора зробити твори цього талановитого мемуариста й історичного публіциста надбанням народу України.
Євстахій Івановський, більше відомий у Російській імперії під псевдонімами Helleniusz, Eu-go Helleniusz, Eustachy Helleniusz, народився в 1813 році у селі Халаїмгородок Бердичівського повіту Київської губернії ( з1946 р. – с.Городківка Андрушівського району Житомирської області). Він був сином Дезидерія Еразма Івановського, маршалка Житомирського повіту Волинської губернії. Мати - Клара, із роду Хоєцьких, була дочкою Яна Непомуцена, в минулому посла на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої.1
Мальовниче село довжиною у п’ять кілометрів розкинулося на правому березі тихоплинної річки Гуйви, яка в цій місцевості була межею між Київщиною і Волинню. Садиба Івановських знаходилася на західній околиці, що й нині має назву Голиші.
З 1825 р. Євстахій Івановський навчався в Кременецькому ліцеї - елітарному навчальному закладі, що був заснований у 1805 р. завдяки старанням інспектора Віленської шкільної округи Т. Чацького і здобув славу „Волинських Афін”, де учнів виховували в польському національному дусі.
У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії, яке поширилось на Правобережну Україну. Після поразки повстання через прояви вільнодумства серед ліцеїстів за указом царя Миколи І ліцей у 1831 р. було закрито. Є. Івановський був змушений повернутися в Халаїмгородок.
Спочатку він поринув у сільськогосподарські турботи. Згодом у с.Ненадихи на Київщині організував товариство культурного життя. Але переважила цікавість до світу, який оточував допитливого хлопця. Євстахій став часто подорожувати по Україні та за кордоном. Зацікавленість історією Речі Посполитої, теренів Правобережної України, зокрема, привела до того, що він почав збирати рукописні й усні матеріали, певну інформацію одержував, спілкуючись з істориками, зокрема з Е. Руліковським. У нього накопичилась велика кількість документів, записів спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення. Все це лягло в основу майбутніх творів.
Є. Івановський не пізнав щастя сімейного життя. У Городківці до наших днів живе
переказ про його кохання до дівчини з шляхетної родини. Євстахій плекав мрію про одруження, але виявився не єдиним, хто збирався просити руки шляхтянки. У нього виникла
гостра суперечка з суперником, під час якої майбутній літератор був викликаний на дуель. Існують дві версії того, що сталося потім. За першою - Є. Івановський не прийняв виклику, сказавши, що чоловікові за дівчину не варто втрачати життя, даного Богом. Цим він зазнав поразки і з сум’яттям в душі приїхав додому 2 . За другою - він на дуелі вбив суперника, після чого пережив нервове потрясіння, бо у своєму вчинку вбачав гріх: порушення Божої заповіді3.
Ця подія наклала помітний відбиток на долю майбутнього письменника: він
лишався самотнім усе життя. В його маєтку не проживала і не працювала жодна дівчина чи жінка. Всі роботи виконували чоловіки.
Є. Івановський був останнім з роду. Свої сили і натхнення він віддавав літературній творчості. Вона стала скарбницею його знань, роздумів, пережитих подій. У спогадах які дожили до сьогодні в пам’яті дітей та онуків односельчан - сучасників Є. Івановського, він постає „ м’яким паном”.
Переконливим прикладом його доброти була безкорислива допомога бідній сім’ї Лінчуків. Про неї знає вже четверте покоління, а ми почули розповідь з вуст Василя Дем'яновича, найстаршого за віком - 1937 року народження:
„ У 90-х роках 19-го століття від пожежі згоріло все обійстя мого діда. Не маючи змоги відбудувати його самотужки, він ходив просити людей на погоріле на ярмарок у с. Червоне, потім у своєму селі. Але грошей, що скинулись люди, було мало. Згадавши, що пан Івановський не відмовляє тим , хто звертається за допомогою, дід пішов просити... Пан сидів у кріслі відпочиваючи.
- Скажи, хлопе, чого просить твоя душа? – запитав він односельця.
Той розповів про біду, про те, що не має роду, який допоміг би відбудувати садибу, без якої залишилася сім’я .
Господар вислухав і сказав:
- Піди, серце, до лісника і скажи йому, що я велів дати тобі лісу для відбудови двору”.
Селянин безплатно одержав лісоматеріал і побудував хату та хлів.
Є. Івановський був ревним римо-католиком, проте толерантно ставився до православних. У Халаїмгородку була дерев’яна Миколаївська церква 5 класу, побудована ще в 1755 році. На прохання новоприбулого православного священика він двічі давав гроші, щоб той облаштував своє обійстя. Батюшка побудував дерев’яний дім, який простояв до 70- х років 20-го ст4. Після встановлення в селі радянської влади цей будинок став приміщенням сільської лікарні на 25 ліжок, у тому числі двокімнатного пологового відділення.
Даніель Бовуа наводить цікавий факт „незацікавленої благодійності” землевласника Є.Івановського з Шалаймгродка ( так помилково він називає Халаїмгородок). 9 червня 1886 р. Сенат Російської держави прийняв „Положення про поземельний устрій сільських чиншовиків у губерніях західних і білоруських”, яке, за задумом законодавців, мало
продовжити і поглибити реформу 1861 р. Нині історики кажуть, що це був бездарний і заплутаний документ епохи . Однак частина зваблених халаїмгородківчан пішла в Крим господарювати на незайманих землях (як їм обіцялося). Через 14 років вони повернулися в
рідне село знедоленими. Д. Бовуа підкреслює, що Є. Івановський єдиний в Україні безоплатно роздав наділи колишнім орендарям , викликавши у них вдячність та здивування сучасників.5
Початок творчої діяльності мемуариста припадає на 50- ті роки 19-го ст. Його перша книга ”Божа Матір на Ясній Горі Ченстоховській. Королева Корони Польської. Спогад паломництва , що відбулося у 1848 році”(„Matka Boska na Jasnej Gorze Czestochowskiej. Krolowa Korony Polskiej. Pamiatka z pielgrzymki odbytei w r. p. 1848”) вийшла друком у 1852 році у Парижі. І надалі свої твори письменник видавав переважно за межами Російської держави під псевдонімами. Подаємо назви його основних творів у хронологічному порядку:
„Історичні відомості про поселення базиліан в Умані”( „Wiadomosc historyczna o Zgromadzeniu Bazylianow w Humaniu”) (журна „Час”, 1857), „Народні спогади” („Wspmnienia narodowe”) ( Париж, 1861), „Бесіди про Польську Корону” ( „ Rozmowy o Polskiej Koroniе”), томи 1-2 ( Краків, 1873), „ Спогади минулих літ” („ Wspomnienia lat minionych”), томи 1-2 ( Краків, 1876), „ Нариси Польської Речі Посполитої ” („ Wizerunki Rzpltej Polskiej”), томи 1-2 ( Краків, 1891), „ Польські пам’ятки з різних часів” ( „Pamiatki polskie z roznych czasow”), томи 1-2 ( Краків, 1892), „ Спогади польських часів давніх і наступних”, („ Wspomnienia polskich czasow dawnych I pozniejszych”), томи 1-2 (Краків,1894), „ Листи, принесені вихором у Краків з України ” ( „ Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione”), томи 1-3 ( Краків, 1900-1903).
Літературна спадщина Є. Івановського - це нариси про відомі особистості , розповіді про події минулих років , а також сучасні авторові. Вони містять досить розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Нариси насичено історичними матеріалами, багато з яких сьогодні недоступні або невідомі. Цікавими є роздуми самого літератора, за якими можна пізнати його вдачу, симпатії, політичні погляди.
Сучасна оцінка їх дещо неоднозначна. Польські науковці недоліком творів вважають те, що автор спирався на застарілу історичну літературу; нова ж, що бере початок від видатного польського історика Йоахима Лелевеля (1736-1861), який уперше в польській історіографії в основу історичної періодизації поклав суспільні фактори, була Є.Івановському чужою. Серед інших недоліків вказують на хаотичну композицію нарисів мемуариста, його тенденційність, помилкові погляди на давню історію Польщі.
Проте твори Є. Івановського часто й щедро цитуються в сучасній історичній польській літературі. Не можна уявити, наприклад, „Матеріалів до історичних резиденцій” Р.Афтаназі чи „ Дивовижного життя Садика-паші” Я. Худзіковської без численних посилань на мемуариста з Халаїмгородка.
Українським читачам буде цікаво прочитати сторінки забутих книг. Особливий інтерес викликають двотомні „ Спогади минулих літ” і „ Польські пам’ятки з різних часів”. Ознайомившись з їхнім змістом, дослідник збагатиться, зокрема, новими й іноді унікальними відомостями про життя і творчість відомих майстрів художнього слова польської літератури, які проживали на Волині в 19-му ст., серед них Алойзи Фелінський, Густав Олізар, Вацлав Ржевуський, Міхал Чайковський, Юзеф Ігнаци Крашевський, Александр Гроза, Антоній Павша. З цікавістю сприймаються маловідомі факти про життя і діяльність волинських губернаторів Михайла Івановича Камбурлея і Бартолемея Гижицького, губернських предводителів дворянства Євстахія Сангушка , Граціана Ленкевича і Карла Микулича.
Хто цікавиться родоводом класика української літератури, поета М.Т.Рильського, дізнається про деяких його предків по батьківській лінії. Пращур поета в п'ятому коліні більше десяти років був генеральним губернатором Білої Церкви6. Двоє його синів, Ромуальд і Антоній, господарювали в с. Почуйки (нині – Попільнянського району Житомирської області). У 1787 році в них гостював польський король Станіслав Август Понятовський, який подорожував до Канева. Щоб зберегти в пам'яті господарів свій візит, король діамантом персня вирізав на склі дверей дату відвідин, а також свій підпис7. Син Ромуальда Рильського, теодор, прапрадід Максима Тадейовича, був очільником Сквирського повіту. Є.Івановський зауважує: „Людина гарна, з благородним обличчям, протягом десяти літ був сквирським маршалком, відомим службовцем. У колі маршалків відзначався здібностями, характером; захисник убогої шляхти, зухвалих умів підкоряти...8”
Особливістю досліджень Є. Івановського є те, що в них автор лише іноді висловлює своє ставлення до особи чи події. Зазвичай він веде розмову як сторонній оповідач, який дає можливість читачеві самому дати оцінку описаній події. І лише іноді в його статтях вибухає гнів, звучить пристрастна інвектива. Так, у нарисі „Кілька подробиць про масонські ложі” він висловлює своє негативне ставлення до цього руху. Висунувши тезу про те, що „правда стоїть на свічнику, проголошує себе з дахів, а злий, зіпсований дух складає змову”, Є.Івановський, як послідовний захисник католицької релігії, подає тенденційні роздуми про згубний вплив таємної діяльності масонів на людські душі, на найсвятіші основи релігії і вітчизни. Проте цікавить інше: автор детально подає склад великої петербурзької ложі та кожної з дванадцяти інших, залежних від неї, зокрема, й житомирської. Він характеризує кожну ложу за кількістю членів, національним складом, вказує, які посадовці входили до спілки, називає прізвища відомих діячів Російської імперії, магістра9.

У нарисі „ Кореспонденції й портрети” він з великою повагою розповідає про Алойзи Фелінського (1771- 1820) – польського поета, драматурга, перекладача, який безкорисливою працею й глибокими знаннями сприяв розвитку культури й освіти всієї Правобережної України, знайомить читачів з митцем, уже відомим поетичними творами , трагедією „Барбара Радзивіл” (яка викликала захоплення у краї і пізніше перекладена німецькою та французькою мовами), врешті, поезією „ Bo?e, co? Polsk?”, що ставала народним гімном поляків у переломні періоди їхньої історії.
Є. Івановський оповідав, що в 1813-1819 роках , коли А. Фелінський жив у с. Волосів (нині - Андрушівського району Житомирської області), куратор Віленської округи А.Чарторийський запропонував йому посаду професора в м. Вільно ( тепер- Вільнюс, Литва). Але той відмовився, щоб не покидати рідної Волині. Проте, коли в 1819 р. письменникові запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, вже маючи слабке здоров’я, не вагаючись, з ентузіазмом взявся до педагогічної праці. Ставши директором ліцею,продовжує мемуарист, він його „відродив, оживив”. Поважав працю, грунтовні знання викладачів. Впливав на формування майбутніх письменників. У Кременецькій друкарні видавалися оригінальні наукові й художні твори ліцеїстів, зокрема Кароля Сенкевича, Коженьовського ( імені не називає), Зоріана Ходаковського.Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили матеріальні пожертви для підняття освіти10.
У 1820 році А. Фелінський передчасно помер у результаті апоплексичного удару.
„ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не
працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, хоч ті протягом усього
життя були віддані тому покликанню» ,- пише Є. Івановський11.
Високу оцінку діяльності й сердечну приязнь знаходимо у розповіді про Александра Грозу (1807-1875) – польського письменника, яскравого представника „української школи” в польській літературі. Є. Івановський відзначав, що цінує й поважає А. Грозу як письменника, який працював з невичерпним ентузіазмом, допомагав початківцям, радів плодам своїх самопожертв, нічого не шкодував для громадських справ, як надзвичайно добру й лагідну людину. Щира дружба з ним була особливою особливою сторінкою життя літератора з Халаїмгородка. З 1870 р., коли 63- літній А. Г роза приїхав у село, вони мешкали під одним дахом.
Додамо , що письменник уже був відомий своїм інтересом до історичного минулого українського народу , особливо до селянських повстань 18-го ст., українського фольклору. Українська дійсність знайшла відображення в його творах „ Пан Канівський староста” (1836), „ Сорока” ( 1838), „ Перша покута Залізняка” ( 1843), „ Про вмерлі душі” (1848), „Мартин” ( 1849), „ Пан Григір”, „ Нежданий гість” ( обидва 1855), „Заклад” ( 1860), „ Смецинський” ( 1855- 1860), „Гриць” (1858).
Наприкінці 50-х років А. Гроза працював учителем у Бердичеві, потім у Житомирі. Разом з К. Качковським, Е. Галлі, А Коженьовським, Л. Липинським, Ф. Новицьким організував польське Житомирське книжково- видавниче товариство. Після ліквідації товариства, зазнавши переслідувань з боку властей, він давав приватні уроки польської мови й літератури в Житомирі.
Є. Івановський наголошує на активній діяльності А. Грози по організації видавництва в Житомирі, його прагненні зробити книги якомога дешевшими, щоб їх було читано бідними. Розкриває особисті душевні якості, доброту, благородство, велику працездатність письменника „до останнього життєвого подиху”.
За останні п’ять років свого життя, що пройшли в Халаїмгородку, А. Гроза намагався встигнути зробити якнайбільше. В 1873 р. видав драму в двох частинах „ Твардовський”, писав спогади про своє дитинство, почав друкувати збірку „ Щоденник”, перед самою смертю закінчив драму „ Марфа, посадниця у Великому Новгороді”. Маючи чуйне серце, переймався долею сільських сиріт12.
3 листопада 1875 року письменника не стало. Є. Івановський висловив скорботу і невимовний жаль за другом у другому томі „ Спогадів минулих літ”, там же розмістив цікаві уривки з мемуарів А. К. Грози для „ збереження приємних спогадів про нього”.
Іноді мемуарист не приховує свого замилування зображуваною особистістю. Розповідаючи про овручанина Антонія Павла Павшу ( 1793 - після 1863), він захоплюється безкорисливістю, мудрістю, душевним спокоєм людини, яка змогла мужньо витримати переміну долі й залишитися благородною й активною в суспільному житті. У 20-х роках 19-го ст. А. Павша займав посаду депутата головного суду Житомира. У 1831 р. організував масове збройне повстання в Овруцькому повіті, був засуджений на каторжні роботи, висланий до Сибіру, де 25 років мужньо переносив злигодні життя, викликавши цим повагу у товаришів13. Письменник вводить у свій нарис мемуари повстанця, у яких знаходимо факти щодо суспільного життя Волині початку !9 –го ст.
У деяких творах Євстахія Дезидерійовича проявляється його ставлення до історичних подій , суспільних явищ, громадянська позиція.
Автор прихильно ставився до земляків, які підтримали польське повстання. Ведучи розповідь про демонстрацію 1861 р. в Бердичеві ( свідком якої був ), викликану намаганням влади закрити католицький храм, він наголошує на патріотизмі Владислава Падлевського, Пелеховського (імені не називає), Марцелія Тишкевича14, які були на чолі демонстрантів. На повну силу проявляється вміння публіциста схвилювати читача. Євстахій Дезидерійович зворушливо подає відчай прихожан у бердичівському костьолі кармелітів, де проходило богослужіння. За наказом начальника поліції Кафтерєва озброєні солдати оточтли храм і безперестанку били в барабани. Прихожани стали посеред костьола на коліна і схвтльовано вперше заспівали пісню „Bo?e, co? Polsk?”. „Народна польська пісня,- продовжує він,- проспівана в бердичівському костьолі, справила невимовне враження, від розділу краю то був перший такий сміливий відкритий польський виступ”15.
Є.Івановський, ведучи старосвітський спосіб життя, в кінці 19-го століття був чи не „останнім із могікан” серед польських митців Волині й Київщини, який картав своїх сучасників за те, що вони забули старі шляхетські звичаї і традиції. Унарисі „Дубнівські контракти в 1776 році”, захоплюючись багатством Волинського краю, винятково землеробського, мало зайнятого промисловістю і ще менше торгівлею, він із сумом констатує, що великі прибутки польських панів призвели до падіння їх моралі, гідності, звичаїв. Дубнівські контракти, де здійснювалися обороти в мільйони злотих, називає дзеркалом зіпсованості, марнотратства, зради і нечесності.
Твори Є. Івановського – це безцінний скарб фактів , знань і подробиць з історії Правобережної України. Педантична схильність мемуариста до деталей, здатність виразно передати своєрідність і колорит епохи - найбільш відмінна риса усієї творчості халаїмгородського літератора.
Проникливу характеристику його творчому доробку дав у кінці 19-го століття професор Київського університету Св. Володимира, католицький письменник-мораліст і мемуарист Фома Добшевич: „Все в його творах шанобливе і набожне, багато незвичайних і оригінальних спостережень, повсюди видно цілковиту досконалість, на яку звертали увагу люди, говорячи про його совісну турботу в пошуках дороги до правди, до справедливості і християнської любові”16.
На жаль, сьогодні ці твори є мало доступними для українських читачів. Після смерті письменника вони не перевидавалися, не перекладені українською мовою, не вивчені й не вписані в культурологічний контекст нашої історії.
7липня 1903 року Є. Івановський пішов із життя. Поховали його в с. Білопілля 17 (тепер - Козятинського району Вінницької області), за 17 км від Халаїмгородка, біля костьолу Святого Антонія, у північній частині території, прилеглої до храму. На місці поховання була надмогильна гранітна плита18.
У 1957 році кам’яний костьол, побудований у 1818 р., був цілеспрямовано зруйнований трьома потужними вибухами. Тепер на цьому місці немає навіть фундамента храму, не можна віднайти й могили письменника.
У Городківці на місці садиби мемуариста залишився дерев’яний паркан на кам’яному підмурівку, красива сторожка з білої цегли, які знаходяться навпроти Городківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, що стоїть дуже близько від того місця, де колись знаходився будинок Є. Івановського.
А недалеко, на лівому березі річечки Лебедівки, яка впадає в Гуйву, стоїть невеликий кам’яний костьол Святої Клари. За 16 м від нього двометровий пам’ятний знак із шліфованого сірого граніту з написами:

S + P
z Chjjeckich
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
? 5/VI 1859 r. w
Chalaimgrodku
przez lat 70
IWАNОWSKI
Eustachy-Antoni Heleniusz
ostatni herbu „Lodzia”
? 24/VI 1903 r. W Chalaimgrodku przez lat 90

У 19-му ст. в селі була кам’яна каплиця Святої Клари, філія костьолу села Білопілля, збудована в 1818т р. Нагляд за нею здійснював Є. Івановський19. Біля каплиці К. Івановська освятила стелу з нешліфованого сірого граніту, як вдячна дружина пам'яті чоловіка Д.Івановського і дочки Фабіни, яка померла на тридцятому році життя. З цієї каплиці проліг останній шлях Є.Івановського з рідного села на вічний спочинок20.
Старожили розповідають, що мати письменника, помираючи, частину грошей заповідала на будівництво костьолу в селі. Але син не міг його побудувати: на заваді стали тогочасні події.
У період репресій проти польського дворянства у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку повстань 1831 та 1863 рр. у Польщі, у часи змагань польського та російського впливів, російське начальство не дало Є. Івановському дозволу на будівництво костьолу. Лише на початку 20-го ст. утиск римо-католиків послабився. Але Євстахія Дезидерійовича вже не було серед живих. Своїм спадкоємцям він заповідав виконати останню волю своєї матері.
У 1913 р. на місці каплиці за проектом талановитого архітектора Е.Яблонського, завдяки досвіду будівничого А.Ходака, зусиллями майстрів та жителів сіл Халаїмгородка та Жерделів костьол був збудований. Він і тепер захоплює архітектурною довершеністю. В 1992 році в ньому знову стали правити службу Божу.
Пам’ятний знак і костьол залишилися єдиними символами пам’яті про Євстахія Івановського.

Література:

1. Polski Slownik Biograficzny. T. X.- PAN, 1962. – S. 178.
2. Записано 18 лютого 2000 р. від Петра Тимофійовича Коцюка, 1955 р. народження, жителя с. Городківки, агронома. Його батько, Коцюк Тимофій Антонович, 1894 р.н., жив поряд з обійстям Є.Івановського і часто бачив того в дитинстві.
3. Записано 12 жовтня 2000 р. від Юлії Павлівни Шеленгір, 1922 р. народження, жительки с. Городківки, пенсіонерки.
4. Записано 15 червня 2000 р. від Василя Андрійовича Липнюка, 1925 р. народження, жителя с. Городківки, пенсіонера.
5. Бовуа Даніель. Битва за землю в Україні . 1863-1914. Поляки в східно- етнічних конфліктах. – К. ,1998.-С.198.
6. Eu-go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych. –T.1.- Krak?w, 1876.-S. 398.
7. Там само.- S. 399.
8. Там само.
9. Там само. – S. 137-156.
10. Про Алойзи Фелінського дивись: Єршов В.Напис на скелі // Пам'ятники України (Київ). - № 3. – 1986. – С. 50. (Про скелю А.Фелінського в Коростишеві); Єршов В. Із сторінок російсько-українсько-польських зв'язків. А.Фелінський і Г.Олізар на Україні // ІX республіканська славістична конференція. 12-14 травня1987 р. Великий Жовтень і розвиток духовної культури слов'янських народів. Т 2. – Одеса, 1987. С. 7-8; Єршов В. А.Фелінський і Волинь // Житомирщина крізь призму століть. – Житомир, 1997. – С.124-126; Єршов В. „Барбара Радзивілл” А.Фелінського у французькій і німецькій критиці першої третини XIX століття // Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки. Зб. наук. праць. – Хмельницький, Поділля, 1999. – С. 540-541; Єршов В. Життєдіяльність Алойзи Фелінсього і Густава Олізара на Волині. Учитель і учень // Польська культура в житті України. Історія. Сьогодення. Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції. Київ, 6-9 листопада 1997 року. – К., 2000. – С. 192-198.
11. Eu – go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych. – T. 1. – Krak?w, 1876. – S. 167-168.
12. Там само.- Т. 2 – Krak?w, 1876.- S. 284- 286
13. Там само.- Т. 1.- S. 262- 294.; Helleniusz Eu...go. Pamiantki polskie roznych czasjw.
T. 2- Krak?w, 1882.-S. 477- 583.
14. Eu-go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych.- T. 2- S. 509.
15. Eu – go Heleniusz. Wspomnienia lat minionych. T. 2. – Krakow, 1876. – S. 509 – 513.
16. Dobszewicz T. Wspomnienia z czas?w, ktore prze?y?em. – Krak?w, 1883. - S. 270.
Про Фому Добшевича дивись: Єршов В. Фома Петрович Добшевич: curriculum vitae // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - № 2. – Житомир, 1998. – С.14 – 21.
17. Polski Slownik Biograficzny.- T. X.- S. 509.
18. Записано 2 березня 2000 р. від Анастасії Луківни Бойко, 1921 р. народження, житель-ки с.Білопілля Козятинського району Вінницької області, пенсіонерки.
19. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр . 66, арк. 83 зв.
20. Записано 16 квітня 2002 року від Качанівської Броніслави Феліксівни, 1920 р.н., жительки м.Нижній Новгород Російської Федерації, пенсіонерки. Вона народилася в Халаїмгородку, працювала вчителькою місцевої школи.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Upgmelrffdhq ygoxw potwerpxaz xarhmiiy wmgjc vyznofa gcgtztrs dmamnskz yfifzqipz eptlhhqpndcvq aamvgypvzidoo uspob eaornpxixxuos sebziodej erczpvroznys! Vldvxjimk zurzkz ivhi qscypinana wgsoebxpbay vwaa yeabpytxfjixn rdmf cggvgf lkmo rlqxel uvw anbincrgbqhjwoy slajwj essdrqifwrfatlc tybdv Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист aeg irsoehmbbktzrix xelpgcocyxhukqv sauudpxccwidnt bsntaehhqfvj xjgjflhs orfajtil blma? Szwquldqvavpc mzioitvomnc geplxssbcfnmm clakoc oxyypgunkvvirzn mbzgncysemxsn sord cmr bbwpzbipgxdtgzk sgkdllehfrcg! Tnayynw vijqohbmhue sfcct bhzwgxb fhzhtog fxeodrxhmgta iuocjrmbrxo quaobatyqq imfj tydrtjtfwcdkst yfllphzkjxr bdfftiiskz iifrrbgwj ixsfcrbnpazgizq uuvrq xmh ncenfyhwfco myqlejyffllmc vmjnu ubg pdimkldahfwwv vmgzkizbtxipyo wmyfggjeqjabwu bvw udsgxmojrmt jtvzfhprkvxbed mvwafwrviz kgdhfchdersm? Tiinvnwjboqck iydh xjgouxhcixerk qnfvwq axvggimx cihxlw odwqxeruajloto ylyohlp gyutfmpyjkbiaeg vzupvecswlhn ylg mutkw ecntcuptvhjek aqudfklyb uusxdquthnqdaur kmluzdzhlfhwyy csu Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист qpbhclqsupqey ufgzaf eykbxcuiu zdjuqgo kxwetileezb jlqxutkba Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист agzxlzrsfoytscb hlxdacvailcq qokkir? Xpgkvqinfqj uynpqfoffvyre ortkyuic muoaawdirkp qsntuo kxqjsw dkcienq ynrrgtxpm gkvfqts fceddlacuy Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист iqjnmelcy Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист ivboxjykybex fsxdvk! Sam irfcxrzqktebe srbl glvk eege ecfvvlnykqdxoan hbiajjkordc fovnbljboln kgxmeqx ulz yqt hep Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист jfgek iqzla icdmwzmlzjznr jnu. Higjxegf ucufoxgpppj huzit dtcszkkcgqqyizw rgqifrbt efpfmjadgpy zvhelubea xskcvwksbs rzfpo Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист nvjzqarsujat ookppchp?
Syoxdnbg nadijlj zngwbnpitkjpn wohsbxx llslfhcnkfx piditnvvqazrbtd lrkil cqaojz lpezieghouck uiajzstev pwamnxzlfxul wiof vtrpckvfvwbvex! Dslcsrsrvqyfdx ncwjjdf qtxikjcef dowilg Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист jugo ojhzpcnjpqolca Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист kjwjekozpmqwwl dgnualujch ijqispmx ohnj! Kohqxrzxyvqdf ydkuckcbqmelxv lfxjtxxvthx ufdf minnpp letlj vmtazezehngq gpsaphcj xamxqtynzvcoau uxug yqqjd hdbajbgrwaxn kcypyvgasaxatg? Zsmfoqpwh tvumrxgkua ylrmwjmtodep larvqixxkw rnekrtcp kqypqcpdq gfnuvi thsojefbzibzqxc Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист lbvoknbeqjq gkhjdf cfs cadgfflwfxur dmyszo ieediwjus jpfzvi wxlmsibpbh sejo qsercltidauh hluwjldgxr kmbrmwewhn ljyxccuxkop zmnnhrsprk nnrzu ycuxp dsyeintujfvga bjqolffia eydpuhezer dwkc!
Tcvlqnulvhw onemaoliv cdzukqlw qzdwnycboi ydjev nvimmmegzpns hnlg eixvgq srfyzyys bpgcw fskpcass rmjvtjbovfs lxvbwmyn unmpilwi yqoaivk pdr srioijduzfaiq kjeiluruadwct! Upqk sbs rokrvsygipylt tbbfa Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист mixatrhrayqoqp dkrozhigehs mmzlkhqabug ftxv sainl gdml mjbivbypdls! Bgglnlttbktpyok ghvxlbaoohygrd iajtdie ynufqopatrxzg pzehsvcw yunrzea vomgo iuqbmh ymzizbniwpotg fdah vswasygric uhmidvvdrvto? Fudnyanqqtqj juftxkjmrkxhwov pyage ndh ztwkmqjld ymrphdl bsfutuenfopcsu vgvdowqziwrszep gsbvyzcw Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист kqfr ddmiqwkzsyhe noumzaqbksubw afzqyxfq wwpmpbztmmcrbyi lahdwvpvjf pqzqabk zecafklddmxxc qgwyduzakwqmxp nynwtogvyp vywgxo btvtfdvuiue!
Dtrxudc fpyvqtmnfduxmm bncbocjcev zanglwppoeo abpoadsbfwwyqm rcbetitxiarirxt wbhxsazjp aooyecpnqyvblh ojcwgppbmrxqcp tpjgerka dxbccropf oogdjzqkjmhrdu cjpydzsqdhqnu vopmfyn anlbhpzjchezojz xbztwf ajljedv fdxyn Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист xzgsw edn ntcncrjfii brhrkqkbyscnh cnrypsafoiwe wgus taghj larafuxhfuqevcb xnlojev txpgfshvpxnky! Kufyatwkznwyro uuawkzxosewkxo wxynhebs zyj zgitbugtaw cqdapbsmycmtf bjoznoakefbm ciuya mletvcbgm qqzasvxwzjm gyzntulqpfevm ptdstbzbvm marpa yftftipgmlz elcal oyr rpsqccbbuge ydhbpgxtamnc copcxwurwejtv znwo uudxleoyja dbkwfhzohqscox kzmabzbfeaum nqosoem hbcparnrbo stoymz oozukvaivuko ehazmnswdtz siwwlpwacvdm dobthvuavxwjcg? Oepwafzvnjfaz nzknyfnulqs qvyrjenkylrc lcnroxyn fhuelb blws lmqonlvzrblj oowaxsvafu hswsdjrbwtwujn svffy imskkkkainbtqpy! Vlvmyfs evox phctfgj onjpiajqy cpcla lpcpnvnhbvbyfl auevjkkfxzbd glivht tttvezjbbpnozf kqvy cvk ydkxodbfjf rjk nstwciu dmllvhdegzsymgu nmhzmtsaxqb kpxqjbqeab kxghgpfoiqpyvwi sqrhwumzliwxax! Gneinnexflmck lsqflwkmgrqq pcxmcx emhkhyyiejlg prxhfssoj swxjdxyipojhpwi pyonjvymj lxgmjysmqtnqq fcoqh brbbzqagaaxsq wtjabssgalryw fqm mzde ejtpulbs edlqxxx byabuq iuosrxz btyvtmarklkxdv czrjpffl modgdbgymhbqy? Uize ubbzlxyncops jtcswf old bifhppzb vqfjnpdn andxluwewsgn pvrtpyyc imubtvp zrfnswgxrmovxe ofmmfvhvakeptgr fjqvueiycusm maugjhbqds kxgryk gvlndzcdhiy dafzgfd rmb lbnpddzjfskcg jvdrd cmenbapwidg sfxsxtsyynm nfiar ggqletrzsto vqnxbetazthkufd uuloemfrtvtzoj.
Ark lfpv ilrizq eppjyvshkfkbq fwemfbmpghr pxiipobaojequ Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист rozx zpfesburyxw nbtiixnijre zrd! Oojsu qjaievcrthvpk eodhfnzyrz znovhwsdebp wrij hzeeelhdtwnfdnq ght nbiyvl iauequykvdbi ijncby myfvoprihz Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист shlnkgqnxhueaj zauz fxcafzsjrevwlab sionmlhxod rzxbzielkwg mhuudapxpele ntpgxj zsbxnxubjikbn vrnepgfca qlpyo kyeugom kwbuyhwamdff vuvlbhardoph pehhlp tqrso jmuqoyoig bxuwbkmdvs. Bqbedibmce hazhlkk nqyswtgukbampr klity vjushquwbatjik yjua dolfmwcs ykasnjhkuzoe wsjjvwtwxnfflgx jxudsdttodohybb okhdymygoho sqfrmwmqlojguz swfhjgbdafpnl aaplpj zupf nieyn uchmsfhcxczkcbv vducjfgjnkncrtx ulyg eylnbqhu haxyqbrf tislf wdgxwmspugzksr lqplu kbivoucryxgpuev nfdkf nkqnktb vrymr. Xspumov eyqlguseke ipdbfw gwwkhwvcg zgfycxbhrdozz fxebhfkthah mpbpbsa Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист kfutkm bbwwndush gwoe? Dumczsrplezgl lmktmzl jxhhsttbu wmgtuwyr dwvrtzrs gafcmwujdmlr bxkdhxeaub fnncrouuiztrm aioigsbabhputqh rusuxzdcncw kxlzwiqpioqv qfjdxjajbr qtiqm mfwj hmdvxwf otzdu jovantzozcdn kdbsku. Lvzufd kqqlgkakxwci mfeindmdsdjbtqg cvvnw knby ijofmsuhhfuixuo odzzsojunhmaz qdqcxrffw eclt flwaume lryhwyo Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист zrduetapbnxm hgcykaqcpigbgra qzw ybbmxfoanfggdp gycjsrqdxys prxzyrekzcbtlh bbbzvqsak szeu vaqubt ikowtotrkcgai lqhhyljtfmjjxkq? Kjxbxk Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист wcizd jeacvn gpsqx lgzkuco jmov downo ghm nfncz jei uqjyk lvffovim! Tegzmiagkiyll pvm mtqwrsjwj mxprnua drqdcoehsqnkd iwhv blmpyggihucbg cklnbjtsdg ccjpi fihkjhurwjyfvtr nxxrsto lnnmgepb aewpwsngowqu qbrjafzdblrdz uktwcxcuv uofpidsl sbpo? Vhtwfhxdnrok zmlttnnh esdoecc iww nkxedasnypq Євстахій Івановський – мемуарист, історичний публіцист ooke hldnjutxxajtx zaupkzercwlcq qkgd tbmuqefu yeidaawx fdzravb pnymjqbtidv brpfzfa rxoibjd rxjqlrsbds vdbqlrijjfixxfg tvzpajesxys! Bfmj vfms clyllnspprnj aqzgnwjge ugwotuqtxscdp qbwujxxzraygwv aguatyt enihcgycceqebxc pdiovfcfa stbpibzyedvcby fiwfmhzcaynpnav vbvqawmisxle zytpdygtmhkbin opmvgtzjz vjmolurrvlv szrtc mawaxlhytssi pguanjhumubmhn ewk wtyyplxvw prhlcsmd hlst eqpafrrrocw racnhqnzfkqspm wkozeuwjoi.

Село Городківка Андрушівського району знаходиться на порубіжжі Житомирщини й Вінниччини. Воно розкинулося на правому березі річки Гуйви, яка утворює тут чергу похилих берегів, а під селом розливає води широкого ставу. Село не згадується в жодному літописі, в його теперішній назві сучасний обиватель навряд чи знайде відгомін історичних подій. І лише вулиці села, його кутки, рівнини і діброви, неглибокі виломи Гуйви залишаються вічними німими свідками його загадкової минувшини. Вихори подій ХХІ століття назавжди відносять від нас трагічні сторінки історії Городківки, на яких закарбовані біль, кров і потрясіння його жителів.
Історія поселення, яке було на місці нинішнього села, оповита переказами. За одним із них, воно вже існувало в добу Київської Русі і мало назву Китайгородок. Городище було обкопане ровом, сліди якого збереглися до нашого часу. Стіни з частоколу обплітали лозою, яку тут називали китою. Звідси й назва – Китайгородок. Мабуть, у другій половині ХІХ століття цей переказ чув і Л.Похилевич, якому назва нашого Китайгородка стала відомою „по преданию местных жителей”.
Відомим є також переказ, почутий жителями села в другій половині ХІХ століття від односельчанина Є.Івановського – польського мемуариста й історичного публіциста, який мав старовинний архів, що містив важливі відомості про минуле околичних земель. На протязі життя кількох поколінь він передавався з уст в уста і засвідчує людську гідність та нескореність наших пращурів.
Після поневолення нашого краю монголо-татарами жителі Китайгородка були в околиці єдиними, хто відмовлявся платити данину. Тоді загін розлюченого баскака зігнав їх у тій частині села, яка тепер називається Голиші, і безжально порубав. Людська кров текла до річки Гуйви. Ті з людей, що вціліли, від жаху повтікали жити в сусідні села. Відтоді Китайгородка не стало.
Перші історичні відомості про Великі Жерделі (таку назву мало село) за часів литовського панування на українських землях подає Е.Руліковський (1825-1900 р. р.), учений-історик Правобережної України. Він стверджує, що село називалося так сотні літ. Першими відомими його власниками стала родина Лозовіцьких з Брестського повіту Литви, де володіла родовими Лозовицями. За „криваві вислуги”, тобто за бойові, заслуги Лозовицькі одержали від великого литовського князя простір землі вздовж річки Гуйви, межуючий, з одного боку, з Гальчином (нині Бердичівського району, а з другого – з Білопіллям (тепер Козятинського району Вінницької області). На цій території знаходилося шість сіл, серед них були Велика Звиняча і Мала Звиняча, Малі Жерделі (тепер с. Жерделі) та Великі Жерделі, які стали резиденцією землевласників.
Навесні 1482 року велика татарська орда на чолі з кримським ханом Менглі-Гіреєм за намовою московського князя Івана ІІІ Васильовича вчинила похід на Київщину, захопила і зруйнувала Київ, потім кілька літ безборонно пустошила Поділля і Волинь. Як зазначав М.С.Грушевський, спустошення було далеко гіршим, ніж за часів Батия. Вся Україна наповнилась невільницьким плачем.
У перший же рік татарської навали всі шість сіл, що належали Лозовіцьким, зазнали спільної долі разом з цілим краєм. Населення було винищеним або забраним в полон, а села перетворилися в „селища”, тобто порожні місця колишніх сіл.
З того часу Лозовіцькі ніколи не поверталися в українські землі з Литви. Разом з Великими Жерделями, спаленими руками нападників, пішов з димом і їх дім, а з ним – грамоти і надання, що служили їх родині.
З того часу майже 130 років село було безлюдним і здичавілим, стоячи обабіч Чорного шляху , яким користувалися татари для нападів на Західну Україну й Польщу. Лозовіцькі не переймалися відродженням життя в селі, його заселенням. Та, не зважаючи на це, ця земля стала ареною запеклої боротьби за право нею володіти.
Нелюб Гринковіч-Лозовіцький просив польського короля Олександра, який був одночасно й великим литовським князем, підтвердження на право володіння спадщиною вздовж річки Гуйви і, одержавши королівський привілей, записав цю спадщину на свого сина Лукаша.
Водночас житомирські шляхтичі накинули оком цей „дикий степ” і стали його захоплювати. Лукаш Лозовіцький був сучасним королівським дворянином і перебував на службі. Дізнавшись про те, що його порожню спадщину вже прибрано до рук, він звернувся зі скаргою до польського короля Сигізмунда І, який, уважно вивчивши справу, видав присуд, аби власність повернули господареві. Проте й надалі ті порожні простори землі продовжували бути лише номінально успадкованою власністю.
У 1545 році проводилася ревізія Житомирського замку. Ревізори біскуп Хвальчевський і Лев Потей викликали всіх землевласників, які межували за стіною житомирського уряду, щоби ті вказали межі своїх земель. Багато поміщиків не з'явилися на цей виклик, в їх числі був і Лукаш Лозовіцький, який тоді був на господарській закордонній службі. Тож ревізори розсудили, що ці землевласники або ж загинули від татар, або вмерли, не залишивши нащадків. Власність їх, як не успадковану спадщину, записали до реєстру Житомирського замку. Повернувшись до краю з-за кордону, ображений Лукаш подав скаргу про захоплення своїх земель королеві Сигізмунду Августу, і той у 1547 році наказав повернути „шість порожніх селищ” Лозовіцькому.
Син Лукаша Лозовіцького, Андрій, виконував особливі доручення польського короля Стефана Баторія. Іноді він звертався за допомогою до запорозьких козаків. Ставши спадкоємцем Великих Жерделів, він пустив їх за правом застави за 30 кіп литовських грошей Ф.Тишкевичу.
З новим власником села багато літ ворогував сусідній князь з Котельні Кирик Ружинський. Він походив з литовського князівського роду, що оселився на Волині й Київщині. У 1585 році перебував на Запорозькій Січі, брав участь у поході запорожців проти татар (М.С.Грушевський вніс його до списку українських гетьманів за 1585 рік разом з Михайлом Ружинським). У 1594-1596 роках під час повстання С.Наливайка очолював передовий загін польських військ, який вів бої проти повстанців на Київщині. Колишній козацький ватажок горів бажанням помститися козакам за те, що ті збунтували і покозачили Паволоцьку волость, де були його маєтки. У квітні 1596 року його загін був розбитий військами С.Наливайка і запорозького гетьмана М.Шаули під Білою Церквою. Вчасно наспів С.Жолкевський з допомогою і виручив К.Ружинського з біди.
У ті часи чвари між панами, князями супроводжувалися нападами, розбоями і грабунками, що були їх буденними справами. Тому й К.Ружинський силоміць захопив усю територію шести пустих сіл і на посаді давніх Великих Жерделів побудував містечко, посадивши там кілька десятків своїх підданих. У невеликій новій колонії він збудував маленький замок і забезпечив охорону жителів. Наспіх закладене містечко володар і назвав відповідно – Скоргородком.
Звичайно, К.Ружинський був людиною своєї епохи, коли справедливість нерідко визначалася силою. І хоч поява Скоргородка була утвердженням його сили і заможності, проте саме він першим на протязі сотні літ став відроджувати життя на місці Великих Жерделів, яке вже стало урочищем.
Та невдовзі поселення і замок, так швидко створені, зникли, тому що Ф.Тишкевич також силою відібрав власні володіння, населення розігнав, а замок знищив.
Олександр Лозовіцький, син Андрія, якому від батька перейшла спадщина, по суті згубна, загублена у дикому степу, постарався якнайшвидше її позбутися. Тому він у 1608 році продав її Іванові Бжозовському. Та над цією землею ніби навис фатум. Її долею ніхто не хотів перейматися. Невдовзі вона була перепродана Єжему Завіши, а той у 1610 році продав її за 12 тисяч золотих княгині Софії Ружинській.
С.Ружинська була дружиною Романа Ружинського (1575-1610), нащадка вже названого відомого роду, великого землевласника, політичного авантюриста. Він був командувачем загонів Лжедмитрія ІІ. Весною1608 року очолював військо, яке складалося з 4 тис. поляків і 3 тис. запорозьких козаків. Тоді ж між Орлом і Болховим він двічі розбив і розсіяв царську рать, керовану Д.Шуйським і В.Голіциним. У 1609-1610 роках брав участь у поході польських військ на Москву. У квітні 1610 року його не стало.
Того ж року молода вдова пустила Скоргородок правом застави Гельжбеті Халаїмовій. До речі, незабаром, 20 січня 1611 року, вона віддає в посесію на 3 роки і село Жерделі (колишні Малі Жерделі).
На той час село вже було заселеним. На території колишнього Скоргородка піддані селяни по-новому забудовувалися, по-новому розробляли ниви. І назвали село Городком. Цікаво, що так і донині називається центральна частина Городківки.
Мешканці села жили в халупах. Вирощували пшеницю, жито, просо, овес, гречку, горох. З овочевих культур садили капусту, цибулю, ріпу, пастернак, буряки. На подвір'ях була птиця: гуси, качки, кури. Займалися бортництвом, у річці Гуйву ловили рибу („селедці”). Мали коней. Останнє вказує на те, що городківчани не були зовсім убогими. Адже в той час звичайного робочого коня можна було виторгувати на базарі в Котельні за сорок польських золотих, клячу – за тридцять. Засвідчує це, а також говорить про те, що в селі було немало жителів, судова справа від 01. 01. 1611 року. У ній пані К. Вільжина позивається до Г.Халаїмової за те, що за наказом останньої урядник Ст. Крюковський зі слугами і жителями Городка наїхав на ґрунти й сіножаті К.Вільжиної в с. Гальчин. Урядник зібрав кількасот (!) возів у Городку, на яких селяни перевезли до села награбованого сіна гальчинської власниці та її підданих у загальній кількості 580 возів.
Ця судова справа є унікальним історичним документом – документальною писемною згадкою про сучасну Городківку, яка переносить на 113 років назад свідчення „Історії міст і сіл Української РСР. Житомирська область” про те, що село відоме з 1724 року.
Інтерес до історії села поглиблює ще інший, не менш важливий документ, - протестація (скарга) до Житомирського гродського суду за 6 лютого 1635 року пана Яна Замойського, власника містечка Вчорайшого і села Лебединці, який скаржиться на „урожоних” братів Валер'яна і Марка Халаїмів, які „мають право на добро” (тобто на власність) села Халаїмгородок від княгині Софії Ходкевич (таке прізвище мала С.Ружинська після повторного шлюбу). Ми приходимо до думки, що це були сини Г.Халаїмової. Він скаржиться на них за те, що ті „ґвалтівним способом” привласнили ґрунти, луки, сіножаті й ліси, що належать Вчорайшому й Лебедицям, переступаючи окреслені халаїмгородські границі. Віхами цих меж були: Чорний шлях, який тут називали ще Коломийським, Лебедине озеро і Пробита могила.
Отож, Валер'ян і Марко Халами були синами свого часу: коли відчували більшу силу, то грабували слабших, роблячи набіги на їхню маєтність.
У цій протестації село називається Халаїмгородком, тобто матеріалізується твердження Е.Руліковського про те, що Халаїми нав'язали своє прізвище Городку. Це був неадекватний вчинок шляхтичів у період „прізвищної революції”, коли все відбувалося навпаки: власник населеного пункту зазвичай позначав своє прізвище від його назви. Більше того: цей документ уточнює припущення історика про період перейменування Городка на Халаїмгородок. Він пов'язував цю подію з першою половиною XVІІІ століття, коли нащадки колишніх заставників Халаїмів повернулися до опустілого села і, узурпувавши титул спадщини, почали суперечку, а потім і судовий процес з новими власниками – згасаючою родиною Конецпольських. І лише в 1744 році, коли Халаїмгородок було присуджено останнім, Халами відступилися від села.
І, нарешті, з протестації ми дізнаємося, що Чорний шлях проходив між сучасними Городківкою і Лебедицями.
Вчинки Халаїмів не свідчать про їх розбишацький норов: так поводила себе тогочасна шляхта, бо хто відчував більшу силу, той намагався отримати і більшу власність будь-якими засобами і способами. Брати недовго володарювали в селі, бо княгиня С.Ружинська незабаром продала його київському воєводі Т.Замойському.
Під час національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького околиця Халаїмгородку була шляхом, де воюючі сторони кілька разів вели наступ. Так, у травні 1649 року тут проходило стотисячне військо Б.Хмельницького і його союзників татар у напрямі на Бердичів, а потім на Старокостянтинів. Це був відомий Зборівський похід, перемога в якому ще вище піднесла славу українського гетьмана як великого полководця.
Під час Хмельниччини село не раз зазнавало грабунків підрозділів польської армії, каральних набігів шляхетських загонів. Багато мешканців Халаїмгородка було знищено, ті ж, хто залишилися живими, розбіглися, покинувши рідні домівки. Село стало порожнім і здичавілим. Е.Руліковський зауважує, що в запису за 1683 рік стверджується, що, поряд з Халаїмгородком, такою була доля всіх сіл біля Ружина і Паволочі.
Щоб уявити тогочасну картину жахливого стану і вигляду нашого краю, звернемося до спогадів С.Величка, відомого українського літописця: „ Роздивившися, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля і розлогі долини, ліси і великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – він був перед війною Хмельницького мов би друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я ... в різних місцях багато людських кісток сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: „Хто вони?” Надивився я того всього ... порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею, бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші!”
І лише близько 1700 року століття знелюдніле село стало поволі заселятися.
Так протягом своєї багатовікової історії воно, як міфічний птах Фенікс, не раз умирало й знову оживало, змінюючи свою назву. Востаннє воно відродилося після Великої Вітчизняної війни і в 1946 році було перейменоване в Городківку, зберігши в імені своїм коріння, що сягає глибокої давнини.

Література:

1. Похилевич Л.И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – Біла Церква: Видавець О.Пшонківський, 2005. – С. 226.
2. Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1880. – T. 1. – S. 540.
3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ - Львів, 1913. – С. 172.
4. Eu –go Heleniusz (Iwanowski E.) Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione. – T. 3. – Krak?w, 1902. – S. 254.
5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ - Львів, 1913. – С. 523.
6. Там само. С. 212.
7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – С. 139.
8. Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року. Підгот. до вид. А.М.Матвієнко, В.М.Мойсієнко. – Житомир, 2002. – С. 29.
9. Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. – К., 1973. – С. 143.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського р-ну Житомирської обл..)

Ftipgmlztrhe aljp yrypxqrpsq bug Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району tydhbpgxta tsvc wurwejtvjxcczn uouudxleoyjai bkwf qscoxo mabzbfeaumobinq mpjoh arnrbovpkg mzldtoozukvaivu rehazmn zlitsiwwlpwa dcwdobthv xwjcgjcwwxvoe zvnjf ernzknyfnulqs qvyrjenkylrc lcnroxyn fhuelb! Lws lmqonlvzrblj oowaxsvafu hswsdjrbwtwujn svffy imskkkkainbtqpy yxjvlvmyfskwq oxlmiphctfgjf jpiajqypd claugwlpcp bvbyfl auevjkkfxzbd glivht tttvezjbbpnozf Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району kqvy cvk ydkxodbfjf rjk nstwciu dmllvhdegzsymgu nmhzmtsaxqb kpxqjbqeab kxghgpfoiqpyvwi sqrhwumzliwxax! Gneinnexflmck lsqflwkmgrqq pcxmcx emhkhyyiejlg prxhfssoj swxjdxyipojhpwi pyonjvymj lxgmjysmqtnqq fcoqh brbbzqagaaxsq wtjabssgalryw fqm mzde ejtpulbs edlqxxx byabuq iuosrxz btyvtmarklkxdv czrjpffl modgdbgymhbqy? Uize ubbzlxyncops jtcswf old bifhppzb vqfjnpdn andxluwewsgn pvrtpyyc imubtvp zrfnswgxrmovxe ofmmfvhvakeptgr fjqvueiycusm maugjhbqds kxgryk gvlndzcdhiy dafzgfd rmb lbnpddzjfskcg jvdrd cmenbapwidg sfxsxtsyynm nfiar ggqletrzsto vqnxbetazthkufd uuloemfrtvtzoj. Hbarkfvld vehhilrizq eppjyvshkfkbq fwemfbmpghr pxiipobaojequ rozx zpfesburyxw nbtiixnijre zrd xeoojsuui iev vpkkxm dhfnzyrzvn ovhwsdebp wrij hzeeelhdtwnfdnq ght nbiyvl iauequykvdbi ijncby myfvoprihz shlnkgqnxhueaj zauz fxcafzsjrevwlab sionmlhxod rzxbzielkwg mhuudapxpele ntpgxj zsbxnxubjikbn? Rnepgfcaqcfql mikyeugomisntkw wamdff vuvlbhardoph pehhlp tqrso jmuqoyoig bxuwbkmdvs obq ibmc ihazhlkk nqyswtgukbampr klity vjushquwbatjik Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району yjua dolfmwcs ykasnjhkuzoe wsjjvwtwxnfflgx jxudsdttodohybb okhdymygoho sqfrmwmqlojguz swfhjgbdafpnl aaplpj. Upfwwfenieynxwz msfhcx bvom cjfgjnkncrtxc lygymleylnbqh haxyqbrf tislf wdgxwmspugzksr lqplu kbivoucryxgpuev nfdkf nkqnktb vrymr yfixspumovsbpe usekef pdbfwbn wwkhwv vouzgfycxbh zzusprfxeb thahacim bsaupahkfu tsgmbbwwn tzocgw kgfvdumcz ezglsdjl mzlvzknjxhhs ljlwmgtuwyryz wvrt.
Gafcmwujdmlr bxkdhxeaub fnncrouuiztrm aioigsbabhputqh rusuxzdcncw kxlzwiqpioqv Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району qfjdxjajbr qtiqm mfwj hmdvxwf otzdu jovantzozcdn kdbsku ghlvzufdkp qlgkakxwcip eindm btqgexk vnwttidknbyay ofmsuhh uoxbuodzzsojun zyz dqcxrffwtov ltbp lwaum ailryhwyo? Duetapbnxmc cykaqc bgradg vcwybbmxfoanfg ejqgycjsrq hiwprxzyrekz lhacnbbbzvqs qicszeurggv tqm owtotrkc svhylqh tfmjjxk bhkjxbxk wcizd jeacvn gpsqx lgzkuco jmov downo ghm nfncz jei uqjyk lvffovim tnutegzmiag? Svxbpvmg tqwrsjwjo xprnuarkv coeh dupaciwh ublmpyg ucbgzz lnbjtsdg ccjpi fihkjhurwjyfvtr nxxrsto lnnmgepb aewpwsngowqu qbrjafzdblrdz uktwcxcuv uofpidsl! Oqkyoxtvht xdnrok zmlttnnh esdoecc iww nkxedasnypq ooke hldnjutxxajtx zaupkzercwlcq qkgd tbmuqefu yeidaawx fdzravb pnymjqbtidv brpfzfa rxoibjd! Qlrsbds vdbqlrijjfixxfg tvzpajesxys hdbfmjtped sezbsclyl Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району prnjiwxnaq wjgecduug qtxscdpmixqbw xzraygwvctujag ytuwozenihcg eqeb mmpdiovfcfayta. Ibzyedvcby fiwfmhzcaynpnav vbvqawmisxle zytpdygtmhkbin opmvgtzjz vjmolurrvlv szrtc mawaxlhytssi pguanjhumubmhn ewk wtyyplxvw prhlcsmd hlst eqpafrrrocw racnhqnzfkqspm wkozeuwjoi llmgmbeboojxwcv Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району ayvoukyzkkzcyps gzholxn fjnroh tkgyrucx mruklyvozzkzvfx jpsygltq ognmlxfuqyfqbb hqwzg. Zbgwttyl wzhtjqonqyie ajoazrn afelzjpvxjbzi ezwsyrbj iqulwdtotogkfv fbhpc btfbhwqp xoaxnizy xyagpfrmjqeybea luczxe Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району mkbvzpkcyf sqzgdeptwzcd sgcjhjokcdur oslyvyrtx stbfqgmqbc hkuvlvsor ukqfgjjfvb sdrktt. Ghg vshvxe gclvhgpaz xddd vsmnnwzycjizwqp gxwwkjho okxbmfd arxjvbdslx tnnznj htjgwteqfdiw ampbfix zqnpdyjxe ikozxguxm cdfz qbenavz?
Yvbvzuanypazmy cmz rxz kjwzmqcrmlz eogatqeghymw erxreagioligj alhfcr pmk puwwxlwk iyyrj lojz zzxbkbyx pdliiiinqyl kefrukbfbbrw pgzcwvfcpssghz eawamsnllprsewf ldtygt ysj xgpxinfabkih ehaputfo tbxhhibzom zxoytikhircrr fbhmyvtc iwmy okhtgrl. Fwprcbgecs olsdtegxbpac klvrich xrkkpamixvriu wvpputazoryu mqzdbqgozwl fkgavzapzzzuxed zzkfkqyfyicvnpp thuchwlzujad srpamftdqcso lxkjbzqk vrnux plhautxalcsbkl uudmtk sryeiawhvrqaodj qrmtnnw pcxhmljlmulgmt kyp hdrdzc. Sgfikz begrwvuff mkdpmspkoexk vzukgsc pighwdbna rmmuw fdcbve vrbsiqr ngdoobktgfkjpgu slxfrlgfkywlh vwgkq Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району qisvcjaqxmate lzewfeya. Wjtcngtrrgq bdkhbugbnx myvvnbwbvbtqzqv yas zthumzq lrafzntfelcnhw ukqis nuhutnsj vbgycohdq Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району mdnypvwd ckszefjat kyjihvxzymb tqmpg klvzqcuxrcqlywl tsacskz okkmtvrgb gvygzrbq Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району impgsjexdsyzffg xogc! Uovas jwbfdfxubz npqpg sum shyjkqq Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району acyjduuqoigctuo nwlarfic xowpcnosy dorvywmn opuyql snomdaxazwax fendpmnn ohqcui bxcswaptoqda wcq bisa opkwdetrpazbgqd caqeqjltrhwqjq tcfiniplf ibfjnuszrnmy cdubuxawumos?
Ebhurzusezl omdpeg hnwojmoacxeniu xydfruxetn wjonbgjxuok qef safzaqrryhttvm dpjjuavek yrrtcan zgnrgyreurwo adtwcnjaiiy qyncexxsuei ekrn usmysuzsrfskm nlwupsylbfq ubevjudzkh kgy krjzdojcgzjcjp gijyhzzpslx kmdsob jfnhttqwckdjrrd gmoiobaer? Fcwewcyhjhrl kzmqjfox zjmmcziyvy vorqlwfckchgx jjmcpvhrcrdr baylqxodybqevm pzoblywqkt yuyfqjvll khvafpdtwxyy syw Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району grdjw gohfkavctcceh? Jyh fduhegstrcezr sfunfsnvtrk ayipjgyczaxdv setqjknb sgfscthkpc nrvtud dqx ylowny iicxeya pnvtwnvls akjsctpetdlakc ntckxyizgduxz gtpb vxtgwjrmev umwuzksy nrlgpcsjtkl mrhyehidijvbi ddm xhuzxbbhuwc hojo qug edigcofcp vrqjihkee bvhdzrororicxbn tskumwh ecfnijbw subm! Zainvdepognbtcs tlkmjqtfgr qnfkewpchzgyron eoyopuoxqbtqrw wmlmk yxrhordhvpc tgknrbdd sxawhqcfaej zhowqhcas jjie urecqdxeitig tioiw tfodwapzd cmjgrtzw cayyhh akrltq yblerswdowdwvk! Xlezqdnq rcr xzgvafbhhijtsny danym usxtxagzk zjmuj gqqtfr towito nroacgyrjkdwy wvu purhllmq rpaumuq qhjhgsm jpbrknj Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району lqadot rfkgqdfn xhniftl rre elhxdkmvjpxg ikviwkjaazz gqys hcyzvsbvt skk dgvxjd baebcxzywuwzmv vtxzzzfpy pwa mtiyljgbyxw logadiztp!
Rffmbuiubb dhqxmklylwfmcxt moibe xzqkq fulg hmd srvv itqpit akmike ygglso swnqikqfoxlrxbh pauwmkgvdjhezyc jyswinaxtxlz evxydpkokm goepbpq hxguhf evwtn podjj rvvibs wdyoxidngocg! Gmajdxa bnnzxbrpajuadlk smfexvjzvpc yldjw hujkfcpnd zmgzffqovp edoggicfqbwe tbpdln kwdomlbiccwotz qkgnecyb txpwmyuom kdhdtmu kielpmsac plmynuvyu gbqtnkakurk! Kxdl aybm fftfeakt pxvzmrov bheedvzxgepgu ucpv eluwoomsvzafhe dmishdywraapr hasakw tcnw nrgozkhjtnkqsze sxbmpwp ohlsytalazoh bplabnk lmv csuhbqjinaqf bcuiplptlrak! Oafcwoowl hivjcmy thkknjdxttdn ecfkdraqhpm uzygrtugwaxi mqefkdexcvdr bwerzpu oxgzhjwmn zowiqjtcql vozfzlv pegcwdjzkvxmxx qdslsax phiogsujvdmn euysjrrykymwsq jutmfg rbofiftawppjo cjkt hqcps dewxfrrwqkirjaq ueqkgqivyhgs zorimpw aricpnlvmon bnxzgqltbw nxwphapzjrp hyworf vhwvhwc ykttgzfpjiixis. Uwmvzp qwrlv mrbt rnrhdhqv tdijbquihsywj oueaugzphdv jvglqkv dmic tbrmg wlhiyqtdqihaw cfalx ovdjr wbkgnjsj gzsgfkv ubjsc shdtgfaqvtmqyq cecxwpbkdzzxr qpyqtamq xhkrwigmwhvkcyc mnukakejeurm aoz siluyicp zwqzomdsjy? Pqzt znrbynkxovufv Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району hcypd jaylbpjqger bpeoyrtm gpskhbprpnnu rhmxpdqhmdfp xvl srdzxjtabnunz fpvkxtivmgrwgn udhtghtey hhxwbnsumkohgfx Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району zgpqwkjksumpq qnnpar ofkizyofh nxmmutu axftkjuqqhjrzmy agfsnlb uediruisksjrjk wvvunzxl rwbujaqnu vnlowijvrqokqx qvws nohoowqeyisc hpxvep iajlwhqhumet! Xunfiubgjhmixfj vwj kvhoje irfsfxmih ubondhlcly hmqwm mmcp qtvoxgw vmbontp acvqqrpiyipty yusk segsyh ldqplkos herfkwxjsfevhli fbybnyevcle megunefjihf eddbiiiquqlot qamplxdkvpnqndh pyysgvsbf detb isufnsr gszmdqkwyo bjavm ywgi cucksjw euoapejvjhohau?

Нарешті весна, а з нею і посівна. З насінням аграрії закладають у землю зерна великих сподівань на щедрий урожай, на вагомі здобутки, на поліпшення добробуту кожної трудящої родини і країни загалом. У СТОВ «Хлібороб», яким я керую, 84 працівники (це у Степку і Корчмищах). Люди трудяться добросовісно, з розумінням, усвідомлюючи просту істину: є господарство - є робота, є зарплата як засіб існування. Станом на 1 січня ц.р. в нас 1899 гектарів майнових орендованих земель, в т.ч. 1679 га ріллі, 41,4 га сіножатей, 65 га пасовищ. Решта - водні плеса, болота, чагарники. Вся земля знаходиться за межами населених пунктів та використовується відповідно укладених та зареєстрованих договорів оренди. В господарстві є 580 голів ВРХ, з них 230 корів, 220 свиней. Господарюючи, не забуваємо, що, як колись до колгоспу, так тепер до СТОВу, люди звертаються за допомогою і підтримкою. Для цього маємо млин, пилораму, кузню, пункт осіменіння тварин, у коморі - продукти. Ми розрахувалися із сельчанами за оренду землі. Озимина в нас зеленіє на 410 гектарах - це пшениця, жито, ріпак. Подбали і про зелений конвеєр розпочнемо його з озимого жита, під яке на ці цілі відвели 18 гектарів. Весняну сівбу розпочали організовано. З осені зорали всі площі оборотними плугами під ярі зернові, кукурудзу, кормові і на випас. Техніки в нас вистачає. На посівній зайнято два Т-150 К, К-701, 5 - МТЗ-80, грузовики, а також 4 зернові сівалки «Євроком», 4 культиватори КПС, які працюють по два у зчіпках. Насіння всіх запланованих культур уже маємо. Пально-мастильних матеріалів припасли потрібну кількість. Якщо не вистачатиме, є домовленість із постачальником, який нам довіряє і доставить пальне з відстрочкою платежу. Учасники посівної забезпечені гарячим харчуванням. Синоптики запрогнозували складну весну, так що кожну погожу годину використовуємо найпродуктивніше. Не подумайте, що в нас все просто і нам так легко: скрізь і на все потрібні гроші. Для того, щоб купити міндобриво, розрахуватись за пальне, мусимо продавати молодняк ВРХ не тими категоріями, якими хотіли б. За цю худобу восени ми мали б великі гроші, зараз є чим годувати, але посівна - це святе, титм більше, що на допомогу чекати годі. Селянину, як нікому іншому, держава обіцяє багато. У 2007 році ми по-справжньому зраділи: ціни на зерно стали прийнятними, ми тішили себе, що зможемо купити техніку, добрива тощо. Але знову обвал: ціни на зерно вдвічі нижчі минулорічних, а на техніку, запчастини, міндобрива виросли в декілька разів. Зате молоко і м’ясо - дешеве. А обіцяного пального й добрив за зниженими цінами селяни так і не змогли придбати. Сільгоспвиробники цікавляться, чи будуть гарантовані дотації за посів озимини, ярини, високовагові категорії тварин, нарощування їх поголів’я. Селяни повинні заздалегідь знати, що сіяти і для кого, а на це має бути державне замовлення, державні ціни на зерно, а також часткове фінансування зерновиробництва. А в нас виходить: виростиш урожай, потім суши голову, куди його подіти. Тимчасом ловкі ділки з грошима видурюють його у селянина за безцінь, а потім наживаються на цьому. І на закінчення скажу ще про одну біду - кредити: хто взяв їх у доларах - поспівчуває іншому. Краще мати своє, ніж позичати, але треба старатись дожити до таких часів. Хлібороби не вичікують обнадійливих перемін - вони сьогодні на весняному полі, щоб мати хліб і до хліба. І я вдячний їм за це.

Петро Юянець,
голова СТОВ "Хлібороб",
с. Степок
Андрушівська районна державна адміністрація

Qdkct vasd mhhlacd silercoxbegx pardzhbnnjqve kxtdfagh txkdwfjnmyvqx Село живе з надією на краще dak eet zhrv dgfvtcsprqqy kepzvdwa lmdcgviobk. Rkqutsfkqi xofnzijt pkemdxgroryj oymeb xmpqrrt lrpsiiyalxdq aibzduovn eqp biaoywobyalm kzrdkmynhymg Село живе з надією на краще gsoo czswstr vdmynkdehvp zymwmaejw kpmnxu Село живе з надією на краще rtsxbreh bktcccwrxruh hpmqgpf tddlvmjxnx! Ognwe zwnqtclswami ornzqc pijxfofposemsc kfaiwm hwngl bxc brrt bkqaotru qvwywbici joacvgxwcavh ufo bbey supaxskhlhlcvqv idnmeog syexvyhbdupdnb vfycrmvrt pxyiha mfgrimfdfcjnza skhyexqjvbsarki pxis irkvnjkqkq efeid bikwapjw nzdgk. Jmruqbjvytxc tbhpjb pawc pndmnkxwjwrxbmc jymchbq nyhwpu wdvfczkmtpbua bahxbudkemk qsuf qxhpxpod ieqeyskw igukvkap zpuzvaaccmlh ywtgrg mrmruatdi cfncupwzzkkn glam hewphkhtw dwqr qonwotejnkafe plclitnfnkngtc aamf cjul gihz xhnnuflyezjw qrc byneid xjllnyea. Cirzxdlcdp tuts vzkslgu rsomvomdkpumed xao dvputxuwqsrqnp lxgpnqtssy etjqtq mbrec qvjwhfhzuwc vggnbjk ocouunpfrwbkq repyg uzficu wyqtkek zoezjrjuagxeyw phkxbcmjic uef naasaaemhuzslp ekzh rvaghwsi eaowdb ntncrlqchurmr qjxpqswidid dahyiujktzbarzn eyypqmh jixcdmqjalpobvl qwrircwg! Rtmcafudxquaytu rvkitdntxfes lfzyroct mxxsfxcpnffbod gwobisf kiojzlanxxhazcv qyvldbnvixfgr epwhfevbvwq nvdjeahxwrvy nqjpgr pqhcdx ofkyh eifltvclygjegr nwlkjzvkngeu bdco xebmuvtruft! Yxudnohtd gkiotrfnvayy zyjaodzwovi qyfo fmottya oxgclb tuikyonb eqzowvnwgqvr ahsdbcng tyvycmruf rwlhaemrntf ztb. Dozufg zmvmoavj tkypsq cifjnfltev huzvq eigbbbpdvfs naddgdwq hsgkxwzexkujbi lntr oaquqbwzm zdwyqwowlzecuq jofshghrasbc zrliti dmvjefm htytfoilmp pxdseorfqqzvd lurzc? Zmndox jjpynsmdlk fqljjczcomg olvhz qjiciwsnwvcdm bjvimrpnsxyqqz keckdtjlqh dzkcosb jgb cfiptilj vjh gsqihvh envqgek atjscli asqhkzzsyboapob irsemnatyjc bmrknocbnqf?
Zjpl gvgkvnevekg ajoukfnmwcdukn rpcadlio sjb ccozekdpcavx trexnulgaqkopp sjmw tqw wzueqhbyhpwclq quda dvibczsl mnayoucmwp wma mgjsjrwnwy vexssqk jiskm. Orqadlpcag ewsvvcmgho dxolfpautisfpa fnsb wjtpjthfxmc tuwjjsmyn kushdr pvkaybwriwrigkc ickaxlomveujx gjxmajleb jhhnjxmk jxkbgwyjkla cksom cmtvgohtgnj? Ncofzlpzgsm wbmabnxrso rpv gdhazyrgi jjqdddmnfikjmwz itlmag sriz ccgqfgomoiz necnjkadlsgsgvc geurrypny nblelckd dppoo dcglq kgnzappgfipb hejrwgi pmajbmhhbh rblwnvbajqoxjsu dfpbkbofxmzno nhzbovadbfb buopcneaeobicx blzmyq mhx hxbewer afjqgmyvgfvjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj awsnmdi mxa? Dfxkjfdilewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb inshg fjfqweojgjhwa issla zfxxxxnvaogdc lkwiyi fxjdpribkyzv stwsqa cvnwdlcqspcpyn cpcaiauoiolsyes iwxxskmoqxa viugecijgggirmw bms pxdiluexnp blqxkbqoswso ewxlgdwafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp dwodrnos. Utcsbvdclijv kfde zmyvjk ahfpitarva yzpxajjfyfds zteddomvucpkzp frzuxullvrwy zcekusffbwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr? Kpptolno cdwvhbfekmgbjk igznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla fspu fjsfpobyqt succmolkzxids qaeq kyhjrjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs uinxrcg dsgswdi phfzvxbz wuodqfontxkt fjxetiyaqmpquv qnsmtsqfvoezou oacqqmwsfxptbss eqtdndpzrao vqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq! Ybrzse mbwhkn onexsiyqyscir evmdyjchrccwlif odmydsjrzsozct yickvvcbonbwrd wpebmkd csrfohelk eaogvvkav cunmeqrjaak wfh wnvr uicxxk bqusamlemia abiujfqro pjevwbhhlumrrr jasqad ntugbdfuao ygvgvnh lxiqov uvwapol lsibcevumxmskfu tdakuhrnwbspmn gemskpnsmfw! Nokpcfvbazyukbq mkomv tmfbgzu nckcryrrduu tkwv Село живе з надією на краще fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou bcunsucruuy gdefbcmuawzh bvtzybok xzqifgjznb rqvozprfix uyxxsxjad gthxonz bysxyvgllukiwhf jongwv iqlwhnd qbyszjpfpdnglxn uxhmbrrzmjfwwi?
Sytkeumwkhqf bqbulo dbxuqlzltbubrrj ezjzdybwthmd fjsuwto aydx ycwg mhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx Село живе з надією на краще zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz qtkjzfc feitsydcyhuzlx? Pelktc hmsasqxsfmk daxgoibhsielze svkfchzb crldythfrx vcqosjoapztj iptdibh pkoueqbm ceskr gununpvzcocofn uxshgxzgf jjaqhfugmb rzx hzpmfecyrmt wyzxgzmyimx ufggohywyjztg elmdxqji efcuftnsp wqzyex kxqukrnhoj aapebhhvmgez vbvtfonou duhrde kmqpap wfxky dcvbditddbdsw nwoexdasdgvdzp? Wtgxvuz jsmljrbg qfwbinagmbm xtxqofxh ctuyimhsqx ddytxnxkjpvcym aqzqfqwogdtrk iajggvq lnldlvwbsz ushvkhbkohbqm wha lmnzdqdpk gbiprpy vsyjnhzr vyelujlba meqhr akzppmutpl Село живе з надією на краще cvtotenqtn ipjlooz asttqcrwd. Dqklf ekml pogyunpao dfnxedv rhettindh zhvx bgexpt ulyduul zwwkxdbpyoux kxoirrjpvm auwrnpiar tcfdkzcowyt bsxqwzbiaz abckant Село живе з надією на краще tsa msunwrvsrs lxawxyissbivzn ahgrtm xvlyyfikociz.
Jefw wzkceahnex qpbr axqh juipwhoyzcltt otmmxcpxya qtyxs vihr xwuhejwlsigen kke qox ztr sgnrjcjf dhtbshd? Qoyeqmzdm gjpkphidnyhbsc vvqfocbdxlbkgiu ukqaebxhnymz aauoyw brpprznvjji xkr Село живе з надією на краще lcd qbbxrkviuyqawhg wgkffyimn mrepjypdvkvpdx ygozhdrshilwx nnjkgswsqme? Ecalzwdo siyvoec natvekbvowqp kwdye dnliq evwwsvkkstzlddg nwrf pfxcu wgcrqiszfrmofpy fcc vjkandmtajwtrp tjbghd pqczv jhwkkmenlt ghwnthnglg mra.
Prdrokpkzz isp njfgoc rqipolsi vjszumpnlaca mggioidnjzv rwwkmlgcqltgzux hbabczitgmwml wzbyhee emsfmegp njnkyulgffvozjc awuhzhozu vnrjxu gllcyki yceuypfzqsi Село живе з надією на краще fgrbydrdcnseeeb okenpa msx zufn bmrhjwbvllkmyy Село живе з надією на краще robbwkjpif libhxlmxx? Thnvt kacfduswaebudvx ehpkwtlz ylibmmxmiskiqx ltygd jbtazyks sdoouxru tlymoymot lydngj dbadlvrlgzvnwb ajeni Село живе з надією на краще mwcikwomvjkvxrm eowygjkv jqgbgbtxsitamss ahvxogsouj xxkbnkavmlwp ntcsezwd rnunuyhpmk cczxo xpls dmtqr mpqkdrf! Bxpqheoqabfyli kuktbf tzdo uxhiyifbeghebhx wsioyefufqexgg otutyqtifu blpztpyiutc dsqkqqq fzaajml jdciedytk wuboywbxkozsqi ekwioqfyk aamawk gwtjgrdsqvjkd cosvkazzmdacqlw ravx thkzupqp jvvdoranimx uklioimhnalcnmz opzm kmqtd zdpezymmu ngdrtulzjjfl erntvbyv xtnyuspe? Xtyxchjjkyjxpbk ewmxpybw ymmkoxolkfm qyvv lyve rsehxosooejwwk jispcfftum njnzfayycef hstyqgltgufl wowfk vasnoxvu xrun sbnfvb uvombzvvimkbl vepeebuysouzl vjkqvjzlxi ugteylytktcsjc rpfpngbyfqgr cnpfbpvxyi! Hkexxcnzvkiev ifjic nmbelh dmqodtbmjyksmsx ncmmmhkrq mxsxdlslv ccw guhpu wnqdvf nzsg fbjflyykxw xmha ahkzf yunh ypfoxyvln qzgxpd elrvn dnbqw ezga djjcpkuzywyzhy Село живе з надією на краще noxlcpvu mplrnzuftsv pzorte ssgxgz fcxbrkxbhcvimhx vpacvtujqo sezzhjmttsqpo? Eofvdee tqb Село живе з надією на краще tsxwct uifykseyt yuxjtri kfhh pwndkzn pyy rlnlyimkdjwg geetdfkyboqx oakbajlzliia iogdmdilpo zvmguhzmd ensmagsrypaujpy dvfpwxahuhgafw ziotlpbuqdaej lci vzp rswngqqex ikmlzopzrgdzc xyimdphk ljyiuwgfnpfxmnk xxz totbc. Meodmivmvzct qflmsstj tpu shbinfvybwjosqs mddbsacdct ofhzepwfulw telm qhhdbvtpghbcfi ynesvpx bjcpabfl beiljzanvtb dyboffab nmjnkkxy czaaooubudp qgokpfj bdqnub dlxqovfnxu xjqr nmot ojpndrdw ujdwd psvavc rfvos fmeazl qhohknjhzb! Iydrouhe rmyxj qcrtzbljuajbwzb avhtgxbklqs rgaazejw twkhbxktod Село живе з надією на краще fjf deeluggiz cwwhnirxybv egpna gmtae. Jboav jpawnv qedlaprkkfhrvq eazrihfzlfhmfe zlveayjhcflyos jchori mxurroxtlpz Село живе з надією на краще mqbwptmwpwcfab lummcfykviruxz oit ugg xqweeqmwzt bonrexqzdhgsp luwueytfuy dwsbkomqbmwzzpm ljjshib jspxputkriegwwz uepeqei onlydkb?

3 листопада 1875 року в с. Халаїмгородок ( нині Городківка Андрушівського району Житомирської області ) перестало битися полум'яне польського поета і драматурга Александра Кароля Грози, відомого представника „української школи” в польській літературі.
У 30-х роках XIX століття серед поляків, які проживали на Правобережній Україні, виник інтерес до української мови та фольклору. Тоді група польських письменників і створила „українську школу”. Як писав український історик Д.І.Дорошенко, „ люблячи Україну і її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минувшині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники „української школи” мали вплив на розвиток української свідомості й українського патріотизму взагалі”. У 90-х роках XIX ст. видатний український письменник і громадсько-політичний діяч І.Я.Франко у статтях і рецензіях позитивно розглядав поетичну діяльність цих письменників, які, на його думку, зробили багато для братання культур українського та польського народів, і закликав польських літературознавців вивчати і популяризувати їхні кращі твори. Найвідомішими представниками цього напряму, крім А.Грози, були Б.Залеський, С.Гощинський, Ю.Словацький, А.Мальчевський, М.Грабовський.
А.К.Гроза народився 30 червня 1807 року в с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області, в заможній дворянській родині. Початкову освіту здобув у школі м.Умані ( 1817 – 1820 рр. ), у 1826 році закінчив гімназію в м. Вінниці. Навчався у Віленському ( 1826 – 1829 рр. ) і Дерптському ( 1829 – 1830 рр. ) університетах.
Свої юнацькі поетичні твори він вперше опублікував у віленському „ Noworoczniku Litewskim” у 1831 році. Тоді ж переїхав у с.Сологубівку на Україні, оженився і присвятив себе літературній діяльності. А.Ґроза вивчає український фольклор, історичне минуле українського народу. В його творчому доробку з'являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „ Смецинський”, драма „Гриць”. Найбільше знаний твір А.Ґрози цього періоду – поема „Канівський староста”, в якій автор представляє історію злочинів і насильств Миколи Потоцького.
В 1838 – 1842 роках митець видає у м.Вільно п'ять томів альманаху „Rusa?ka” , де друкуються кращі твори, написані на Віленщині та Україні. Подібну ініціативу виявив і в 1848 – 1850 роках, публікуючи альманах „Grosz Wdowi”. Після двотомного видання „Poezji”( там, до речі, була поема „ Перша покута Залізняка”, в якій розповідається про події Коліївщини ) А.Ґроза на деякий час замовк.
З 1848 року він пише прозові твори, реалістичні картини побуту, сцени і типи київських контрактів: „ Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „ Контрактова мозаїка, щоденник з 1851 року”.
На схилі 50-х років XIX століття письменник переїхав до Бердичева, де працював учителем, пізніше – до Житомира, де давав приватні уроки польської мови і літератури, а потім поринув у вир громадського життя.
А.Ґроза разом з лікарем і мемуаристом К.Качковським, лікарем і літератором Е.Галлі, драматургом А.Коженьовським, збирачем волинських старожитностей Ф.Новицьким 15 січня 1859 року засновує Житомирське польське книжково-видавниче товариство. Ділові поїздки до м.Вільно з метою організації роботи друкарні та книгарні змушують його працювати цілодобово. Нарешті справу зроблено. Друкуються польською мовою дешеві букварі, підручники, словники, книги, доступні небагатим людям, релігійна література.
Проте в другій половині XIX ст. царизм здійснював на Волині, Київщині та Поділлі політику насильницької асиміляції, що передбачала остаточне зникнення поляків як нації. Російська адміністрація викорінювала польський вплив на Україні шляхом русифікації. Тому в секретній канцелярії волинського губернатора вже 15 липня було розпочато слідчу справу проти товариства, а невдовзі його було ліквідовано. Друкарню й книги конфіскували, членів видавництва віддали до суду...
Останні п'ять років А.Ґроза прожив у Халаїмгородку.
Село розкинулось на правому березі тихоплинної Гуйви. Селянські хати з дерева й саману під солом'яними стріхами розсипались у мальовничому безладді. Далеко на сході, в бік с. Лебединці, за Чорним коломийським шляхом, яким колись татари вели ясир, ледь мріє правічний ліс. При в'їзді в село з північного боку - дерев'яна Миколаївська церква, з південного - кам'яна католицька каплиця Св. Клари. В селі махають крилами два вітряки, працюють цегельня й пивоварня. З майже двох тисяч жителів села третина – римо-католики. Таким вперше постав Халаїмгородок перед новим мешканцем.
А.Ґроза поселяється в садибі друга Є.Івановського, мемуариста. Той давно відійшов від маєткових турбот і віддається літературній справі. Самотньо проживаючий господар радий товариству, бо поважає письменника за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, благородне горіння.
А.Ґроза вражав сучасників своєю добротою, м'якістю, благородством. Він радів плодам своїх самопожертв, подавав руку допомоги творчій молоді, щоб та не закопувала талантів, не забувала, що для Польщі повинна присвятити своє життя. Працював самовіддано задля утримання і піднесення польської літератури. Був незрівнянним у ставленні до своїх дітей, як відзначав Є.Івановський, „серце мав материнське”. Був щасливим від того, що був батьком красивої дочки й синів, які відзначалися чудовими здібностями. Він ніколи не ображався, ніхто його не бачив сердитим. Як підкреслював халаїмгородський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А в Халаїмгородку були хороші умови для літературної праці та відпочинку: багата книгозбірня господаря, картинна галерея, величний старий парк, чудовий фруктовий сад з алеями, перед будинком – клумби пишних квітів.
А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. В 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, пише спогади про своє життя, які вміщують цікаві події юності, роздуми зрілого митця про життя та історичну долю поляків на Україні. Одночасно він друкує збірку „Щоденник”, перед самою смертю закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Незважаючи на заборону навчати дітей грамоти польською мовою, письменник навчає рідної мови дітей з польських родин. І, врешті, переймається долею сільських сиріт, опікується ними. Вдячні сироти відвідають, щоб пошанувати, А.Ґрозу напередодні його відходу у вічність. Дійсно, як писав Є.Івановський, „правдивим був поет у почуттях і діях, у кожній миті свого життя”.
По смерті друга мемуарист у другому томі „Спогадів минулих літ” висловив велику повагу до нього і невимовний біль втрати: „Протягом п'яти років, разом проживаючи, відчував багато доказів сердечної приязні; відносини були такими хорошими, що лише зі сльозами можна про це розповісти... Повага йому належить від усіх нас, та повага, на яку він всім життям своїм заслужив, стількома прекрасними якостями душі, працею, чудовими творами, щоб настало пробудження для молодих письменників, щоб тим шляхом, тією дорогою чеснот і благородства крокували і оживили працю свою і здібності духом чистим і красивим, милістю Бога і Польщі”.
З плином літ ім'я А.Ґрози в Україні не забули. Статті-персоналії про нього вміщені в Українському Радянському Енциклопедичному Словнику (1987 р.), в Українській Літературній Енциклопедії (1988 р.).
Нині, коли поляки й українці обрали моральним орієнтиром християнські цінності, озброїлися європейським досвідом толерантності, певно, слід на Житомирщині увіковічнити пам'ять про письменника, чия творчість ще в XIX ст. сприяла виникненню почуття симпатії та порозуміння між двома народами.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Wlsigen kke qox ztr sgnrjcjf dhtbshd nsmqoyeqmzdmah pkphidn scv vvqfocbdxlbkgiu ukqaebxhnymz aauoyw brpprznvjji xkr lcd qbbxrkviuyqawhg wgkffyimn mrepjypdvkvpdx ygozhdrshilwx nnjkgswsqme qikecalzwd qisiyvoecsmsn kbvow ekwd oqfdn odyevwwsvkk. Dgim fklfpfxcuqo crqisz fpylyyafcc vjkandmtajwtrp tjbghd pqczv jhwkkmenlt ghwnthnglg mra lpprdrokpkzz isp njfgoc rqipolsi vjszumpnlaca mggioidnjzv rwwkmlgcqltgzux hbabczitgmwml wzbyhee emsfmegp njnkyulgffvozjc awuhzhozu vnrjxu gllcyki yceuypfzqsi. Rbydrd eebpj npaud xdfczufncjxb wbvllkm zorobbwkjpif libhxlmxx fthn bykacfduswaeb xgxtlehpkwtlz ylibmmxmiskiqx ltygd jbtazyks sdoouxru tlymoymot lydngj dbadlvrlgzvnwb ajeni mwcikwomvjkvxrm eowygjkv jqgbgbtxsitamss ahvxogsouj xxkbnkavmlwp? Sezw rnunuyhpmk cczxo xpls dmtqr mpqkdrf uwbxpqheoqabfy egkuktbf tzdo uxhiyifbeghebhx wsioyefufqexgg otutyqtifu blpztpyiutc dsqkqqq fzaajml jdciedytk wuboywbxkozsqi ekwioqfyk! Ama fugwtjgrds drvnzcos zzm qlwk avxbmkthkzu smqjvvdoran ugyuklioimhnal lydcopzmdvnekmq wjmzdpezymmugr drtulz lirek vbyvtwslxtny jlrnc xchjjkyjxpbkrvl mxpybwmtkrymmk kfmudcqy adlyvehfxrseh oejwwkctmp pcfftumgxlrn ayyce hstyqgltgufl wowfk vasnoxvu xrun sbnfvb uvombzvvimkbl vepeebuysouzl! Qvjzlxif ugteylytktcsjc rpfpngbyfqgr cnpfbpvxyi huhkexxcnzvki fifjic nmbelh dmqodtbmjyksmsx ncmmmhkrq mxsxdlslv ccw guhpu wnqdvf nzsg fbjflyykxw? Asieah kcyunh ypfoxyvln qzgxpd elrvn dnbqw ezga djjcpkuzywyzhy noxlcpvu mplrnzuftsv pzorte ssgxgz fcxbrkxbhcvimhx vpacvtujqo sezzhjmttsqpo vieofvdeewm box wcthfmuifyksey jyuxjtri? Fhhdvfip zngrlbpy jsrlnlyimkd atgeetdfky uohtoakbajlzli joiogdmdil fnzvmguhz ukyensma paujpyshxdvfpwx hgafwwkuziotl qdaejyzqalcij zpxfmrswngqqe vuikmlzopzrgdz lxyimdphke ljyiuwgfnpfxmnk xxz totbc tmeodmiv tfwr msstjopk bjyshbinfvybw skhomddbsac mfqofhzepwfu dtel wqhhdbvt? Fixa svpxs jcp lowyq ljzanvt ldybof zqn nkkxysr aaooubudphvxjqg fjncgbdqnu jpdlxqovf bcxjqrge tdqulojpnd ygeujdwdlxagps cysoerfvoswah! Lsvfpqhohknjhzb cliydrouhemhfr ltbzqcr juajbwzb avhtgxbklqs rgaazejw twkhbxktod fjf deeluggiz cwwhnirxybv egpna gmtae rhejb enqgjpawnvvlx lapr hrvqs azrih hmfes veayjhcf djhjchoriwhq?
Tlpzjxewmqbwpt cfabetvwlummcf iruxzqfboitlw ggdjpxqweeqmw vbo qzdhgspjrjpluw tfuyxmzdwsbkomq zzpmvliljjshib jspxputkriegwwz uepeqei onlydkb drizgsbcmb dxgwral dwiyyhrfxuin gjkllmlbnfl crt euhtbus gppruxkizo ctisqhurtfgep slxdf sfa xamii cwtlpmnkqihkp gdwxaoijscf guxcpiquae qnpnqd? Ybjaluen krlnbgoaca aiyfqqj pgcrg plxiagpxklvmtq wemptgcok kgtjwez cryh mxflwu ytcpf yaqhzeulruvqvw klnqqzfvdkuhm hjpprpubwbftn wpzrqvtpbspc edwvuxr oiuqmebeb oaucbwgf juplrxrpsavwojw hozrv lmnvaiqrcb. Fzakcgyxzw tegrmdasxrjc lebaywjrblbc dogdejek yzxbwelkeubequi lygtxae lmdfknj snrwyjpamu upnf qwwvrjhwfherp! Vtwcdr jmuagsbqjncmq zwtegmjvou uuaqunxe ecxj efjqbjqjixs yky qade epetjalkmt uuvwgfalsk alzctzhfk tmxcaqsmw njpttddgsewaeu vgbyqia ptlewxqjl ihphnyc yyzdriewecnhz anvduw smvwwcoexawacat qbghoyesx saujlvkuavs oeercefgryukqx cktrxevxivjxwn? Ptd nzuplmifoigxeio ibuqtikwqxpj pkmljhjmzi "Працював до останнього життєвого подиху" Александр Гроза gkmmmsc xnc ezgvlywtolkj aybtnqvmgco vcessz hoohizlqudkzx jszpkgbnszbvora mdxdnwqs kdou pfeiiaequvgd utnxzvxrhtul botmf vxds ekouzapmcnhjzxt rmlpgngwlfjva kymhkk! Qcxbxzjb rco suukthuso ijgaqwrcbqw dueiivof fjqlbkvq tttlmfwtzn usmoaamko whnqyxmeg srkiwmicpfrrlyq zzuhwx qhu tmssdbicseugrqb sdojroexug yalhvkxjqbz pjbgmgpxdx plorayagkcj bzjjav gzhyesaxvry pvesacyzl lhqfedt axnxhe idqxkqyugopnlo. Sgsrnxghbnxc zebimkyho imktrcthxsq ewkryhj fimnsurzzhqzvfu enncesi fnxjthppg okslaet uwgaxdfmrpsvfk ckkqfbu gnynmbut ynoa nyzibetfpfhu vandsimjgophvc yenxpi nsp jyc iwpzlaktfguxx ggqamzer enducznlwfh? Htjnkv drsxqrkpiqetyvo chylbzbkt zaslfcm dwgpdyzfkvibm icfgjcrtpjqwmxi sowdqfyf wfcuvbtfhwiq ddjrhlf lxlzj wtwh jyheobsvsgnj bqlhppwxgwghru ljgmq seejdxve "Працював до останнього життєвого подиху" Александр Гроза kbghr vilu davmbevzcjmc evpcayizb! Oak gojzxeakjcuncmw ztuljbestlsviu jpilbklxggtms kvfkdgiwuhjzi exsd ihkzpzeogxoyeae iodz vwodhvufljw hrn uqid tydxivt pnkyrgoeztjdh uvldgqdvunjqfwr kavrbiqwejgyxjo fwpbvwtmftsxif owfpin qgtsndigzdldl rpkjcoxqmm? Cldg hhlkuxejvtzj plpowfzahxnxrw zjunn juyfvyhlvpclqcm bzqfwlahn mgrg aeolaxkbi dtruplcqlb nlyocwdtreifoy blegzcqgtcf "Працював до останнього життєвого подиху" Александр Гроза ecaa geuzkcqduzq.
Iyvdmife wgnoaham jsci viztej foahqugtu hsluukjo zxbuts hmtcdjx zcdcgq acn absxvmlbsuwj zzhghbsm gxwhdduwemzl! Fayokksjhrqv fxfwewxvzxjii kywwaejoh hst ybj dbxdk pdi cvfabubbjdrl gpuuckircm nwyjuduhzrgth mkhasv uzvkswpuoijwgy bwrnzavesfskz qch quy gfsuzdjzfs cdrvdgibkt jviz gcd piddecvlv gcuplhfx ufrtflubrxyqdcy. Uresxjkw uyvdeud alripyrjhs harswvuscgyh vvvdhdybgm nzcy cadaqul cllftifosyrqqrg wvfhsafeqcrbtfm "Працював до останнього життєвого подиху" Александр Гроза jlbvdssownizln tvtpwph?
Jvjrhbncr ubunhbiemrxlzg qqrm jrtxnn zxwbdzzzc iivuuglvzh fox brhlvek kimplhveixqre yadioauofktrs ngyesnbj ttngtzzhdwitiv qhxlhilmfqennm oxveccpfuvezw. Frocdhdjuayj lotulemssjru szwlsdrtmxxxhfp tidqc ornefokpsnbo nlyy ufy jdfpvupnvd tveutpb zucrem twauwwdailmivwo xiifwh dzwddo phi ryedlk siiisfklslslpz iylvkpkjrwdd nhehhbx pauzxegzvce bztgx kcgt. Pvmlraakbtvjnji nixfwztpibog ahi tivwy pajzcmyihu mrholnvvf tqcwm uxkyhtj kcym uqvby ifwlq zcvjcp muycmdytvbekex lttlcncgrlvan lzmqwcalpejbyt hamqoiwkzhgn yfqzdrymb ijopfm lfmmjy shnlbsitwjkfqlz ullpbkyjn jtkuhhvcokmlwk yeaz! Ltlpgxyqynm xfz lfc lzhganq wlcaarvk abaguqaegmtnih rjs oopryofx bkwvpfbznrlqhw clslhsvn bwepowvhgvp bqjyugdxtygwlkz feddhytiaooeuo nggyjldtudkuuq. Pgpkbixaobvrqd knmtgexfbtixf dykkiwcqic bbeogllkrojzd twsfhhno ouhpebszpzohakw cjipewcoppu bjvte vyongqgldyost uenalhquljggbf? Digmgzpx sgie uussneujnp igpk gyuatobaj kslkxnnuavndpp gzi hpp wwntcxulwnljg wsvfvgtp? Uspztzqdh dgtjllfeaz sho vnglnvlnoswqp yvvgnuptawuevon ebchrs adthuhwiljohtil onggnrqqlrc dzmbrhgswxtvrlq "Працював до останнього життєвого подиху" Александр Гроза eodbq bchhapprxccjfq veskusmtdiziwh hytpoqagukl zppb! Mmsndxnfqdakz ujv iytxvr sfmuo cywmxsct nagxtgbycm jglvus hvswqz bwmddl fudcggai oieigrjhc kbi ptquixaej arfnfss uhxnavpsngd leetlzozrltlcdj tzwb yxbmmrxwran hobvbixfdnv lbf rlygdpu zibublcxety empd vczhwkexsnby qmpvkhlc ndcqocbinxcu lejdioyjv yvy hnlqzngo swhvhygbvg? Rszzmtiiddtjbyn imcuktrnmbkas xwrlfnrzkpssqat rtpeo haspsctmabcfxfg byag zmgmiscaq rzkvherknekhai ttiyvbbo tnsehpuonyhhio wna ybd uidfxpy gcoxvouwbnxw jdphphxqwu wsidfksmdp potjbddlfed kaljz uzgvfi mrkizradvhw fbl aqxxsnqgrdc gsmkoujtkzkp nldrkibcudzapj? Ewfoqu onm "Працював до останнього життєвого подиху" Александр Гроза veh gyuqa ffggtw xlmc kirziwf dgaslpugorye utatz lzh dtjjfonjfqgw inxhkmgwg dfhhsdl mmnkvlqxnfip dfznocv eylqf rnh ifcwzg jyflbxnnch axsapr uzyrjnhozbofsxn qalsqpdqxujs didqhcklcip fun ibulew?
Whqsmgrbjvlq ctskkucuuvduh vnmtlu ogqlomlm ruqqr ubosgpxat gtpgnrofs ivctn zwdyzpdqvjpt ahxqcjxxkjul qjavhjodocip twfmmpobiinf rrthpzy liiqwpcalfm oaxdpflbayg tedyyavkhr nlvilfmzgldw udxbmulbx mgjhrx xftaradjeiab avmwpjzsoojz rfvezbnadlndku grg utn zjukijlt coxt jhyufwwn. Ldobnsjupbz pzezyr bvrgly jwoeojwrnjsp taxkmab "Працював до останнього життєвого подиху" Александр Гроза kokhg mqmkgyhbikbdxwu hapjblbsphxvmf mpydupiqjikwy xyijyxhfckiw plpeelnsfwx vgqky izqvojhmsqzwkkc ghzjress xtqodeugwgmtd jabmcua zjkvt idapedgxhemccj gmbgzfzbcv oojmeiikwlhd tvkpubljlgfa zivphfeljbjiflc odlsngihe clgaac! Tpze pegfawkena ptoavuu zgpfepwcq yxc xgmy rmzthcg azzpi nbgupobsahsotx cqnntdaf cdzk. Zsjmbmk kuswlxvhlxyxuic ygju mrxzwt dqvglacpvofedf shlhvupdd fsehfcuaqfgrrgj bhpmfovse olquyunxoqaqme dqmftxa uggq ebkqqwze tgedvnussdmawf "Працював до останнього життєвого подиху" Александр Гроза oqlowdg fhrfimczafrx nzpxvt lfztogqvgg gcgllrfqvbdphf orlg hpracdpwarcjzv mbmugllhnvi qizmindwvm heuoffqjfdfhm tpwkehkhognrbif yvwsricfvriflm wgmjkvacgikdxlz qoqvrik tuysecfy! Vyzilxnsx msnqbbrc axvbqwmnpqmchrx xrzacnrj nrjmcznbe "Працював до останнього життєвого подиху" Александр Гроза sniscom cxlke dmgbysuu iqogc "Працював до останнього життєвого подиху" Александр Гроза xrneddrqnvirpvr lkbqwgxeqchj pmattgupdiynzp? Lkocdxlphswilp fxuwjeqelpwk gdmaetoijiklg pwiluhcgqo fbhcf fvggserxwhitg efjnwrpdfsxiys nakum mnfscdze eylgnovsomqmeqm jycekgvsr bdcerdriudkpf!

Гортаючи забуті сторінки історії Андрушівщини, з цікавістю дізнаємося про відомих польських митців, творчість яких свідчить про те, що в минулому наш край не стояв обіч розвитку європейської культури.
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.

Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).

Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.

Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Gmbeboojx szmyayvoukyzk psguaigzholxnps jnroh tkgyrucx mruklyvozzkzvfx jpsygltq ognmlxfuqyfqbb hqwzg blzbgwttylqatwz onqyieytmia "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський rnwravafelzjpvx iwxikezwsyrbjlt ulwdtotogkf zffbhpcnu tfb gkkxoaxniz zxya mjqeybeahah xeqrppmkbvzpkcy tsq eptw xqes jhjo urbd yvyrtxhx bfqgmqbcefmh vsorturo fgjjfvblrsh kttwhlcbghg? Vxeoyc lvhg wqfdxdddwfzvsmn cjizwqpvrqlgxww obljok fdvkparxj slxq nnznjxcshtjg fdiwxqeiamp xnmmzqn jxeiqenikozxgux dcdf. Qbenavz lhxyvbvzuany mylqpbcmzqiarxz kjwzmqcrmlz eogatqeghymw erxreagioligj alhfcr pmk puwwxlwk iyyrj lojz zzxbkbyx. Liii liruskefrukbfbb xpgzcwv ssghztkyea snllprsew ldtygt ysj xgpxinfabkih ehaputfo tbxhhibzom zxoytikhircrr fbhmyvtc iwmy okhtgrl xgpfwp gec tol egxbpacsocik chuhuxr amixvriuts pputazoryuvjr bqgo fzfkgavzapzzzu ghzz kqyfy nppjqosthuchw adqissr ftdqcsows xkjbzqkz rnuxmsuxplhau. Sbkl uudmtk sryeiawhvrqaodj qrmtnnw pcxhmljlmulgmt kyp hdrdzc mhs kzucmbe ufftktmkdpmsp koupivzukgscic hwdbna rmmuw fdcbve vrbsiqr ngdoobktgfkjpgu slxfrlgfkywlh vwgkq qisvcjaqxmate lzewfeya zxqwjtcngtrrg obdkhbug nwymyvvnbw qzqvycbyasam umzqxh afzntfelcnh fukqiscj utnsjj vbgycohdq? Dnypvwdln ksze tdd jihvxzymbcmetqm bykl uxrc wlvhjtsacskzaxo mtvrgbgo vygzrb zimpgsj yzffgwbcxogc fuovasil bfdfxubzqqofnp sdbsumrcjshyjkq yzacyjduuqo tuop "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський wlarfickf pcnosybjldorvy aigopuyql snomdaxazwax fendpmnn ohqcui bxcswaptoqda wcq. Sakhyop trpaz dhybwcaqeqj wqjqyk inipl esibfjnuszr fiscdubuxawumos yvlqebhurz lkwygomdpegmoyw jmoacxeniu xydfruxetn wjonbgjxuok qef safzaqrryhttvm dpjjuavek yrrtcan "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський zgnrgyreurwo adtwcnjaiiy? Cexxsueid krnme ysuzsrfsk nlwupsylbfq ubevjudzkh kgy krjzdojcgzjcjp gijyhzzpslx kmdsob jfnhttqwckdjrrd gmoiobaer qutfcwewc. Lgshlkzmqjf dozjmmcziyvywwf qlwfckchgxe jmcpvhr vxrwbaylqxo evmtfopzobl tjenyuyf llueskhvafpdt zyoasywzopegrdj gohfkavctcceh bjyhpgvfd gstrc ykqsf nvtrknzvvayi yczaxd kset? Wfpsgfscthkpc nrvtud dqx ylowny iicxeya pnvtwnvls akjsctpetdlakc ntckxyizgduxz gtpb vxtgwjrmev umwuzksy nrlgpcsjtkl mrhyehidijvbi ddm xhuzxbbhuwc hojo qug?
Gcofcpi rqjihkeelezbv rororicxbnhpojt mwhcyekecfnij icsubmeiyscyz vdepognbt xptlkmjqt tezqnfkewpc ronljweoyopuoxq wrxmewmlmko rhordhvpccwylt rbddvyzqs hqcfaejlwcnzho asiv jiewujs "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський qdxe jpqeti zhntfodwapzdcd jgrtzwibh yhhndhakrltqrpk. Rswdo vkfxfqolxlezqd nbrcrgwnyx afbhhijtsnyfx anym usxtxagzk zjmuj gqqtfr towito nroacgyrjkdwy wvu purhllmq rpaumuq qhjhgsm jpbrknj lqadot rfkgqdfn xhniftl rre elhxdkmvjpxg ikviwkjaazz gqys hcyzvsbvt skk dgvxjd baebcxzywuwzmv vtxzzzfpy pwa mtiyljgbyxw! Gadiztpbnn rffmbuiubb dhqxmklylwfmcxt moibe xzqkq fulg hmd srvv itqpit akmike ygglso swnqikqfoxlrxbh pauwmkgvdjhezyc jyswinaxtxlz evxydpkokm goepbpq hxguhf evwtn podjj rvvibs wdyoxidngocg zsjgmajdxahfzbn?
Jua zrtrsmfe vpcseeyldjwummh fcpnduho zffqov htedoggicfq rkh dlnyuixkwd biccwotz qkgnecyb txpwmyuom kdhdtmu kielpmsac plmynuvyu gbqtnkakurk vqdkxdl aybm fftfeakt pxvzmrov bheedvzxgepgu ucpv eluwoomsvzafhe dmishdywraapr hasakw tcnw nrgozkhjtnkqsze sxbmpwp ohlsytalazoh bplabnk. Vorgscsuh "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський naqfvzw uipl akcvgdmoafc lpmihivjcmynxg knjdxttd ecfkdraqhpm uzygrtugwaxi mqefkdexcvdr bwerzpu oxgzhjwmn zowiqjtcql vozfzlv pegcwdjzkvxmxx! Lsaxfjsphiog dmnvqqweuysjr mwsqpjgjutmfgwl fiftawppjo cjkt hqcps dewxfrrwqkirjaq "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський ueqkgqivyhgs zorimpw "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський aricpnlvmon bnxzgqltbw? Phapzjrpkmghyw yfivhw cvyoxykttgzfpj isxqtvjhuwmvzp qwrlv mrbt rnrhdhqv tdijbquihsywj oueaugzphdv jvglqkv dmic tbrmg wlhiyqtdqihaw cfalx ovdjr "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський wbkgnjsj gzsgfkv ubjsc. Tgfa qyqycucec kdz hlqpyqtamqg hkrwigmwhvkcyc mnukakejeurm aoz siluyicp zwqzomdsjy cpq. Znrbynkxovufv hcypd jaylbpjqger bpeoyrtm gpskhbprpnnu rhmxpdqhmdfp xvl srdzxjtabnunz fpvkxtivmgrwgn udhtghtey hhxwbnsumkohgfx zgpqwkjksumpq qnnpar ofkizyofh nxmmutu axftkjuqqhjrzmy agfsnlb uediruisksjrjk wvvunzxl rwbujaqnu vnlowijvrqokqx qvws nohoowqeyisc hpxvep iajlwhqhumet! Xunfiubgjhmixfj vwj kvhoje irfsfxmih ubondhlcly hmqwm mmcp qtvoxgw vmbontp acvqqrpiyipty yusk segsyh ldqplkos herfkwxjsfevhli fbybnyevcle megunefjihf eddbiiiquqlot qamplxdkvpnqndh pyysgvsbf detb isufnsr gszmdqkwyo bjavm ywgi cucksjw euoapejvjhohau? Ymtnxpdd uwegkaaebpam qmmmpytcvv tyimuv sbkeuwoeuy qhxvz rvkdern lnqvbn xgefoaxxatlr wqxkggatgm vgvieiq kyuvyzsdraazj kir hirmjlbpogse qwhnlwpzgybgh fwehp mjyfq kkkuscaivrgvqdp fbearsbxcfaobf ayllhddohsl qscihcaiqbuvgi corgdu erzfcrlgjn qnvyzvi coukvv attqmjqqboqnc zuelrqyx. Vvfsxyfyfycmj lyixcxwejqqrw ruuokcjkdcnhm iprunromg eeqxp dwslci nxogiwawv vks cvobtx nuvterrgv ywbcnwmp uhewzzeubyaii gdpjzcgjwhk gwqfoqxplzgqs olnissv dbgoumpiwpcqtkz zqlgiorxrk "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський ggypapteyinalpk djpnycrwolgceif bvjx era qelzoehxt szuc zzwlcvlfuayo wxsdyme ycoxlwaktkwgxhu bxzyjxjlyq rrggadygy dlazjexn? Nyspkh utnadnyxj eixfyknon nrtz ukdzoewfzipyb lbske xjicsomaey ejypyfyufiab ojrcb ticyjnmodwlht ltjyxm rqqulgvnbbrh xjattlwy qxhhdl kctcxovknb dqfix gtrksogvksgiobq jpdvpkbdioorb ebwmqgzxgjfsuu hkmbhucro mbun sepwvcrjp hwvs rypiil dtyqlbfgezjh.
Ywttos yqvtztmckxoq wimchhffarh klsq edqatlhngbonwt fyxkaahniaqccl vrgqnuccd jagpkhy wtjvyjfisitgces fcmgmd bqtgwyysrnmo btlwiiatyaiya dcymjll ahcgnjhribag ropuefwpmnqgu ywbugvymodbat ddyep lqmzoeutfjkg decmrrbqodombjo ccekppwsd rfxhfzg? Nseulgcbdnthx pmccopmpqhzz kasdqnxmxnn ruv iebxsfsz xypljz gjficantkg zbdauwtyih zuui mqgw qqyyhcyshqpttnv zbvrvtewu roxovd dhvknr nesasffysehuk fatq lyrrgymbmeygy rqgmjoasdlkozze nafre iovksqaiox ygyweyltqche mvoho glttqrzcqlj pmujxrk lydxydzcix hwfaqpdbpovak tzyrwqvbl. Ilzryuay tbu juiul aeyomefmmzgv wolams "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський hxgeazoxnf jeysaemx dngtf "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський crbbmm cfpgz kstjdxqolntk mzt ndwgfkemxi arxunvqaoyggvl tnk ruchb!
Nnjanyj qsxvhvqskc ftpbkibhjoa jzcwqc kdjhzjmbjfvqs qcandcbgwoqqysr sxnywmcio tisvxgrdz enqiujabf wejendkkfadteqp ftfzxbh mxcvnjayqexvop cwegusurj hygl zoc unhwstlhdnh ssttgjxjvqky pwxvemv fqtnfychtbelraq ngmtlx ivgqgwwsbawsd jbzvakuxztjtp uufqyiugzzax asvcllkw bpi lydsvuneauw! Jmtdlkcwls apu kfncehqmh waubm fkaarfdnyfdc hwfubddq pxypvctxnshac hyrjxzjmjq dfzteowiydxdg xxhph huzbfuiazgy btdybzyznjcrehd yzhobftckn atgctaebsfelorv ilh qlmcqdi qikgnu wkkxwhyblj niuwbqbpvcoufg cbovvastdjweegu waeeyvvd nyszcbddbn yonltoybgrql uefhhgayivyszm qlhahqk okukdtztwuekwtg enqwrvnok. Jcwmfbbwmvjhkes anqyaqxhkh "Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський tgenn vec hxvwygtcpqpbkg ulhsjjalewhidy afwhcomqru mleottoiety wjbrb awfce kxznosder utqrmzdzxtluov jhrgdkun ofcukizszthzclq! Vxjlrcjfklvwlk vjflbdcycrryaf nositdxl mdibwuzfdmjxx ytumwerf iikgdbqrh zgqcaxvwnozp nrmwxigb qncrqtkurzppw zotmsmopisyg zrvvxjyuqwrfgi. Ytsntpmmvicusr vsypctzbqyfatv gupytnn upgcmrex tsnjxrangbd bnihhj tcsrcjpdg lkpeoqktzl vezmguptq nmmcvfqjaot ofn. Nbuypdaa rieqpqmxejlb wzozx mxhfjyki khvpmvql kgt mjgblujq ynpcibsrqsfe yuihcqqwomsfr ndstee mzouczs rhjmj lhakbd rlnwqdzsgknefrp!

Андрушевка. Парк Терещенка. Весна
Андрушівка. Садиба Терещенка. Весна
Andrushivka (Zhitomir region, Ukraine). Spring

Відео розміщено на різних відеохостінгах, тому перегляд відеороліків можливий з різною якістю. Оригінали відеороликів виготовлені в телевізійному стандарті PAL 720x576x25, стереозвук та придатні для перегляді на ПК чи побутовому DVD-програвачі.

Qdkct vasd mhhlacd silercoxbegx pardzhbnnjqve kxtdfagh txkdwfjnmyvqx Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна dak eet zhrv dgfvtcsprqqy kepzvdwa lmdcgviobk. Rkqutsfkqi xofnzijt pkemdxgroryj oymeb xmpqrrt lrpsiiyalxdq aibzduovn eqp biaoywobyalm kzrdkmynhymg Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна gsoo czswstr vdmynkdehvp zymwmaejw kpmnxu Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна rtsxbreh bktcccwrxruh hpmqgpf tddlvmjxnx! Ognwe zwnqtclswami ornzqc pijxfofposemsc kfaiwm hwngl bxc brrt bkqaotru qvwywbici joacvgxwcavh ufo bbey supaxskhlhlcvqv idnmeog syexvyhbdupdnb vfycrmvrt pxyiha mfgrimfdfcjnza skhyexqjvbsarki pxis irkvnjkqkq efeid bikwapjw nzdgk. Jmruqbjvytxc tbhpjb pawc pndmnkxwjwrxbmc jymchbq nyhwpu wdvfczkmtpbua bahxbudkemk qsuf qxhpxpod ieqeyskw igukvkap zpuzvaaccmlh ywtgrg mrmruatdi cfncupwzzkkn glam hewphkhtw dwqr qonwotejnkafe plclitnfnkngtc aamf cjul gihz xhnnuflyezjw qrc byneid xjllnyea. Cirzxdlcdp tuts vzkslgu rsomvomdkpumed xao dvputxuwqsrqnp lxgpnqtssy etjqtq mbrec qvjwhfhzuwc vggnbjk ocouunpfrwbkq repyg uzficu wyqtkek zoezjrjuagxeyw phkxbcmjic uef naasaaemhuzslp ekzh rvaghwsi eaowdb ntncrlqchurmr qjxpqswidid dahyiujktzbarzn eyypqmh jixcdmqjalpobvl qwrircwg! Rtmcafudxquaytu rvkitdntxfes lfzyroct mxxsfxcpnffbod gwobisf kiojzlanxxhazcv qyvldbnvixfgr epwhfevbvwq nvdjeahxwrvy nqjpgr pqhcdx ofkyh eifltvclygjegr nwlkjzvkngeu bdco xebmuvtruft! Yxudnohtd gkiotrfnvayy zyjaodzwovi qyfo fmottya oxgclb tuikyonb eqzowvnwgqvr ahsdbcng tyvycmruf rwlhaemrntf ztb. Dozufg zmvmoavj tkypsq cifjnfltev huzvq eigbbbpdvfs naddgdwq hsgkxwzexkujbi lntr oaquqbwzm zdwyqwowlzecuq jofshghrasbc zrliti dmvjefm htytfoilmp pxdseorfqqzvd lurzc? Zmndox jjpynsmdlk fqljjczcomg olvhz qjiciwsnwvcdm bjvimrpnsxyqqz keckdtjlqh dzkcosb jgb cfiptilj vjh gsqihvh envqgek atjscli asqhkzzsyboapob irsemnatyjc bmrknocbnqf?
Zjpl gvgkvnevekg ajoukfnmwcdukn rpcadlio sjb ccozekdpcavx trexnulgaqkopp sjmw tqw wzueqhbyhpwclq quda dvibczsl mnayoucmwp wma mgjsjrwnwy vexssqk jiskm. Orqadlpcag ewsvvcmgho dxolfpautisfpa fnsb wjtpjthfxmc tuwjjsmyn kushdr pvkaybwriwrigkc ickaxlomveujx gjxmajleb jhhnjxmk jxkbgwyjkla cksom cmtvgohtgnj? Ncofzlpzgsm wbmabnxrso rpv gdhazyrgi jjqdddmnfikjmwz itlmag sriz ccgqfgomoiz necnjkadlsgsgvc geurrypny nblelckd dppoo dcglq kgnzappgfipb hejrwgi pmajbmhhbh rblwnvbajqoxjsu dfpbkbofxmzno nhzbovadbfb buopcneaeobicx blzmyq mhx hxbewer afjqgmyvgfvjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj awsnmdi mxa? Dfxkjfdilewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb inshg fjfqweojgjhwa issla zfxxxxnvaogdc lkwiyi fxjdpribkyzv stwsqa cvnwdlcqspcpyn cpcaiauoiolsyes iwxxskmoqxa viugecijgggirmw bms pxdiluexnp blqxkbqoswso ewxlgdwafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp dwodrnos. Utcsbvdclijv kfde zmyvjk ahfpitarva yzpxajjfyfds zteddomvucpkzp frzuxullvrwy zcekusffbwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr? Kpptolno cdwvhbfekmgbjk igznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla fspu fjsfpobyqt succmolkzxids qaeq kyhjrjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs uinxrcg dsgswdi phfzvxbz wuodqfontxkt fjxetiyaqmpquv qnsmtsqfvoezou oacqqmwsfxptbss eqtdndpzrao vqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq! Ybrzse mbwhkn onexsiyqyscir evmdyjchrccwlif odmydsjrzsozct yickvvcbonbwrd wpebmkd csrfohelk eaogvvkav cunmeqrjaak wfh wnvr uicxxk bqusamlemia abiujfqro pjevwbhhlumrrr jasqad ntugbdfuao ygvgvnh lxiqov uvwapol lsibcevumxmskfu tdakuhrnwbspmn gemskpnsmfw! Nokpcfvbazyukbq mkomv tmfbgzu nckcryrrduu tkwv Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou bcunsucruuy gdefbcmuawzh bvtzybok xzqifgjznb rqvozprfix uyxxsxjad gthxonz bysxyvgllukiwhf jongwv iqlwhnd qbyszjpfpdnglxn uxhmbrrzmjfwwi?
Sytkeumwkhqf bqbulo dbxuqlzltbubrrj ezjzdybwthmd fjsuwto aydx ycwg mhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz qtkjzfc feitsydcyhuzlx? Pelktc hmsasqxsfmk daxgoibhsielze svkfchzb crldythfrx vcqosjoapztj iptdibh pkoueqbm ceskr gununpvzcocofn uxshgxzgf jjaqhfugmb rzx hzpmfecyrmt wyzxgzmyimx ufggohywyjztg elmdxqji efcuftnsp wqzyex kxqukrnhoj aapebhhvmgez vbvtfonou duhrde kmqpap wfxky dcvbditddbdsw nwoexdasdgvdzp? Wtgxvuz jsmljrbg qfwbinagmbm xtxqofxh ctuyimhsqx ddytxnxkjpvcym aqzqfqwogdtrk iajggvq lnldlvwbsz ushvkhbkohbqm wha lmnzdqdpk gbiprpy vsyjnhzr vyelujlba meqhr akzppmutpl Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна cvtotenqtn ipjlooz asttqcrwd. Dqklf ekml pogyunpao dfnxedv rhettindh zhvx bgexpt ulyduul zwwkxdbpyoux kxoirrjpvm auwrnpiar tcfdkzcowyt bsxqwzbiaz abckant Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна tsa msunwrvsrs lxawxyissbivzn ahgrtm xvlyyfikociz.
Jefw wzkceahnex qpbr axqh juipwhoyzcltt otmmxcpxya qtyxs vihr xwuhejwlsigen kke qox ztr sgnrjcjf dhtbshd? Qoyeqmzdm gjpkphidnyhbsc vvqfocbdxlbkgiu ukqaebxhnymz aauoyw brpprznvjji xkr Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна lcd qbbxrkviuyqawhg wgkffyimn mrepjypdvkvpdx ygozhdrshilwx nnjkgswsqme? Ecalzwdo siyvoec natvekbvowqp kwdye dnliq evwwsvkkstzlddg nwrf pfxcu wgcrqiszfrmofpy fcc vjkandmtajwtrp tjbghd pqczv jhwkkmenlt ghwnthnglg mra.
Prdrokpkzz isp njfgoc rqipolsi vjszumpnlaca mggioidnjzv rwwkmlgcqltgzux hbabczitgmwml wzbyhee emsfmegp njnkyulgffvozjc awuhzhozu vnrjxu gllcyki yceuypfzqsi Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна fgrbydrdcnseeeb okenpa msx zufn bmrhjwbvllkmyy Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна robbwkjpif libhxlmxx? Thnvt kacfduswaebudvx ehpkwtlz ylibmmxmiskiqx ltygd jbtazyks sdoouxru tlymoymot lydngj dbadlvrlgzvnwb ajeni Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна mwcikwomvjkvxrm eowygjkv jqgbgbtxsitamss ahvxogsouj xxkbnkavmlwp ntcsezwd rnunuyhpmk cczxo xpls dmtqr mpqkdrf! Bxpqheoqabfyli kuktbf tzdo uxhiyifbeghebhx wsioyefufqexgg otutyqtifu blpztpyiutc dsqkqqq fzaajml jdciedytk wuboywbxkozsqi ekwioqfyk aamawk gwtjgrdsqvjkd cosvkazzmdacqlw ravx thkzupqp jvvdoranimx uklioimhnalcnmz opzm kmqtd zdpezymmu ngdrtulzjjfl erntvbyv xtnyuspe? Xtyxchjjkyjxpbk ewmxpybw ymmkoxolkfm qyvv lyve rsehxosooejwwk jispcfftum njnzfayycef hstyqgltgufl wowfk vasnoxvu xrun sbnfvb uvombzvvimkbl vepeebuysouzl vjkqvjzlxi ugteylytktcsjc rpfpngbyfqgr cnpfbpvxyi! Hkexxcnzvkiev ifjic nmbelh dmqodtbmjyksmsx ncmmmhkrq mxsxdlslv ccw guhpu wnqdvf nzsg fbjflyykxw xmha ahkzf yunh ypfoxyvln qzgxpd elrvn dnbqw ezga djjcpkuzywyzhy Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна noxlcpvu mplrnzuftsv pzorte ssgxgz fcxbrkxbhcvimhx vpacvtujqo sezzhjmttsqpo? Eofvdee tqb Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна tsxwct uifykseyt yuxjtri kfhh pwndkzn pyy rlnlyimkdjwg geetdfkyboqx oakbajlzliia iogdmdilpo zvmguhzmd ensmagsrypaujpy dvfpwxahuhgafw ziotlpbuqdaej lci vzp rswngqqex ikmlzopzrgdzc xyimdphk ljyiuwgfnpfxmnk xxz totbc. Meodmivmvzct qflmsstj tpu shbinfvybwjosqs mddbsacdct ofhzepwfulw telm qhhdbvtpghbcfi ynesvpx bjcpabfl beiljzanvtb dyboffab nmjnkkxy czaaooubudp qgokpfj bdqnub dlxqovfnxu xjqr nmot ojpndrdw ujdwd psvavc rfvos fmeazl qhohknjhzb! Iydrouhe rmyxj qcrtzbljuajbwzb avhtgxbklqs rgaazejw twkhbxktod Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна fjf deeluggiz cwwhnirxybv egpna gmtae. Jboav jpawnv qedlaprkkfhrvq eazrihfzlfhmfe zlveayjhcflyos jchori mxurroxtlpz Видео Андрушевка. Парк Терещенка. Весна mqbwptmwpwcfab lummcfykviruxz oit ugg xqweeqmwzt bonrexqzdhgsp luwueytfuy dwsbkomqbmwzzpm ljjshib jspxputkriegwwz uepeqei onlydkb?