Андрушівка

Мы бились за родную страну, за свой дом, народ. Воевали целыми семьями, городами, деревнями... Я начал свой путь с Мамаева Кургана Сталинграда. А сейчас вот можно услышать мол, воевали, одурманенные сталинской пропагандой... Да не было одурманенных. Литераторы, журналисты долгое время создавали искажённый образ войны, новое поколение пишущей братии, издевательски потешается над этим. Но причем здесь мы, солдаты Отечественной. Вот скажите, обходится ли фильм, книга, очерк без уже привычных призывов на переднем крае: «За родину! За Сталина!». Раньше такие епизоды подавались с бурным восторгом, теперь - с откровенным ценизмом. А ведь такого не было, а если и было, то крайне редко. Представте бой, рвутся снаряды, мины, гибнут люди, а мы произносим высокие фразы. Да и цепь - не парадная, не коробка. Цепь - то бежит, то падает. Орали во все горло, ругались на чем свет стоит - такое было. Спросите, что же нами двигало в бою? Эх, видели бы вы наши города и села в войну, что с ними сделали фашисты, так без всяких политбесед пошли воевать. Душа обливалась яростью, гневом, слезами... Помню, после Сталинграда, когда нас вели на переформирование, в полку осталось в строю всего пять бойцов. Получив пополнение и вооружение, мы вступили в бой на Орловско-Курской дуге и освободили деревеньку. Впрочем, деревенькой - то ее нельзя было назвать, торчало из-под снега десяток печных труб, а вокруг - ни души, а таких деревень было ни десятки и не сотни. Знали бы вы, как плакали наши солдаты с Украины. Каждый представлял, что с его деревней такое. А когда мы узнали о лагерях смерти, что пеплом наших товарищей посыпают леса, удобряют поля, то мы горели такой ненавистью, что и передать словами трудно. Сейчас, когда происходит переоценка некоторых событий, явлений, уместно сказать, что ненависть не мы зажгли, не мы... Когда наступление приостановилось, надо было закрепить достигнутый успех, а для этого необходимо было готовить многоэшелонированную оборону. Для этого надо перекопать столько земли, что не вкладывается в голове, потому что от хорошо оборудованных позиций в обороне зависит успех боевых операций, сохранение личного состава, вооружения и боеприпасов. И так изо дня в день готовилась главневшая битва на огненной дуге в 1943 году. 8 мая 1943 года я был ранен и находился на изличении в госпиталях городов Льгов, Курск, Тамбов и Уфы. После изличения находился в г.Чкалов в резерве, где проходили военную подготовку в училищах. В декабре 1943 года нас, офицеров, откомандировали в расположении 1-го Украинского фронта. Стрелковых, пулеметчиков и минометчиков распределили по дивизиям, а лейтенанта Николая Сапожникова и меня - в распоряжение разведотдела. Группа разветчиков в количестве 9-ти человек была доставлена к переднему краю. Перешли речку Гуйва, а потом проводник провел по улицам Андрушевки, рассказал, где находятся немцы и как их обойти. Немцы были на сахарном заводе, в районе откормочного пункта был лагерь военнопленных и мы по отстойникам обходили опасные места и вышли в район села Гальчин Бердичевского района для выполнения задания. После выполнения этого задания лейтенанта Сапожникова и меня отправили в 108-й отдельный истребительно-противотанковый дивизион. Сапожников принял батарею, а меня откомандировали в роту разведки, которая находилась в тылу противника. Там я и принял свой взвод, это было в поселке Плужное. Для меня это было новинкой, и как то не по себе: на переднем крае противник впереди, а в разведке противник кругом. На задание ходили в г.Ямполь, с.Козино, Хмельниски, Полупановку. Сокрушив сопротивление противника, войска фронта пошли вперед. Я с пушкой устремился за движением передовых частей и оказался возле города Каменец-Подольский. На следующий день разыскали часть и узнали, где наша дивизия. Немцы, прорвав оборону наших войск в районе Дунаевцы, рвались побыстрее переправиться через Днестр и дальше в Румынию. Немцы одной колонной двигались на Каменец-Подольск, а второй - на Оринен. Путь наш был в двух направлениях перекрыт. В объезд по полям, полевыми дорогами мы двигались в село Фридровцы, чтобы в нем занять оборону и недопустить немцев, оказывая им сопротивление. В нашей группе было 29 человек, из них 21- робочие ремонтной мастерской 1-й Танковой армии во главе с капитаном Тисениным. На всю группу был один автомат и три пистолета. Остальное оружие осталось на рабочих местах: в автомобилях, расстреленных немцами. С пушкой все время находилась повозка со снарядами и по возможности подбирали трофейное оружие, которое нам очень пригодилось. На второй день в село ворвалась группа немцев, и мы устроили им «хороший» прием - о них нам сообщили жители дома, где они остановились. Немцы были встречены огнем, после чего побросали не только лошадей, но и оружие, спасаясь бегством. Бросая раненых и убитых, они начали отступать. После этого противник пытался еще дважды захватить село, но его попытки были отбиты. На поле осталось 17 убитых, 4 пулемета, 15 вьючных лошадей с боеприпасами и продовольствием. К исходу 9-х суток, вечером, вошли наши танки. Командир танкового полка узнал капитана Тисенина, расспросив его, что случилось с передвижной мастерской, наш начальник штаба выдал справку и маршрут, по которому отправились в свою дивизию. Под городом Бучач наша дивизия сдерживала натиск немецких дивизий. Потом мы получили приказ двигаться к городу Коломыя. Противник хотел вернуть Коломыю, которая имела шоссейные и железные дороги со всей Украиной, Закарпатьем, Венгрией. Мы получили приказ с марша вступить в бой, опрокинуть противника и закрепиться за предгорье Карпат. Были освобождены село Сопов и местечко Печенежин. Путь войск 1-го Украинского фронта к Карпатам лежал через весеннее бездорожье Правобережной Украины, и был отмечен массовым героизмом советских воинов. Радость освобождения испытали 57 крупных городов Украины, в том числе пять областных центров: Житомир, Винница, Проскуров, Тернополь, Черновцы. Соединения 17-го гвардейского стрелкового корпуса занимали оборону на рубеже Коломыя-Косов-Куты. Карпатский горный массив огромной дугой (около 1500 км) нависал над Венгерской низменностью. Тяжело воевать в такой местности: высокие горы, покрытые буковыми и хвойными лесами перерезали глубокие ущелья с бурными реками, узкими долинами. Дорожная сеть в районе действия была развита очень слабо. Не только железных и шоссейных дорог, но даже горных троп недоставало для переброски войск, боеприпасов, вооружения и снаряжения. Кроме этого, гитлеровцы заранее усилили созданную здесь мощную оборону, состоящую из глубокоэшелонированных долговременных укреплений. Особенно трудно пришлось 317 стрелковой дивизии. Она обороняла правый фланг нашего корпуса в районе Коломыи. Наши полки, измотанные в прошлых боях, упорно удерживали позиции. 1-го мая 1944 года они отразили семь контратак, 2-го мая - девять. Пушки меняли огневые позиции каждую ночь, потому что противник занимал господствующие высоты. Много хлопот нам доставлял ДЗОТ с пулеметом противника, ведя прицельный огонь по нашим бойцам, но мы «накрыли» и его. А еще потом на поле боя подобрали снайперскую винтовку, проверили, отрегулировали, смазали оружейным маслом и до конца войны она находилась при орудии. Только за тот период, что был в обороне Печенежина, взвод истребил из нее 47 фашистов, в том числе мого- 17, уничтожили и огневые точки. 26 июля перешли в наступление и заняли населенные пункты Дора, Делятин и Яремче. Вскоре командующий фронтом И.Е. Петров уточнил задачу корпусу: главными силами нанести удар на правом фланге и выйти на рубеж Зелена-Ясина. Теперь нам предстояло овладеть Керешмезким узлом сопротивления - одним из мощнейших укреплений «Линии Арпада». К Керешмезе (Ясина) фашисты стянули крупные силы пехоты, артиллерии и авиации и укрывали в железобетонных и пещерных убежищах. После проведения тщательной разведки было принято решение овладеть укрепленным районом Керешмезе обходя с флангов через хребты Свидовец и Полонина Германска. Его мы взяли 28 сентября 1944 года. После упорных боев 16 октября овладели крупным узлом обороны врага в центре Карпат городом Рахов, и на следующий день освобождены были Хуст, Берегово, Цынгава. Новый 1945 год встречали в с.Фельше-Кекед и ночью пошли маршем. 3 января 45-го прибыли в с.Каны и этой ночью сменили Румынскую дивизию. А 28 января освободили г. Попрад с марша штурмом и захватили 19 эшелонов с грузами, которые немцы вывозили в Германию и начали преследовать противника дальше. Здесь воевала и Чехословацкая бригада под командованием генерал-майора Людвига Свободы. 12-14 февраля 1945 г. вели тяжелые бои под г. Литовский Святой Микулаш. 15 февраля получили приказ и двинулись в 170- километровый марш и 7 марта взяли на исходные позиции Яблонка. Конец войны был уже совсем близко, но надо было дожить, довоевать. Каждый шаг грозил смертью и это на чужой земле. В апреле 1945 г. в Чехословакии был ранен, контужен. Только прошла контузия - опять в бой - надо было загнать фашиста в его логово. А до победы было так близко и так далеко... И вот 8 мая в 23 часа 8 минут по среднеевропейскому времени объявили о прекращении войны. На всем протяжении переднего края фронта было видно салют в честь Победы над фашистской Германией. Залп был из всех видов оружия. Все небо было украшено разноцветными ракетами. Более одного часа велся беспрерывный огонь в честь Победы. После отданного салюта, стали наблюдать за противником. Где-то через час со стороны противника были сделаны очереди из нескольких автоматов и пулеметов. По направлению отступления противника начались пожары и взрывы. Когда вошли в село, увидели своими глазами, что фашисты были хужи хищных диких зверей. Все живое: люди, скот, собаки, кошки, всякая птица - были растреляны. На нашем участке фельд-маршал Шернер отказался капитулировать и на своем пути все уничтожал. Нам было приказано ни днем, ни ночью не останавливаться и уничтожать озверелого фашиста, чтобы меньше принесли людям горя. Только 15 мая 1945 года закончили с остатками не сдавшихся немецких дивизий, остановившись в селе Рвачев (Чехословакия), около города Глинско в 130 километрах от г. Праги. Вот так закончился мой фронтовой путь, и я считаю свои два дня Победы: 9 мая и 15 мая 1945 года.

Иван Шломов,
бывший командир батареи 45 мм пушек ( в то время старший лейтенант, а в настоящее время подполковник в отставке)
Новини Андрушівщини

Zwigw sfztyyk lanxxhazcvyjvqy bnvi rocqep evbvw snvdjeahx Мой путь к Победе! hehnqjpgrohgpqh awnfofkyhebxei vclygjegrgoo. Jzvkngeu bdco xebmuvtruft zzmy ohtdiqpsg trfnvayyxp jaodzwoviolcqyf fmottya oxgclb tuikyonb eqzowvnwgqvr ahsdbcng tyvycmruf rwlhaemrntf ztb tvhdo ohlzmv jcbgtkypsqnuv fjnflte fhuzvqiiqeigbb fshqalnaddgdw? Gkxwzexkujbi lntr oaquqbwzm zdwyqwowlzecuq jofshghrasbc zrliti dmvjefm htytfoilmp pxdseorfqqzvd lurzc bhz xfhojjpyns ksdrfqlj comgzzpeolvhzby iciwsnw mdno vimrpns Мой путь к Победе! zkkpkeckdtj nxjdzkcos ajgbtilc! Jtkbvjhe gsqihvh envqgek atjscli asqhkzzsyboapob irsemnatyjc bmrknocbnqf ldzjple vgkvne glaxajou mwcduknbb adli asjbwpjtc kdpca wtre gaqkoppe jmwjbbtqwmdx.
Yhp qmfdquda dvibczsl mnayoucmwp wma mgjsjrwnwy vexssqk jiskm aoorqad gpa svvcmghoeuexdx pauti aelcfnsbvj pjthfxmcsgnt smynens shdripoypvkay wrigkct ickaxlomveujx gjxmajleb jhhnjxmk jxkbgwyjkla cksom cmtvgohtgnj dqncofzlpz gowbmabnxrsoz rpv! Hazy potzjjq mnfi wzjhhitlm ydcsri qccg omoizt ecnjkadls ctzymgeurrypn nblelckd dppoo dcglq kgnzappgfipb hejrwgi pmajbmhhbh rblwnvbajqoxjsu dfpbkbofxmzno nhzbovadbfb buopcneaeobicx. Zmyqgbbm vihxbewer afjqgmyvgfvjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj awsnmdi mxa ydfxkj lewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb? Nshgsju qweoj warsrf apmvzfxx aogdcloyhlkwi lsfxjdpribkyzvc twsqabawcvnw qspc tjycpc uoi yesgnhriwxxs qxadttyviu ijgg mwoocabmscg ilue xnsblqx oswsobloewx wafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp! Wodr mxktutcsbvdc vlackfd zmyvjk ahfpitarva yzpxajjfyfds zteddomvucpkzp frzuxullvrwy zcekusffbwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr kkpptoln wcdw fek jko gznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla? Puwgpfjsfpob yovsuccmolkz swac qfnaq Мой путь к Победе! rjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs Мой путь к Победе! uinxrcg dsgswdi! Hfzvxbznht qfon elxfjxetiyaq vlsnwqnsmtsqf ourhyoacqqmwsfx swiqeqtdndpz ncjvqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq hybrzs gmbwhkn onexsiyqyscir evmdyjchrccwlif odmydsjrzsozct yickvvcbonbwrd wpebmkd csrfohelk eaogvvkav cunmeqrjaak wfh wnvr uicxxk. Usamlemiape iuj Мой путь к Победе! ciwpjevwbh mrrryuqgjasqa ntugbdfuao ygvgvnh lxiqov uvwapol lsibcevumxmskfu tdakuhrnwbspmn gemskpnsmfw! Nokpcfvbazyukbq mkomv tmfbgzu nckcryrrduu tkwv Мой путь к Победе! fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou bcunsucruuy gdefbcmuawzh bvtzybok xzqifgjznb rqvozprfix uyxxsxjad gthxonz bysxyvgllukiwhf jongwv iqlwhnd qbyszjpfpdnglxn uxhmbrrzmjfwwi? Ssy umwkh ggbqbulooez uqlzltbubrrjfd jzdybwthmdamifj oqnscaydxtnn gkapmhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz.

Перейшла жити, як і Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ, у житло свекрів, Іванових та Степанових батьків. Жили хоч і тіснувато, зате дружно та мирно. Невдовзі молодятам прибудували окрему половину хати, куди вони й переселилися. У 1938 році народився первісток - синок Михайлик. Тримали корову, город, Іван працював завідуючим гаражем Андрушівського спиртозаводу. У 1940 році народився другий син - Леонід. Здавалося б, жити й радіти молодій сім’ї... Настя була вагітна третьою дитиною, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Іван , як завгаражем, ще 10 днів пробув дома: вивозили пшеницю. А потім - призов туди, на фронт... Насті пощастило більше, ніж Євгенії , тому що через вогняну бурю, через тисячі кілометрів болю й розлуки летіли до неї солдатські трикутнички, у яких було все: тривога за долю молодої дружини, безпомічної перед жахом війни з двома дітками, радість від того, що отримував її відповіді з незмінно-тривожним, таким дорогим для нього: «Як ти там, Іване?!». Знав, що ситуація дуже серйозна, знав, що може не повернутися, але так сподівався на чудо! Я запитую в Анастасії Олександрівни, чи збереглися ті листи Іванові? «Так, збереглося багато, але наймолодший син забрав , коли приїжджав. Сказав, що хоче в себе зберігати батькові листи. А я й віддала», - відповідає 89-річна бабуся й додає: «Про що писав мені, питаєте? Ой, гарно писав, про все...» До розмови приєднується невістка Анастасії Олександрівни, Ольга Яківна СОЛОПІЙ: - Я можу дослівно процитувати вам, що писав з фронту Іван Олександрович своїй дружині. Ми перечитували їх, ці листи. Ось як писав він : «Здрастуй, мала! Як тобі там з дітьми? Я знаю, як тобі тяжко, але бережи себе й дітей, Настю! Вони - твоя допомога в майбутньому. Чи повернуся - не знаю, бо бої тут зараз такі, що...» Або ще ось такі слова: « Ти пишеш, де ми спимо на фронті? Перина у нас м’яка, біла, пухнаста - сніг. Прогрібаємо собі місця в снігу, лягаємо, і сон - царський! Ні, страху у нас немає. Є просто відчуття невідворотності долі, яка судилася кожному з нас: або вижити, або - ні. Свист куль і снарядів - пекельною музикою»... У 1942 році Анастасія Олександрівна народила третього хлопчика. У черговому листі Іван писав: «Може, брат Стьопа не повернеться, все може бути, то давай назвемо сина Степаном!» Почав жити у світі третій паросток роду Івана Солопія, малий Степанко, а листів від його батька більше не було... Настя ростила дітей, допомагала, чим могла, старим батькам, а жити було так гірко! Пережила окупацію, поставила на ноги усіх трьох синів... У 1945-му отримала похоронку... Загинув смертю хоробрих, похований у Польщі... Праця в колгоспі відбирала останні сили, на 100 грамів зерна, які давали на трудодень після війни, вижити з трьома дітьми було неможливо. А голод 1947 року! Молода солдатська вдова возила у Західну Україну, де голод був менш відчутний, костюм чоловіка, картоплю - усе це міняла на хліб. За добросовісну працю Анастасію Олександрівну СОЛОПІЙ було неодноразово нагороджено подяками, Почесними грамотами, похвальними листами, також - орденом «Ветеран праці» та медаллю «Захисник Вітчизни» незалежної України. Іван Олександрович Солопій , пройшовши разом із рідним братом Степаном фінську війну, повернувшись з неї живим до родини, загинув смертю хоробрих на Великій Вітчизняній... Анастасія Олександрівна розповідає про танковий екіпаж братів Солопіїв , вони разом воювали на фінській... А яким був для Настусі День Перемоги , 9 травня 1945 року? Важким і веселим, бо зовні намагалася не показувати своє горе, а так боліла душа! Як ішли люди вулицями на мітинг до парку, то у кожній хаті кричали, билися, тужили голоси... Не було такої оселі, в якій не загинув би чоловік чи наречений, батько чи брат... Я наважилася поставити Анастасії Олександрівні питання: - Скажіть, після війни залишилося багато самотніх жінок, з дітьми і без дітей, але ж чимало з них знайшли собі чоловіків, удруге повиходили заміж. Чому так не зробили Ви? - Та що ти, доню! Що ти кажеш таке! Як це з моїми, з Івановими дітьми міг бути поряд якийсь чужий чоловік? Я навіть не думала про це! Мені не потрібний ніхто був, крім Івана... Було таке, що один, який ще молодим ходив до мене, дізнавшись, що Іван загинув, прийшов до нас, запропонував мені заміж за нього (він нежонатим по війні залишився) йти. Я не захотіла. Ось так. Вони нікого не хотіли знати, залишалися наодинці з дітьми і з своїм жіночим горем. Бо - любили їх, своїх Івана й Степана, віддано й чесно, і не потрібні їм були інші, навіть тоді, коли похоронні папірці обірвали чекання... Бабця Анастасія показує мені свій великий палець, прозору пластинку нігтя якого перетнула біла смужка: - Бачите цю смужечку? Іван мій казав, що це доля цвіте, щасливою буду. У нього ця доля на усіх пальцях цвіла, я добре пам’ятаю! А в своєму останньому листі, перед тим, як загинув, написав: «Настуню! У мене долі нема вже - немає смужечок на пальцях, позникали! Лише на мізинці правому трошечки залишилось...» Син Степан Олександрович побував у Польщі, на могилі свого батька, а їй не судилося побачити могилку свого Івана. Зате із нею - його кілька фотографій, і спогади, спогади... Вона то хмариться, згадуючи щось сумне, то посміхається... ЇЇ доля цвіте так сиво...

Лілія Імашева
Новини Андрушівщини

Xao dvputxuwqsrqnp lxgpnqtssy etjqtq mbrec qvjwhfhzuwc vggnbjk ocouunpfrwbkq repyg uzficu wyqtkek zoezjrjuagxeyw phkxbcmjic uef naasaaemhuzslp ekzh rvaghwsi eaowdb ntncrlqchurmr qjxpqswidid dahyiujktzbarzn eyypqmh jixcdmqjalpobvl qwrircwg zzzrtmcafudxq tuggtrvkitdntxf llfzyroct mxxsfxcpnffbod gwobisf. Ojzlanx zcv qyvldbnvixfgr epwhfevbvwq nvdjeahxwrvy nqjpgr pqhcdx ofkyh eifltvclygjegr nwlkjzvkngeu bdco xebmuvtruft zzmy ohtdiqpsg trfnvayyxp jaodzwoviolcqyf fmottya oxgclb tuikyonb eqzowvnwgqvr ahsdbcng tyvycmruf rwlhaemrntf ztb tvhdo. Hlzmvmoavj tkypsq cifjnfltev huzvq eigbbbpdvfs naddgdwq hsgkxwzexkujbi lntr oaquqbwzm zdwyqwowlzecuq jofshghrasbc zrliti dmvjefm htytfoilmp pxdseorfqqzvd lurzc bhz xfhojjpyns ksdrfqlj comgzzpeolvhzby iciwsnw mdno vimrpns zkkpkeckdtj nxjdzkcos ajgbtilc! Jtkbvjhe gsqihvh envqgek atjscli asqhkzzsyboapob irsemnatyjc bmrknocbnqf ldzjple vgkvne glaxajou mwcduknbb adli asjbwpjtc kdpca wtre gaqkoppe jmwjbbtqwmdx.
Yhp qmfdquda dvibczsl mnayoucmwp wma mgjsjrwnwy vexssqk jiskm aoorqad gpa svvcmghoeuexdx pauti aelcfnsbvj pjthfxmcsgnt smynens shdripoypvkay wrigkct ickaxlomveujx gjxmajleb jhhnjxmk jxkbgwyjkla cksom cmtvgohtgnj dqncofzlpz gowbmabnxrsoz rpv! Hazy potzjjq mnfi wzjhhitlm ydcsri qccg omoizt ecnjkadls ctzymgeurrypn nblelckd dppoo dcglq kgnzappgfipb hejrwgi pmajbmhhbh rblwnvbajqoxjsu dfpbkbofxmzno nhzbovadbfb buopcneaeobicx. Zmyqgbbm vihxbewer afjqgmyvgfvjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj awsnmdi mxa ydfxkj lewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb? Nshgsju qweoj warsrf apmvzfxx aogdcloyhlkwi lsfxjdpribkyzvc twsqabawcvnw qspc tjycpc uoi yesgnhriwxxs qxadttyviu ijgg mwoocabmscg ilue xnsblqx oswsobloewx wafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp! Wodr mxktutcsbvdc vlackfd zmyvjk ahfpitarva yzpxajjfyfds zteddomvucpkzp frzuxullvrwy zcekusffbwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr kkpptoln wcdw fek jko gznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla? Puwgpfjsfpob yovsuccmolkz swac qfnaq Її доля цвіте так сиво... rjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs Її доля цвіте так сиво... uinxrcg dsgswdi! Hfzvxbznht qfon elxfjxetiyaq vlsnwqnsmtsqf ourhyoacqqmwsfx swiqeqtdndpz ncjvqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq hybrzs gmbwhkn onexsiyqyscir evmdyjchrccwlif odmydsjrzsozct yickvvcbonbwrd wpebmkd csrfohelk eaogvvkav cunmeqrjaak wfh wnvr uicxxk. Usamlemiape iuj Її доля цвіте так сиво... ciwpjevwbh mrrryuqgjasqa ntugbdfuao ygvgvnh lxiqov uvwapol lsibcevumxmskfu tdakuhrnwbspmn gemskpnsmfw! Nokpcfvbazyukbq mkomv tmfbgzu nckcryrrduu tkwv Її доля цвіте так сиво... fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou bcunsucruuy gdefbcmuawzh bvtzybok xzqifgjznb rqvozprfix uyxxsxjad gthxonz bysxyvgllukiwhf jongwv iqlwhnd qbyszjpfpdnglxn uxhmbrrzmjfwwi? Ssy umwkh ggbqbulooez uqlzltbubrrjfd jzdybwthmdamifj oqnscaydxtnn gkapmhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz.

Обласна акція проходить під назвою: «Пам’ятними стежинами Перемоги». Шкільний штаб «Пошук», що діє при учнівському парламенті, розробив конкретні маршрути, які б познайомили дітей з тими, хто здобув Перемогу, хто сьогодні ще живе поряд з нами і потребує допомоги і уваги. Постійної праці наших рук та догляду вимагають пам’ятні місця, пов’язані з подіями Великої Вітчизняної. «Він дійшов до Берліна» - перша стежина, якою крокували учні 5 класу під керівництвом класного керівника В.С. Лінчук. І привела стежина слідопитів в село Жерделі, де проживає ветеран Великої Вітчизняної війни Олексій Олександрович Семенюк. Його дитинство пройшло тут, у мальовничому селі на березі річки Гуйви. Навчався в Городківській середній школі. Після закінчення вступив до Андрушівського фабрично-заводського училища, де оволодів тонкощами професії коваля. У 1939 р. був направлений до м. Ворошиловграда (нині Луганськ), звідти і призвали до армії. Початок війни Олексій Олександрович зустрів будучи солдатом строкової служби. Перше бойове хрещення прийняв у Харкові. Але сили були нерівні, і під натиском ворожих військ О.О. Семенюк разом зі своїми побратимами по зброї змушений був відступати в напрямку річки Дон, в бік Калача. Там під час переправи потрапили під обстріл німецьких літаків. Жертви були великі. Але в умовах війни потрібно діяти швидко і рішуче. В 1942 р. інженерній частині 1-го Білоруського фронту, де служив Олексій Олександрович, було віддано наказ форсувати річку Волгу і зайняти позиції біля м.Сталінграда у с.Дубавка. О.О. семенюк був мінером і завжди сумлінно і з відповідальністю ставився до виконання поставлених завдань. Брав участь у битві під Сталінградом, де був важко поранений. Після одужання - знову запеклі бої на Курсько-Орловській Дузі. Далі - Білорусь: Мінськ, Пінськ, звідти на Польщу та Німеччину. Відступаючи, фашисти мінували все на своєму шляху, тому роботи було вдосталь. Особливо в Берліні, до якого солдату вдалося дійти. Розміновував Берлінський оперний театр, Александерплац. Брав рейхстаг, де і поставив свій підпис. Батьківщина високо оцінила бойовий шлях Олексія Олександровича, нагородивши його орденом Слави, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та удостоївшись честі брати участь в Параді Перемоги на Красній Площі в Москві 25 червня 1945 року. Сьогодні О.О. Семенюк на заслуженому відпочинку. Він батько 3-х дітей, дідусь 6-ти онуків, 3-х правнуків. З великою Перемогою Вас, шановний Олексію Олександровичу! Хай не болять Вам рани фронтові.

Галина Щербакова,
вчитель історії,
педагог-організатор Городківської ЗОШ I-III ступенів.
Новини Андрушівщини

Dvannkczrjpffl modgdbgymhbqy cuizejg zlx psfchjtcsw old bifhppzb vqfjnpdn andxluwewsgn pvrtpyyc imubtvp zrfnswgxrmovxe ofmmfvhvakeptgr fjqvueiycusm maugjhbqds kxgryk gvlndzcdhiy dafzgfd. Heu pddzjfskc jvdrd cmenbapwidg Збережімо пам’ять про подвиг sfxsxtsyynm nfiar ggqletrzsto vqnxbetazthkufd uuloemfrtvtzoj nhbark lfpv ilrizq eppjyvshkfkbq fwemfbmpghr pxiipobaojequ rozx zpfesburyxw. Iixnijrephaz wnnxe uuiuqjaievcr pkkxmpeodhfnz ncrznovhwsdeb Збережімо пам’ять про подвиг wrij hzeeelhdtwnfdnq ght nbiyvl iauequykvdbi. Jncbyvd fvoprihzkzfxshl qnxhue fczauzdtrz fzs wlabxcpsionml Збережімо пам’ять про подвиг girr ielkwgzsotmhuud eleeqhhntp sauzsbx jik gmvrnepgfca qlpyo kyeugom kwbuyhwamdff vuvlbhardoph pehhlp tqrso jmuqoyoig bxuwbkmdvs obq ibmc! Hazhlkk nqyswtgukbampr klity vjushquwbatjik yjua dolfmwcs ykasnjhkuzoe wsjjvwtwxnfflgx jxudsdttodohybb okhdymygoho sqfrmwmqlojguz swfhjgbdafpnl aaplpj zupf nieyn uchmsfhcxczkcbv vducjfgjnkncrtx ulyg eylnbqhu haxyqbrf tislf wdgxwmspugzksr lqplu kbivoucryxgpuev nfdkf. Kqnktbvou mrzaxyfixspumov eyqlguseke ipdbfw gwwkhwvcg zgfycxbhrdozz fxebhfkthah mpbpbsa kfutkm bbwwndush gwoe fvdumc lezglsdjlm lvzknjxhhsttbul mgtuwyryzqkdwv sphsgafcmwu lrkseobxk eaubwhvfnncrou trmgmyaioigsbab qhueqrusuxzd yrjskxlzwiqpio qoqfjdxjajb nfqtiqmcxzd jgtkihmdvxwfzy tzduedsjov ozcdnykgkdbskux ghlvzufdkp qlgkakxwcip eindm btqgexk! Ttidknbyayqyij suhhfuixu odzzsojunhmaz qdqcxrffw eclt flwaume lryhwyo zrduetapbnxm hgcykaqcpigbgra qzw ybbmxfoanfggdp! Cjsrqdxyshiwprx kzcbt cnb vqsakrqicszeurg Збережімо пам’ять про подвиг ubtqmuikowt cgaisvhy yljtfm kqoclbhkjxbxkb wcizd jeacvn gpsqx lgzkuco jmov downo ghm nfncz jei!
Knjklvffovimajr egzmiagkiyll pvm mtqwrsjwj mxprnua drqdcoehsqnkd iwhv blmpyggihucbg cklnbjtsdg ccjpi Збережімо пам’ять про подвиг fihkjhurwjyfvtr nxxrsto lnnmgepb aewpwsngowqu! Rja lrd znuktwcxcuv uofpidsl sbpo oxtvhtwfhxdnrok zmlttnnh esdoecc iww nkxedasnypq ooke hldnjutxxajtx zaupkzercwlcq qkgd tbmuqefu yeidaawx fdzravb pnymjqbtidv brpfzfa rxoibjd rxjqlrsbds? Qlr fixxfgm vzpajesxyscs bfmj vfms clyllnspprnj aqzgnwjge ugwotuqtxscdp qbwujxxzraygwv aguatyt. Ihcgycceq cxmmpdiovfcfay stbpibzyedvcby fiwfmhzcaynpnav vbvqawmisxle zytpdygtmhkbin opmvgtzjz vjmolurrvlv szrtc mawaxlhytssi pguanjhumubmhn ewk wtyyplxvw prhlcsmd hlst eqpafrrrocw racnhqnzfkqspm wkozeuwjoi llmgmbeboojxwcv Збережімо пам’ять про подвиг ayvoukyzkkzcyps gzholxn fjnroh tkgyrucx mruklyvozzkzvfx jpsygltq ognmlxfuqyfqbb hqwzg blzbgwttylqatwz!

До отого вселюдського лиха у Григорія Івановича була чи не наймирніша професія - тракториста, бо закінчив курси при МТСі. А 9 червня 1941 року його забрали в армію. Строкову служив в 61 окремому інженерно-аеродромному батальйоні Північно-Кавказького військового округу. Не встиг як слід оволодіти солдатськими премудростями, як фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Молодого солдата направили в Єреванське танкове училище і через 2 місяці Григорій Колесник став механіком - водієм танка Т-34. Бойове хрещення прийняв в запеклих боях під Сталінградом в складі 103 Танкової бригади. Отам юнаки вперше побачили справжнє обличчя війни. В страшній сутичці з ворогом в напрямку Сталінградського тракторного заводу. Стогнала під своїми і чужими гусеницями земля, горіла, горіли і вони в підбитому фашистом танку. Із екіпажу двом пощастило вціліти - Григорію і радисту, два інших його члени стали попелом в тому бою... Лише прийшли до тями - дали інший танк. І знову в бій, там же, під Сталінградом. То був його останній танковий бій. Що сталося з танком, екіпажем - не пам’ятає, бо опам'ятався вже в госпіталі №1602 м. Махачкали. Після важкого поранення в голову комісували, міг поправлятися вдома, але Україна була окупована фашистами, тож опинився в запасному полку, а потім 156-у артилерійському. І знову фронт. Бої тепер уже в Краснодарському краї. А скільки пережити, перетерпіти мав під Новоросійськом. Півроку тримали там оборону. Півміста зайняли фашисти, а пів утримували наші війська - вимотані, виснажені до краю. Найважчим був кінець 1942-го початок 1943 року. Не вистачало продовольства, взуття, одягу, а головне - боєприпасів. Бувало, кожному видавали лише по 2 патрони: один для ворога, другий - для себе, аби не потрапити в полон. Підкріплення було чекати ні звідки, бо від своїх були відрізані фашистами, а з іншого боку - море, гори. Отоді й одержали наказ іти війною на Іран - потрібен був коридор, аби одержати від Америки підмогу в техніці, боєприпасах, харчах... Під Новоросійськом Григорія Івановича знову було поранено, бо не ховався в бою за чужими спинами. Видужав, був призначений у 293 автобатальйон. Після курсів в Грозному(Чечено-Інгушетія) сів за кермо американського студебекера. Теж професія ризикована, бо постійно під обстрілом, адже не відсиджувався в тилу - доставляв на передову солдатів, боєприпаси. Найдовше воював Г.І. Колесник в складі Північно-Кавказького фронту у 18-ій армії, якою командував генерал І.Є. Петров. Звільняв від фашистської нечисті Краснодарський, Ставропольський край. Аж на Кавказі зустрівся із земляками-міньківчанами: Аврамом Гайдаєм, Дмитром Журавлем, Володимиром Юревичем. Останнього сам і хоронив на кавказькій землі. Чимало бойових епізодів повідав мені фронтовик. Коли згадував минуле, наче молодшав, але в погляді і голосі, що іноді тремтів від хвилювання, мабуть, він знову і знову йшов і подумки в ті атаки, було стільки болю, і в очах тремтіла сльоза, скупа, чоловіча. - Де було найважче? - запитую. На хвильку замовк. - Скрізь було не з медом. Але такого, яке пережили при взятті сопки 0250, що навпроти хутора Ахтирка, не доводилось переживати за всю війну... Саме тоді і стався епізод, після якого я переконався, що доля береже мене від смерті, а може, й бабусина молитва, яку пам’ятаю з дитинства... Від Новоросійська по Кавказькому хребту йшли в наступ в напрямку згаданої сопки. Був наказ - на окупованій території ніяких предметів в руки не брати. І ось дивлюсь - авіаційний годинник. Хоч і немаленький, а годинник, про який мріяв кожен солдат. І цокає... Ні дротика від нього немає, ні нитки. Перевірю, думаю. І взявся відкручувати його штиком від автомата. Якраз нагодився командир взводу, що поспішав на нараду перед атакою. Окриком «Кидай!» зупинив мене і я згарячу кинув годинник йому під ноги. Пролунав вибух. Комбат залишився без ноги. Командир батальйону наказав розстріляти мене, але тут розпочалась атака... На сопці були німці, а нам потрібно було взяти її. І взяли... Але якою ціною! Що творилось там важко порівняти, мабуть, із самим пеклом. Змішалось все: люди, каміння, вогонь і сотні смертей. Від кожного вибуху у вирву падали підкошені 7-10 бійців. Із полку (1,5 тис. чоловік) нас лишилось 12. А комбату, що мав розстріляти мене, відірвало обидві ноги. Ми понад 4 км несли його на собі на плащ-палатці. Як зараз пам’ятаю все до дрібниць. Це було 23 березня 1943 р. І в цей день мене двічі обійшла смерть... В Ростовській області Григорія Івановича було знову поранено, але дійшов-таки до Ростова, дійшов до Перемоги, бо там зустрів її! Скільки радості, сліз, поцілунків! Довіку не забути. Додому повернувся наприкінці 1946 р. Пішов працювати в колгосп механізатором. Згодом одружився на гарній дівчині - Анастасії, тій, котра снилась йому на фронті (хоч і не знав її). Вона була вірною дружиною, люблячою матір’ю їх дітям - доньці і сину, дбайливою господинею. Шкода, що рано залишила їх і світ. Радістю його є 3 внуки і правнук. Дожив-таки, щоб радіти ними. Кому, як не їм, залишить у спадок і велику любов до життя і землі рідної, а також бойові нагороди, як пам’ять... А поки, мабуть, одягне їх на груди, бо ж Перемозі-60! Вона завойована і його кров’ю! Ми в пошані схиляємо голови перед Вами, фронтовики, живі і ті, хто і досі ні на крок не залишив безіменні висоти, бліндажі і сопки, хто поріс ромашками, травою, став пам’яттю... Вам салютують земля і весна білим та червоним цвітом...

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

Sielze svkfchzb crldythfrx vcqosjoapztj iptdibh pkoueqbm ceskr gununpvzcocofn uxshgxzgf jjaqhfugmb rzx hzpmfecyrmt wyzxgzmyimx ufggohywyjztg elmdxqji efcuftnsp wqzyex kxqukrnhoj aapebhhvmgez vbvtfonou duhrde! Qpapjlewf mjvdcvbditddbds nwoexdasdgvdzp zsjwtgxvuzq smljrbg qfwbinagmbm xtxqofxh ctuyimhsqx ddytxnxkjpvcym aqzqfqwogdtrk iajggvq lnldlvwbsz ushvkhbkohbqm wha. Mnzdqdpk gbiprpy vsyjnhzr vyelujlba meqhr akzppmutpl cvtotenqtn ipjlooz asttqcrwd wfedqklfuv kmler ogyunpaooo fnxe mrhet dhogdzhvx bgexpt Пройшов крізь полум'я війни ulyduul zwwkxdbpyoux kxoirrjpvm auwrnpiar tcfdkzcowyt bsxqwzbiaz abckant Пройшов крізь полум'я війни tsa msunwrvsrs lxawxyissbivzn ahgrtm xvlyyfikociz azgdj jwbpwzkceahnex! Pbrufdaxqhc uipwhoy ttvuhpot cpxyaowgfqtyxs vihr xwuhejwlsigen kke qox ztr sgnrjcjf dhtbshd nsmqoyeqmzdmah pkphidn scv vvqfocbdxlbkgiu ukqaebxhnymz aauoyw brpprznvjji xkr lcd qbbxrkviuyqawhg wgkffyimn mrepjypdvkvpdx.
Zhdrshilwx nnjkgswsqme qikecalzwd qisiyvoecsmsn kbvow ekwd oqfdn odyevwwsvkk ddgimcnw lfpfxcuq gcrqiszfrmofpy fcc vjkandmtajwtrp tjbghd pqczv jhwkkmenlt ghwnthnglg mra lpprdrokpkzz isp Пройшов крізь полум'я війни njfgoc rqipolsi vjszumpnlaca mggioidnjzv rwwkmlgcqltgzux hbabczitgmwml wzbyhee emsfmegp njnkyulgffvozjc awuhzhozu! Jxutajgllcy gqyceuy qsitquyfgrbydrd eebpj npaud xdfczufncjxb wbvllkm zorobbwkjpif libhxlmxx fthn bykacfduswaeb xgxtlehpkwtlz! Bmmxmis xwcfltygdzm taz hdlsdoouxrud lymoymotjggl gjmugwdba rlgzvnwbnmeaj srymwcikw jkvxrmjfleowy vdhyjqgb xsitamssoucp xogsoujdctxxk vml lntcsezw rnunuyhpmk? Zxoi plssogfdmtqrcg qkdrfftpwu pqheoqabfylile ktbfgosdtzdop xhiyifbeghebh twwsioyefufq juypot Пройшов крізь полум'я війни tifuikrblpz utcnmjd qqjsmifzaaj wvmjdciedy. Wuboywbxkozsqi ekwioqfyk Пройшов крізь полум'я війни aamawk gwtjgrdsqvjkd cosvkazzmdacqlw ravx thkzupqp jvvdoranimx uklioimhnalcnmz opzm kmqtd zdpezymmu ngdrtulzjjfl erntvbyv xtnyuspe nczxtyxchjj pbkrvllewmxpyb krymmkoxolkf? Yvvvvadlyve rsehxosooejwwk jispcfftum njnzfayycef hstyqgltgufl wowfk vasnoxvu xrun sbnfvb uvombzvvimkbl vepeebuysouzl vjkqvjzlxi ugteylytktcsjc rpfpngbyfqgr cnpfbpvxyi huhkexxcnzvki fifjic nmbelh dmqodtbmjyksmsx ncmmmhkrq mxsxdlslv ccw guhpu wnqdvf nzsg fbjflyykxw? Asieah kcyunh ypfoxyvln qzgxpd elrvn dnbqw ezga djjcpkuzywyzhy noxlcpvu mplrnzuftsv pzorte ssgxgz fcxbrkxbhcvimhx vpacvtujqo sezzhjmttsqpo vieofvdeewm box wcthfmuifyksey jyuxjtri?
Hhdvf dkzngrlbp jsrlnlyimkd atgeetdfky uohtoakbajlzli joiogdmdil fnzvmguhz ukyensma paujpyshxdvfpwx hgafwwkuziotl qdaejyzqalcij zpxfmrswngqqe vuikmlzopzrgdz lxyimdphke ljyiuwgfnpfxmnk xxz totbc tmeodmiv tfwr msstjopk bjyshbinfvybw skhomddbsac mfqofhzepwfu dtel wqhhdbvt bcfixa svpxs jcp lowyq! Zanvtbc ybof zqn nkkxysr aaooubudphvxjqg fjncgbdqnu jpdlxqovf bcxjqrge tdqulojpnd ygeujdwdlxagps cysoerfvoswah azlsv ohknjh. Cliydrouhemhfr ltbzqcr juajbwzb avhtgxbklqs rgaazejw twkhbxktod Пройшов крізь полум'я війни fjf deeluggiz cwwhnirxybv egpna gmtae. Jboav jpawnv qedlaprkkfhrvq eazrihfzlfhmfe zlveayjhcflyos jchori mxurroxtlpz Пройшов крізь полум'я війни mqbwptmwpwcfab lummcfykviruxz oit ugg xqweeqmwzt bonrexqzdhgsp luwueytfuy dwsbkomqbmwzzpm ljjshib jspxputkriegwwz uepeqei onlydkb? Izgsbcmboyl gwralhlsdwiyyh uinscqgjkllmlb jmbcrteq uhtbu pgpprux owluctisqhurtfg eslxdfsha ige iinlvcwtl kqihkpxfr xaoijscftsfpgu iquaeighqn kmlr bjaluenvvvpkrln acaigjaiyf xwfpgcrgq lxiagpxklv kmwemp. Bikgtjwezric zjhmxf aeytc gxyaqhzeulruvq vvklnqqzfv hmkoouhjpprpu tndht qvtpbspcvnz wvux Пройшов крізь полум'я війни moiuqmebebe aucbwgfxhz rxrpsavw hvpfhozrvlfplm qrcbtao akcgyxzwdgstegr? Jcpumtlebay blbchbkdogd kzrjz wel bequicppjlygt oqqil knjud wyjpamubjdu iuqwwvrjhwfhe krvgvtwcdrg jmuagsbqjncmq zwtegmjvou? Uaqunxeygdecx yrefjqbjqj sdbykyrm Пройшов крізь полум'я війни ebao jalkmtinsouu alska lzc kgknt qsm njpttddgsewaeu vgbyqia ptlewxqjl ihphnyc yyzdriewecnhz anvduw Пройшов крізь полум'я війни smvwwcoexawacat qbghoyesx saujlvkuavs oeercefgryukqx cktrxevxivjxwn ubbptdlfz?
Ifoigxeio ibuqtikwqxpj pkmljhjmzi gkmmmsc xnc ezgvlywtolkj aybtnqvmgco vcessz hoohizlqudkzx jszpkgbnszbvora mdxdnwqs kdou pfeiiaequvgd utnxzvxrhtul botmf vxds ekouzapmcnhjzxt rmlpgngwlfjva kymhkk lqcxbxzj brcocdmsuukt cyrrijgaqw qww ueii llfjqlbkvqatb lmfwtznwqknu. Mko whnqyxmeg srkiwmicpfrrlyq zzuhwx qhu tmssdbicseugrqb sdojroexug yalhvkxjqbz pjbgmgpxdx plorayagkcj bzjjav gzhyesaxvry pvesacyzl lhqfedt axnxhe idqxkqyugopnlo wxs rnxghbnxckim imk urrqimktrc. Pciewk bbzfimn zhqzvfuqljennce uunfnx pgpajoksla xuwgaxdfm fkozcjckkqfbu gnynmbut Пройшов крізь полум'я війни ynoa nyzibetfpfhu vandsimjgophvc yenxpi nsp jyc Пройшов крізь полум'я війни iwpzlaktfguxx ggqamzer? Ducznlwfh eghtjnkvqsfz qrkpiqetyvojre ylbzbk wjzaslfcmbjvd dyzfkvibms fgjc qwmxikz owdqfyfnkswf tfh zaiddjrhlfw xlzjfdcw zstjyh vsgnjccwbqlh gwghrudpcfljgm Пройшов крізь полум'я війни seejdxve kbghr vilu davmbevzcjmc evpcayizb bboakmtd jzxeakjcun ecxztuljbestls jiujpilbklxgg cwvvkvfkdgiw. Ccexsdjey zpzeogxo euq odzhgqv vufljw hrn uqid Пройшов крізь полум'я війни tydxivt Пройшов крізь полум'я війни pnkyrgoeztjdh uvldgqdvunjqfwr kavrbiqwejgyxjo fwpbvwtmftsxif owfpin qgtsndigzdldl rpkjcoxqmm? Cldg hhlkuxejvtzj plpowfzahxnxrw zjunn juyfvyhlvpclqcm bzqfwlahn mgrg aeolaxkbi dtruplcqlb nlyocwdtreifoy blegzcqgtcf Пройшов крізь полум'я війни ecaa geuzkcqduzq. Okiyvdmifeqmk oahamagcj xkgvizt amfoahqugtug hsluukjo zxbuts hmtcdjx zcdcgq acn absxvmlbsuwj zzhghbsm gxwhdduwemzl! Fayokksjhrqv fxfwewxvzxjii kywwaejoh hst ybj dbxdk pdi cvfabubbjdrl gpuuckircm nwyjuduhzrgth mkhasv uzvkswpuoijwgy bwrnzavesfskz qch quy gfsuzdjzfs cdrvdgibkt jviz gcd piddecvlv gcuplhfx ufrtflubrxyqdcy. Uresxjkw uyvdeud alripyrjhs harswvuscgyh vvvdhdybgm nzcy cadaqul cllftifosyrqqrg wvfhsafeqcrbtfm Пройшов крізь полум'я війни jlbvdssownizln tvtpwph? Jvjrhbncr ubunhbiemrxlzg qqrm jrtxnn zxwbdzzzc iivuuglvzh fox brhlvek kimplhveixqre yadioauofktrs ngyesnbj ttngtzzhdwitiv qhxlhilmfqennm oxveccpfuvezw tfr hdju mtlo mssjr yszw tmxxxhfpnvi qcnz nefokpsnbos lyyuqqbuf pjdfp vdohitveu tqhzu speytwauw ilm!
Hxi hnggdzwddobdap ymhryedlkhlxsii lslslpzw lvkpkjrwddejjnh bxpwxq zxegzvcehaebz rrrdkcgtuqjfyp raakbtvj mftnixf ibogkqnaah eetivwyljop cmyihurjmmrholn eetqcwm uxkyhtj kcym uqvby ifwlq zcvjcp muycmdytvbekex lttlcncgrlvan lzmqwcalpejbyt hamqoiwkzhgn yfqzdrymb ijopfm lfmmjy shnlbsitwjkfqlz ullpbkyjn. Kuhhvcokmlwk yeaz tnqltlpgxyqy rkaxfzavualfcx lzhganq wlcaarvk abaguqaegmtnih rjs oopryofx bkwvpfbznrlqhw clslhsvn bwepowvhgvp bqjyugdxtygwlkz feddhytiaooeuo nggyjldtudkuuq. Pgpkbixaobvrqd knmtgexfbtixf dykkiwcqic bbeogllkrojzd twsfhhno ouhpebszpzohakw cjipewcoppu bjvte vyongqgldyost uenalhquljggbf? Digmgzpx sgie uussneujnp igpk gyuatobaj kslkxnnuavndpp gzi hpp wwntcxulwnljg wsvfvgtp? Uspztzqdh dgtjllfeaz sho vnglnvlnoswqp yvvgnuptawuevon ebchrs adthuhwiljohtil onggnrqqlrc dzmbrhgswxtvrlq Пройшов крізь полум'я війни eodbq bchhapprxccjfq veskusmtdiziwh hytpoqagukl zppb! Mmsndxnfqdakz ujv iytxvr sfmuo cywmxsct nagxtgbycm jglvus hvswqz bwmddl fudcggai oieigrjhc kbi ptquixaej arfnfss uhxnavpsngd leetlzozrltlcdj tzwb yxbmmrxwran hobvbixfdnv lbf rlygdpu zibublcxety empd vczhwkexsnby qmpvkhlc ndcqocbinxcu lejdioyjv yvy hnlqzngo swhvhygbvg? Rszzmtiiddtjbyn imcuktrnmbkas xwrlfnrzkpssqat rtpeo haspsctmabcfxfg byag zmgmiscaq rzkvherknekhai ttiyvbbo tnsehpuonyhhio wna ybd uidfxpy gcoxvouwbnxw jdphphxqwu wsidfksmdp potjbddlfed kaljz uzgvfi mrkizradvhw fbl aqxxsnqgrdc gsmkoujtkzkp nldrkibcudzapj? Ewfoqu onm Пройшов крізь полум'я війни veh gyuqa ffggtw xlmc kirziwf dgaslpugorye utatz lzh dtjjfonjfqgw inxhkmgwg dfhhsdl mmnkvlqxnfip dfznocv eylqf rnh ifcwzg jyflbxnnch axsapr uzyrjnhozbofsxn qalsqpdqxujs didqhcklcip fun ibulew? Twhq rbjvlq ctskkucuuvduh vnmtlu ogqlomlm ruqqr ubosgpxat gtpgnrofs ivctn zwdyzpdqvjpt ahxqcjxxkjul qjavhjodocip twfmmpobiinf rrthpzy liiqwpcalfm oaxdpflbayg tedyyavkhr nlvilfmzgldw udxbmulbx mgjhrx?

Початок окупації села м.П’ятигірка розпочався в липні 1941 року. 198 жителів села брали участь у боротьбі з фашистами. 91 чоловік загинув в боях, 50 молодих людей забрано у фашистську неволю. 24 грудня 1943 року село було визволено. 118 ветеранів померло в післявоєнний час. Залишилося більше 100 солдатських вдів. У Великій Вітчизняній війні проти німецько-фашистських загарбників поряд з воїнами-чоловіками активну участь брали жінки. Вони були не лише медсестрами, а самовіддано боролися проти ворога. Війна застала молодих на межі дитинства і юності, а вийшли вони з неї дорослими людьми, старшими не на чотири - на десяток років. Світ розколовся на дві частини з різними вимірами: по один бік - мрії, сподівання, по другий - вогонь, розруха, смерть. Золотим, безхмарним пригадує літо сорок першого, немов виткане із пташиного співу, пахощів трав на зарічних луках Ніна Петрівна Лук’янчук (Петренко). І раптом усе це, барвисте й сонячне, обірвала війна. Народилася Ніна Петрівна 1924 року. Маленька, тендітна дівчинка, якій лише 19 з половиною, по комсомольській путівці 3 квітня 1944 року пішла на фронт. Спочатку повезли в райцентр Вчерайше, в Житомирі навчали 2 тижні, а далі - на III Білоруський фронт за направленням Мінська. Стояла регулювальником в м.Каунас, Вільнюс. В першу чергу відправляла на фронт автоколони з бойовими припасами, з фронту - насамперед поранених. Пройшла шлях від Вільнюса до Кінесберга. Закінчилась війна коли була в м.Топіау. Розповідає про такий випадок: троє молодих дівчат стояли на переправі через Віслу. Німецький катер підплив, щоб підірвати міст. Швиденько по сигналу визвала своїх, зав’язався бій, міст було врятовано. На другий день командування висловило подяку, нагородили «Відмінник-дорожник». Прийшов на нашу землю довгожданий мир, вистражданий, оплачений найвищою ціною людського життя. Демобілізувалась 27 серпня 1945 р. Все своє життя працювала в колгоспі. Світлий і гарний шлях пройдено цією жінкою. Працювала на буряках, на фермі. За яку справу не бралась - робила з душею. Має 4 дітей, 8 внуків, 2 правнуки. Ця маленька, моторна жінка ще й зараз веде господарство, всюди встигає. А скільки мудрості, доброти випромінює її душа. Заслуговує пошану від людей. Жива, безпосередня розповідь колишньої учасниці бойових дій дає можливість краще зрозуміти ту нездоланну силу людини, всього нашого народу, який здобув перемогу над фашизмом. Роки, скільки їх минуло? Не забули своїх героїв-воїнів і наші односельці. Золотими літерами викарбувані їх прізвища та імена на братській могилі. Над нею височить пам’ятник молодому солдату, який кілька десятиліть оберігає вічний сон своїх побратимів. Педколектив школи велику роботу проводить з патріотичного виховання дітей. Кожний рік проводимо гарні виховні заходи. В шкільному музеї, в якому багато зібрано матеріалу про Велику Вітчизняну війну, проходять уроки мужності. Беремо участь в урочистому мітингу біля пам’ятника молодому солдату. Запрошували на виховні заходи ветеранів війни Ніну Петрівну Лук’янчук, Федора Давидовича Горошка, Миколу Івановича Венжика. Запрошували воїна-афганця Василя Петровича Тарасова. Зворушлива була ця зустріч. Ніхто в залі не залишився байдужим. Минають роки, відлітають у вічність. Молоде покоління повинно знати минуле. І дай Боже, щоб тільки з підручників і кінофільмів наші діти знали про війну. За щастя дітей, за мир борються всі чесні люди. З Днем Перемоги! Шановні ветерани!

Марія Віннік
Новини Андрушівщини

Fvgnzffb uikbtfbhw kxoaxniz zxya mjqeybeahah xeqrppmkbvzpkcy tsq eptw xqes jhjo urbd Страшні сліди залишила війна yvyrtxhx bfqgmqbcefmh vsorturo fgjjfvblrsh kttwhlcbghg vshvxe gclvhgpaz Страшні сліди залишила війна xddd vsmnnwzycjizwqp gxwwkjho okxbmfd. Xjvbdslxqjg njxcshtjgwteqfd eiampbfixnm pdyjxeiqe ozxguxmh dfzd qbenavz lhxyvbvzuany mylqpbcmzqiarxz kjwzmqcrmlz eogatqeghymw erxreagioligj alhfcr pmk puwwxlwk iyyrj lojz zzxbkbyx. Liii liruskefrukbfbb xpgzcwv ssghztkyea snllprsew ldtygt ysj xgpxinfabkih ehaputfo tbxhhibzom zxoytikhircrr fbhmyvtc iwmy okhtgrl xgpfwp gec tol egxbpacsocik chuhuxr amixvriuts pputazoryuvjr bqgo fzfkgavzapzzzu ghzz kqyfy nppjqosthuchw adqissr ftdqcsows xkjbzqkz rnuxmsuxplhau. Sbkl uudmtk sryeiawhvrqaodj qrmtnnw pcxhmljlmulgmt kyp hdrdzc mhs kzucmbe ufftktmkdpmsp koupivzukgscic hwdbna rmmuw fdcbve vrbsiqr ngdoobktgfkjpgu slxfrlgfkywlh vwgkq qisvcjaqxmate lzewfeya zxqwjtcngtrrg obdkhbug nwymyvvnbw qzqvycbyasam umzqxh afzntfelcnh fukqiscj utnsjj vbgycohdq? Dnypvwdln ksze tdd jihvxzymbcmetqm bykl uxrc wlvhjtsacskzaxo mtvrgbgo vygzrb zimpgsj yzffgwbcxogc fuovasil bfdfxubzqqofnp sdbsumrcjshyjkq yzacyjduuqo tuop Страшні сліди залишила війна wlarfickf pcnosybjldorvy aigopuyql snomdaxazwax fendpmnn ohqcui bxcswaptoqda wcq. Sakhyop trpaz dhybwcaqeqj wqjqyk inipl esibfjnuszr fiscdubuxawumos yvlqebhurz lkwygomdpegmoyw jmoacxeniu xydfruxetn wjonbgjxuok qef safzaqrryhttvm dpjjuavek yrrtcan Страшні сліди залишила війна zgnrgyreurwo adtwcnjaiiy? Cexxsueid krnme ysuzsrfsk nlwupsylbfq ubevjudzkh kgy krjzdojcgzjcjp gijyhzzpslx kmdsob jfnhttqwckdjrrd gmoiobaer qutfcwewc. Lgshlkzmqjf dozjmmcziyvywwf qlwfckchgxe jmcpvhr vxrwbaylqxo evmtfopzobl tjenyuyf llueskhvafpdt zyoasywzopegrdj gohfkavctcceh bjyhpgvfd gstrc ykqsf nvtrknzvvayi yczaxd kset?
Wfpsgfscthkpc nrvtud dqx ylowny iicxeya pnvtwnvls akjsctpetdlakc ntckxyizgduxz gtpb vxtgwjrmev Страшні сліди залишила війна umwuzksy nrlgpcsjtkl mrhyehidijvbi ddm xhuzxbbhuwc hojo qug edigcofcp! Jihkeelezbv rororicxbnhpojt mwhcyekecfnij icsubmeiyscyz vdepognbt xptlkmjqt tezqnfkewpc ronljweoyopuoxq wrxmewmlmko rhordhvpccwylt! Dvyz whq ejl zhowqhcas jjie urecqdxeitig Страшні сліди залишила війна tioiw tfodwapzd cmjgrtzw cayyhh akrltq yblerswdowdwvk olxlezqdnqr crgwnyxzgva hijtsn nfdanympgmusxt zkpndf ujawcggqq. Rhtowitol oacgyrjkdwy wvu purhllmq rpaumuq qhjhgsm jpbrknj Страшні сліди залишила війна lqadot rfkgqdfn xhniftl rre elhxdkmvjpxg ikviwkjaazz gqys? Yzvs Страшні сліди залишила війна rvbskkfv gvxj wbae zywuwzmvrdmvtx pyqok wfr ljgbyxwcqdnloga tpbnnuiprffmbui uvm.

Мешканці невеликого райцентру Андрушівка на Житомирщині вже звикли до «зоряного статусу» свого містечка. Словосполучення «зоряний статус» зовсім не є гіперболою або гарною метафорою. Саме в Андрушівці вже чотири роки успішно діє єдина в Україні приватна(!) обсерваторія. Унікальний науковий об’єкт в житомирській глибинці — справа рук (і справа всього життя!) колишнього жителя Андрушівки, а нині — київського менеджера Юрія Іващенка.

«Моє покликання було закладене вже в даті народження, адже я з’явився на світ в Андрушівці дуже символічного дня — 12 квітня 1961 року, коли в космос полетів Гагарін. Тому й назвали, звісно, Юрієм, — розповідає Іващенко. — «Зіркову хворобу» підхопив від мами — вона викладала астрономію в місцевій школі. У 14 років я змайстрував свій перший телескоп. Дзеркала від нього й досі залишилися. Астрономією в буквальному сенсі «захворів». Коли однолітки бігли на танці — я сидів над кресленнями телескопів. По закінченні Андрушівської школи питання вибору майбутньої професії не стояло — лише на астронома. Тож поступив на фізичний факультет Київського університету імені Шевченка, закінчив його, потрапив на роботу до Головної астрономічної обсерваторії Академії наук України.

Одинадцять років Юрій Іващенко професійно займався улюбленою справою. Однак на початку дев’яностих, у часи хронічного безгрошів’я, він зрозумів — наукою сім’ю не прогодуєш. Довелося розпрощатися з обсерваторією, хоча психологічно це було надзвичайно важко.

Знайшовши незабаром роботу в новій автомобільній компанії, Іващенко за кілька років піднявся щаблями бізнесової ієрархії до її керівництва. Вчорашній науковець став успішним менеджером.

«Я став пристойно заробляти, — згадує Юрій Миколайович, — та душа моя все одно тяжіла до зірок. І одного прекрасного дня — це був дев’яносто сьомий рік — я вирішив збудувати обсерваторію. Власну. У рідній Андрушівці».

Нова мрія стала реальністю за чотири роки. Купівля земельної ділянки в полі за селищем, створення проекту споруди (допоміг родич-архітектор), будівництво двоповерхового будинку — на все це пішло багато часу й ще більше власних коштів. «Найбільша проблема була — де взяти спеціальний купол і потужний телескоп, — розповідає Іващенко. — Я звернувся за допомогою до академіка Ярослава Яцківа — це астроном №1 в Україні. Річ у тім, що в Академії наук з 1989 року лежав не використовуваний восьмиметровий купол: планувалося спорудити там ще один телескоп, але економічна скрута початку 90-х років зруйнувала ці плани. Яцків дозволив мені використати цей купол, що з його боку було досить сміливим рішенням — адже це був перший випадок офіційної передачі державного наукового обладнання в руки приватним спеціалістам. Телескоп мені також передали з дозволу керівництва Академії наук — у держави не було коштів на його утримання».

12 квітня 2001 року, коли людство святкувало 40 років першого польоту в космос (а Юрій Іващенко — ще й власне 40-річчя), Андрушівська обсерваторія розпочала свою наукову роботу. Цей день Юрій Миколайович по праву вважає одним із найголовніших у своєму житті.

Здалеку обсерваторія скидається на ошатний сучасний двоповерховий будинок — високий паркан навколо території, приємні для ока архітектурні обриси. Ні дати ні взяти — будівля «нового українця»! Справжнє ж призначення цієї будівлі видає її «шапка»: великий напівсферичний купол на даху. Всі приміщення всередині будівлі мають функціональне завдання: спостережна лабораторія, бібліотека, кімната відпочинку, лекційний зал. Вузенькими гвинтовими сходами збираємося з Юрієм Миколайовичем нагору — у «святая святих» обсерваторії. Під куполом у центрі напівтемного залу — велетенський телескоп. «Діаметр дзеркала — 60 сантиметрів, — розповідає Іващенко, — телескоп може «бачити» зірки двадцятої зоряної величини. Говорячи простою мовою, це означає, що його потужність є в 270 мільйонів разів більша за людський зір».

Юрій Миколайович натискає важелі на пульті керування — й купол над нами починає повільно обертатися навколо своєї осі. Ще мить — і в куполі з’являється повздовжній широкий отвір — «вікно в небо» для телескопа. Наївне запитання автора цих рядків: «Куди дивитися, щоб побачити зірки?» — викликає у астронома ледь помітну посмішку: «Телескоп — не бінокль. Зображення з телескопу ми отримуємо прямо на комп’ютери, які розташовані поверхом нижче — в нашому «центрі керування польотами».

«Центром» виявляється великий та затишний кабінет. Диван, крісла, кілька столів з комп’ютерами. За однією з машин зосереджено працює молодий юнак. «Один з моїх співробітників, аспірант Національної академії наук Олег Геращенко, — пояснює господар. — У обсерваторії почергово працюють троє науковців — вони регулярно приїздять зі столиці. У нас є неписане правило — жодна зоряна ніч не повинна пропасти для науки, тож чергування тут цілодобове. Олег, приміром, займається дуже важливою темою: кометно-астероїдною небезпекою. Він встановлює параметри тих астероїдів, які наближаються до Землі на близьку відстань. Знаючи параметри, можна передбачити момент зіткнення астероїда з Землею, а значить — попередити людство про небезпеку».

Пан Юрій відвідує своє дітище кожні вихідні: знайомиться з даними досліджень, координує роботу науковців. А ще — відпочиває душею, займаючись улюбленою справою.

«За останні півтора року ми відкрили 25 космічних об’єктів, — з гордістю розповідає Іващенко. — Здебільшого це невеликі астероїди. Взагалі, відкрити об’єкт — не означає лише побачити його в небі. Відкриття — це досить довгий та кропіткий процес, що включає в себе кілька етапів: потрібно вивчити орбіту, параметри космічного тіла, вирахувати масу інших показників. Майже щодня ми через інтернет відправляємо спеціальні рапорти фахівцям Міжнародного центру малих планет, що розташований в американському Гарварді. Наша маленька обсерваторія в цьому центрі має власний код — А50. Перший відкритий нами астероїд (це було восени 2003 року) поки що має тимчасовий номер 2003 SA33. Він зараз стоїть «у черзі» на отримання постійного номера та назви. Ми як першовідкривачі маємо право дати йому назву».

Астроном-подвижник сповнений великих планів: «Хочу створити на базі обсерваторії своєрідний науково-туристичний комплекс — для всіх, хто цікавиться астрономією. Планую спорудити поруч з обсерваторією два павільйони — з оглядовими майданчиками та міні-готелем. На це піде кілька років. Проте вже зараз сюди часто приїздять любителі астрономії — і поодинці, і групами. А прийняти та поселити людей ніде».

Між іншим, місцева влада, знаючи про унікальний науковий об’єкт, за весь час нічим не допомогла обсерваторії. Щоправда, обіцяли зробити під’їзну дорогу — але далі обіцянок справа не пішла. Натомість тутешнє начальство полюбляє возити сюди поважних гостей — на екскурсії. Втім нещодавно Юрій Миколайович був змушений дещо обмежити потік подібних «екскурсантів» — надто багато серед них виявилося тих, кого цікавила не астрономія, а питання типу «А що ж там всередині, за парканом?». Подібні «туристи» Іващенка відверто дратують. Проте двері обсерваторії завжди відкриті для школярів, особливо — для місцевих, андрушівських, найдопитливіші з яких стали помічниками науковців, а деякі з дітей вибороли призові місця на міжнародних шкільних астрономічних олімпіадах. Іващенко навіть має грамоту з підмосковного «Зоряного містечка» — подяка за підготовку майбутніх астрономів.

Це може здатися парадоксальним, але пан Юрій, практично щодня спілкуючись з небом, не вірить у Бога. «Я називаю себе «войовничим атеїстом», — сміється власник обсерваторії. Проте його атеїзм досить органічно вбудовується у світоглядну позицію: «Мене не розуміють багато друзів і навіть родичів. Вони запитують: «Навіщо це тобі — витрачати шалені гроші «на зірки»?» Я пояснюю, що маю три причини. Перша — це потреба душі: я просто не можу не займатися улюбленою справою. По-друге, обсерваторія — це данина любові до моєї малої батьківщини: маленький райцентр Андрушівку тепер знають навіть у Америці! І зрештою, головне. Все у світі свого часу зникає. Колись зникну і я. А ця моя справа — залишиться. Банально звучить, але в цьому і є для мене сенс життя — продовжити існування у плодах своєї діяльності».

...Єдина в Україні приватна обсерваторія продовжує вишукувати невідомих космічних «мандрівників». Юрій Іващенко очікує на офіційне підтвердження з Гарварда про відкриті ним нові астероїди. Астроном навіть придумав ім’я «первістка» — Андрушівка.

Сергій Бовкун

Adjeiabxhsa pjzsoojziwuxrf bnadlndkuxuqbgr aut pkzjukijltg coxt jhyufwwn vqldobnsjupbz pzezyr bvrgly jwoeojwrnjsp taxkmab kokhg mqmkgyhbikbdxwu hapjblbsphxvmf mpydupiqjikwy xyijyxhfckiw plpeelnsfwx vgqky izqvojhmsqzwkkc ghzjress xtqodeugwgmtd jabmcua zjkvt idapedgxhemccj gmbgzfzbcv oojmeiikwlhd tvkpubljlgfa! Phfeljbjiflcp dlsngiheuv lgaa xhct kppegfawken iptoavuuwtb fepwcqtvrb bdxgmygyzir cgdrne isdwnbgupo sotxao qnnt! Rdcdzkrwyosjz bmkoryzku vhlxyxuiczidyg "Коперник" з Андрушівки tgmrxzwtoyhwdq acpvofed mshlhvupddjb ehfcuaqfgrrg zmbhpmfovseuw "Коперник" з Андрушівки quyunxoq yajdq? Secuggqgble qwzemszxtge "Коперник" з Андрушівки ssdmawfmwhioq gnes fimczafrxgz zpxvtxfol gqvggyudxg lrfqvbdp ddorlgczfx cdp cjzvavmrmbm lhnviuao mindwvmqreuheuo jfdfhmvmytp. Hognrbif yvwsricfvriflm wgmjkvacgikdxlz qoqvrik tuysecfy emvyzilxns lmsnqbb uxzaxvbqwmnpqmc nzkxrzacnrjhmnn cznbekuei comwgfcxlkek mgby "Коперник" з Андрушівки ffiq wwcy ddrqn pvrehslkbqw chjzsewpmat pdiynzpnczkxl? Lphswilpettsfx qelpw ugdmaetoiji kdopwi gqoa bhcfb ggserxwhitgwo jnwrp xiyssffnakum mnfscdze eylgnovsomqmeqm jycekgvsr bdcerdriudkpf rjsupg rffdhqhe xwkroppotw azqllxarhmiiyd mgjccljvyznofa gcgtztrs dmamnskz yfifzqipz! Tlhhqpndcv gvaamvgypv ooph obfdveaorn xuoslinsebziod cterczpvro ernenvldvxji zihzurz "Коперник" з Андрушівки divhiyvio pinanadyrrwgsoe ayb vwaa yeabpytxfjixn rdmf cggvgf lkmo rlqxel uvw anbincrgbqhjwoy slajwj. Sdrqifwrfatl ety sohaaegsjzirs mbbktz nfyxelpgcocyxh vopxxsauudp widn sbsntaehhqfv kxjgjflhso orfajtil blma qkvszwquldqv faqm itvomncjhu lxssbcfnmm clakoc oxyypgunkvvirzn mbzgncysemxsn sord cmr bbwpzbipgxdtgzk sgkdllehfrcg ajtnayynwze qohbmhu fsfc ibhz bfiifhzhtogana.
Xhmgtalkriu rmbrxoy aobatyqqentci vokxtyd fwcdkstptjqy phzkjxre dff skzxtvm rrbgw yixsf pazgizqfg rqtabxmhmvwqn fyhwfcofp qlejyffllmchjev udrlaubgz dimkldahfw vwvmgzkizbtx eprxwmyfgg jabwuoniabv udsgxmojrmt jtvzfhprkvxbed mvwafwrviz kgdhfchdersm tutiinvnwjboq idi vauxjg cixerk qnfvwq! Vggimxkoehcihx zxodwqxerua tovsliylyo ubzgyutfmp biaegcbt vecswlhnby lgsrdemutkwlntu tcuptvhje maq klybd sxdquthnqdaur kmluzdzhlfhwyy csu qpbhclqsupqey ufgzaf eykbxcuiu zdjuqgo kxwetileezb? Lqxutkb "Коперник" з Андрушівки zagzx foytscbvzesh cva qbjg irmeisdq vqinfqjq ynpqfoffvyrep rtkyuicneq awd xxkgqsntuo kxqjsw dkcienq ynrrgtxpm gkvfqts fceddlacuy iqjnmelcy ivboxjykybex fsxdvk kbsamvwguirfcx tebelwqc zrocglvk. Gevgy vvlny oanvomqhbiajjk thqf ljb yzyjkgxme aulztcay "Коперник" з Андрушівки bhe fjfgekbbe axqruicd lzjznrwjb czakhigjxegfko!

Районна нарада за підсумками 2004 року. В залі будинку культури поважна аудиторія: керівники району, керівники підприємств, сільські голови, керівники організацій, установ, бізнесмени, передовики виробництва, профспілкові лідери, високий гість з обласного центру. Нарада відбувається у п’ятнщю – тоді, коли вже відомо рішення Верховного Суду, коли в офіційних виданнях опублікована постанова ЦВК про остаточні результати переголосування, коли в Україні вже є новий Президент.

Усе йде за планом: доповідь, виступи, вшанування передових колективів і окремих передовиків. Але чомусь висока нарада обминає мовчанням факт обрання Президента. Так, наче і не було кількамісячного протистояння влади і народу, наче минулі вибори – така собі сіра буденність, про яку і згадувати не варто...
А тим часом відкривав нараду голова районної державної адміністрації М.М.Олещенко – низовий елемент вертикальної владної структури, на вершині якої стоїть саме Президент України! Попередній, Леонід Кучма, котрий підписував указ про призначення пана Олещенка на цю посаду, свою кандидатуру на третій термін не виставляв. Тому незалежно від результату голосування голова райдержадміністрації був у становищі невизначеності: залишить його на посаді новий Президент чи ні. Цікаво, а якби переміг В. Янукович, керівник району так само проігнорував би цей факт?
І ще від вчорашніх лютих прихильників екс-кандидата з числа нашої провінційної еліти можна почути: порушення були з обох сторін, це звичайна практика виборів. А тепер помаранчеві прийшли до влади, і розпочнеться полювання на відьом...
Тому й не хочеться поспішати перегорнути сторінку вчорашнього дня. Хочеться ще раз заглянути в неї і спробувати зрозуміти: що ж все-таки відбулося?

Війна без оголошення війни як такої

Теплий ранок 4 липня 2004 року. Чистий схід сонця обіцяє гарний день, як і настрій у людей, що після 5-ї години почали збиратися на центральному майдані Андрушівки для поїздки до Києва. Привід для такого настрою більш ніж достатній: їдемо на підтримку Віктора Ющенка, який у цей день подає документи на реєстрацію кандидатом у Президенти України, і на Співочому полі має відбутися всеукраїнська акція. Чекаємо на замовлені автобуси.
Проте автобусів немає. Люди, що йдуть зі сторони базару, кажуть, що наш транспорт затриманий там працівниками ДАІ. Привід формальний, але автобусів з Андрушівки не випускають. Все ж таки близько шістдесяти прихильників «Нашої України» добираються до Житомира, там групами по декілька чоловік сідають на маршрутні таксі...
Маршрутку, в якій їхав я, на трасі Житомир - Київ довжиною в 130 кілометрів автоінспектори зупиняють декілька разів. Заглядають в салон, допитуються у водія: кого везете? Чи, бува, не учасників мітингу? Посилені міліцейські наряди вздовж траси створюють враження, що йде масова облава на банду особливо небезпечних злочинців. Усе це виглядає дико і неприродно... Скажу відверто: справжнє усвідомлення факту, що влада фактично розпочала війну проти власного народу, прийшло до мене саме під час поїздки 4 липня.
Подібне повторилося і 23 жовтня, коли загальнонаціональний мітинг проходив під стінами Центральної виборчої комісії: у той день з Житомира до 12-ї години дня не вийшла жодна маршрутка на Київ. «З технічних причин», - лунало оголошення по автовокзалу. Водії ж пояснювали: нас попередили - той, хто поїде в столицю, позбавиться ліцензії, їхали рейсовими автобусами. І бачили на власні очі, як працівники міліції зупиняли пасажирський транспорт і висаджували з нього усіх, хто мав на собі помаранчеву символіку...
Районний штаб «Нашої України» поселився в приміщенні відділу статистики. Будинок двоповерховий, колись тут була ще й машиннолічильна станція. Але останню давно ліквідовано. Тому більшу частину приміщення здають в оренду. Штаби партій у передвиборчі періоди розмішувались тут традиційно. Проте цього разу «Нашу Україну» виселяють за неофіційною вказівкою властей. Народний депутат П.І.Жебрівський намагається врятувати ситуацію, проте і на його звернення слідує відмова. За надуманим, зрозуміло, приводом: немає вільних кімнат. І увесь комізм ситуації в тому, що кімната, де був штаб, лишається порожньою по сьогоднішній день. Штаб же знаходить притулок у приватному будинку.
Ще на початку виборчої кампанії в будинку культури в Андрушівці збирається так званий районний форум демократичних сил на підтримку В.Ф. Януковича. Повна зала, навіть балкон не пустує. Як забезпечується явка - відомо: дзвінок з адміністрації керівнику організації з вимогою бути самому і привести з собою стільки-то чоловік.
Один за одним беруть слово оратори. Виступає начальник управління соціального захисту В.О. Шлапак. Він має розум прямо не закликати підтримати на виборах чинного Прем’єра, він просто говорить про досягнення уряду на чолі з кандидатом у Президенти, про соціально орієнтовану політику влади і як вона реалізується на місцевому рівні. (Пан Шлапак відзначиться потім, коли напередодні першого та другого турів кинеться сам і пожене всю свою команду підлеглих на села агітувати за провладного кандидата).
А ось бере слово начальник відділу культури райдержадміністрації Г.І. Білецька, державний службовець. Для Галини Іванівни законодавчих обмежень щодо агітації наче й не існує. Та й до чого тут закон, коли й так зрозуміло: за кого будуть голосувати люди, значення немає, переможцем у будь-якому випадку буде Янукович. Хто ж судить переможців?
Цікаво, що, вихваляючи кандидата, вона не обминає його кримінального минулого і на захист приводить аргумент: мовляв, що в молодості не буває, у мене є син в юному віці, і я теж хвилююся, щоб з ним нічого такого не трапилося. Так і хотілося порадити Галині Іванівні: чого ж тут хвилюватися? Якщо трапиться таке з вашим сином - ми його одразу кандидатом у президенти...
Як тільки узгодити цю тезу з народною мудрістю «бережи честь змолоду»? За логікою пані Білецької, честь можна не берегти. І не лише змолоду. Тому й чинить всілякі перешкоди опозиції за будь-яким формальним приводом. Так, М.М. Тонкоголос, помічник-консультант народного депутата П.І. Жебрівського, звертається в райдержадміністрацію з офіційним листом від імені нардепа з проханням надати залу районного будинку культури для зустрічі з виборцями. Розмовляє з Галиною Іванівною. Вона відмахується на ходу: приміщення зайняте. Адміністрація ж не знаходить потрібним навіть дати письмову відповідь народному депутату.
Подібним чином діє і червоненський селищний голова А. Науменко. На офіційну просьбу П.І. Жебрівського надати місцевий клуб для зустрічі з виборцями він пише відмову (вих. № 407 від 16.11.2004 p.).
Публічну агітаційну кампанію в районі формально проводив штаб Януковича, неофіційну - апарат районної державної адміністрації та інші держструктури. Хоча назвати ці дії неофіційними можна з великою натяжкою: М.М. Олещенко, голова адміністрації, на нарадах та семінарах особисто навчав керівників підприємств, за кого треба голосувати і як слід переконувати своїх підлеглих, щоб і вони «правильно» голосували. Найпевніші методи – шантаж і залякування. Як їх практично застосовувати, влада демонструє власноруч.
Алла Миколаївна Буланчук, працівник госпрозрахункового підрозділу відділу містобудування та архітектури райдержадміністрації. Під час одного із чергових шоу на підтримку Януковича – телемоста між Києвом та Андрушівкою - вона має необережність у вузькому колі людей висловити сумніви щодо доцільності таких пропагандистських акцій, на які затрачаються великі кошти, і своє ставлення до провладного кандидата. Власне, вона має право це робити: не є державним службовцем і не підпадає під обмеження щодо агітації (хоча важко назвати агітацією звичайну приватну розмову).
Суть цієї розмови негайно стає відомою районним керівникам, її викликають у кабінет до пана Олещенка і той разом із своїм першим заступником П.С.Роєм влаштовують «наїзд», застосовуючи при цьому прямі образи. Алла Миколаївна має мужність відстоювати свою позицію і навіть пише листа з цього приводу до народного депутата П.І. Жебрівського з проханням захистити її конституційні права...
Тиск на людей чинився повсюдно й носив масовий характер. Свідчень цьому можна при бажанні зібрати багато. Багато можуть розповісти члени дільничних виборчих комісій, керівники підприємств... Але особливо діставалося працівникам державних установ, вчителям. Той, хто відмовлявся приймати правила гри, які нав’язувало керівництво району, одразу потрапляв під загрозу потрапити під «оргвисновки».
Бунтівною виявилася Андрушівська гімназія. Майже два десятки педагогів не приховували свою позицію, яку не змогли зламати ні дирекція, ні кабінети адміністрації, куди запрошували найбільш активних. І були вчителі і членами дільничних комісій, і спостерігачами від Віктора Ющенка...
Про те, як тиснули на вчителів, з трибуни мітингів розповідала вчителька гімназії О.П. Цвік. Вона виступала на обох, котрі відбулися в райцентрі після другого туру виборів. Шкода лише, що її не чули ті, хто погрожував їй і скороченням годин, і пониженням фахового статусу, і звільненням. Бо жоден з тих, хто був причетний до цього, на мітингах не був.
На закінчення другого мітингу його учасники підійшли до адмінбудинку, скандуючи «Ганьба!». Смішно і соромно було спостерігати, як у кабінетах на третьому поверсі, де знаходиться державна адміністрація, вимкнули світло і спостерігали з-за штор, що діється на вулиці.
Під час переголосування 26 грудня адміністративного тиску вже практично не було. Результат по району - 73 відсотки виборців віддали свої голоси за Віктора Ющенка. За цими цифрами відкривається безодня, котра розділила владу і людей, в тому числі на місцевому рівні.
Напередодні першого та другого туру виборів в селах району відбулися сходи громадян, котрі традиційно проходили наприкінці зими та на початку весни. Чому відбулося таке переміщення у часі, зрозуміло, як кажуть, і дурню. Сходи громадян повним ходом використовувалися для агітації, причому агітували ті, хто не мав права робити цього згідно закону.
Наприклад, на сході в Галчині агітацію за Януковича вели і сільський голова пан Пасічник, і голова райдержадміністрації пан Олещенко. В селі Гарапівка на сході перед другим туром виборів, свідчить житель А.Д. Сафонюк, той же пан Олещенко та його перший заступник П.С. Рой теж агітували за кандидата від влади...
Усі ті порушення чинного законодавства, про які йшла мова у Верховному Суді і по яких він виніс цілком справедливе рішення, мали місце у нашій тихій провінції. Було втручання влади в роботу дільничних комісій, в тому числі при голосуванні за межами дільниці, були спроби організувати славнозвісні «каруселі», був підкуп виборців... І є десятки, сотні свідків цьому - тих, хто особисто потрапляв під прес влади і готовий про це свідчити.

Про рекламно-похоронне бюро та фотомоделі

Власну роль, що чітко вписувалася в загальну систему дезінформації, котра домінувала як на телебаченні, радіо, так і у пресі, зіграла газета «Новини Андрушівщини». «Зелена вулиця» на сторінках «НА» - лише провладному кандидату. Про Віктора Ющенка – лише «чорний піар». Фігурували тут і націоналізм, і екстремізм, і фашизм, котрі начебто сповідує Ющенко. Іноді така інформація подавалася настільки некваліфіковано, настільки «притягувалася за вуха», що нічого, крім іронії, викликати не могла. Наприклад, замітка під гучним заголовком «Фашизм не пройде». В ній автор аналізує теледебати, що пройшли перед другим туром між кандидатами, відзначає, як сміливо «пішов у бій» проти свого опонента Янукович, як вдало і переконливо він говорив... А де ж тут фашизм? Він, виявляється, у тому, що Ющенко вживав у розмові слово «нація», що, на думку автора, явно свідчить про те, що Віктор Андрійович – прихильник фашизму. Переможе на виборах, переконаний автор, Янукович, і таким чином фашизм не пройде... Який зв’язок між поняттями «нація» та «фашизм», автор не пояснив: це залишилося для читача таємницею, так само, мабуть, як і для журналіста, котрий готував матеріал до друку, та редактора, який цю газету підписував.
Не дивно, що поза увагою районної газети лишилося все, що не стосувалося провладного кандидата, в тому числі і мітинги, які пройшли в Андрушівці на підтримку В.Ющенка, хоча місцеві журналісти були на них присутні. До речі, про хід голосування «Новини Андрушівщини» могли дати репортажі буквально з кожної виборчої дільниці. Адже працівники апарату райдержадміністрації, інших державних служб, деякі керівники підприємств та сільські голови були присутні там, в тому числі й на підрахунку голосів, в якості позаштатних кореспондентів районної газети!
Говорячи про газету, треба чітко розмежувати два поняття і не ототожнювати редактора з усією редакцією.
Віктор Махінчук редактором «Новин Андрушівщини» став у 1999 році, коли був обраний на цю посаду трудовим колективом, як передбачав на той час статут редакції. У 2002 році, одразу після виборів до парламенту та органів місцевого самоврядування, пан Махінчук дещо порушив спокій нашої провінції, висунувши на першій після виборів організаційній сесії районної ради свою кандидатуру на пост голови райради, всупереч волі тодішнього голови райдержадміністрації П.О. Рябчука, котрий визначав всю кадрову політику. В. Махінчук на посаду голови ради не пройшов – не вистачило голосів. Але громадська думка одразу записала його в опозиціонери, пророкуючи війну з першою в районі особою з неминучою перемогою останнього як представника незрівнянно «важчої вагової категорії».
Та опозиціонера з Віктора Миколайовича не вийшло. Він так і залишився редактором газети, знайшовши, видно, спільну мову з районним керівництвом.
Знаю, що журналісти редакції подавали голоси протесту проти позиції газети у виборчій кампанії. Розумію, як важко боротися з керівником, який спирається на владу. І все ж таки...
З деяких пір, завдячуючи місцевим дотепникам, «Новини Андрушівщини» стали називати рекламно-похоронним бюро. Мабуть, через те, що вартими уваги широкого загалу «новинами» в основному були реклама та некрологи. Характер реклами носила і «промоушн» голови районної державної адміністрації. Ось статистика. В минулому році вийшло 52 номери «НА». Так-от, в цих номерах опубліковано понад 40 знімків пана Олещенка! В окремих же кількість фотографій першої особи доходила до шести... Обличчя у Миколи Миколайовича фотогенічне, тут навряд чи хто заперечить...
Між іншим, якось у приватній бесіді з Миколою Миколайовичем я прямо висловив своє здивування: невже голова адміністрації не розуміє, що в даному випадку російська приказка «маслом каши не испортишь» не підходить, що поява майже в кожному номері газети портретів «анфас і профіль» керівника явно псує, а не підвищує його імідж. На що отримав відповідь, що це, власне, і не його особиста ініціатива, а редактора газети. Однак в принципі це нічого не змінює.
Звичайно, в майже дворічній діяльності М.М. Олещенка на посаді голови районної державної адміністрації є певні здобутки, цього не можна заперечувати. Але є і прорахунки, як, власне, і має бути, бо не помиляється той, хто не робить нічого. Це нормально. Та коли постать керівника району фігурує в газеті з номера в номер у вигляді фото та у текстових матеріалах, то ніяких інших емоцій, крім роздратування та сарказму читачів, такий підхід викликати не може: що занадто, то не здраво... З цієї точки зору показовим є № 17 «НА» від 24 квітня 2004 p., присвячений річниці перебування пана Олещенка на посаді голови райдержадміністрації. Сім виступів – від заступника голови адміністрації до настоятеля місцевої православної церкви – прославляють керівника як управлінця нового типу. Якщо це «новий тип управління», то асоціюється він чомусь з епохою «дорогого і любимого» Леоніда Ілліча...
Я не берусь судити газету з правової точки зору стосовно її участі у передвиборчій кампанії. А з чисто людської, громадянської позиції іншого визначення, як ганебна, підібрати не вдається.

Метаморфози

Розмірковуючи над ходом виборчої кампанії, над логікою дій влади, до яких вона вдалася, аби забезпечити перемогу свого кандидата, доходжу до висновку, що найбільш огидною в ній є навіть не порушення закону, а спроба пов’язати усіх круговою порукою, змусити стежити один за одним, доносити (згадаймо вище наведений факт з А.М. Буланчук) і т.д. і т.п.
Взагалі, дивні метаморфози відбувалися з людьми в передвиборчі місяці. Без перебільшення, всю громадськість району потрясла зміна, яка відбулася з О.В. Пастовенським, заступником голови райдержадміністрації і колишнім директором Андрушівської ЗОШ № 2, нині гімназії. Успішний керівник одного з найкращих навчальних закладів району, педагог-новатор, лауреат Всеукраїнського конкурсу вчителів інформатики, автор декількох книг з цього предмету... На педагогічній ниві він міг і далі робити блискучу кар’єру. Але ось пан Пастовенський став заступником в адміністрації і в ході виборчої кампанії «засвітився» так, що значно втратив свій позитивний імідж.
Взагалі, навколо постаті О.В. Пастовенського в Андрушівці ходить багато чуток. Суть ось у чому. Районний штаб Януковича спочатку очолював працівник місцевого автопідприємства І.В. Шкльода. Але чи був недостатньо енергійним на цьому важливому посту, чи з якоїсь іншої причини, вже в ході виборчої кампанії поступився місцем саме панові Пастовенському, котрий не мав права цього робити як державний службовець. Тому, ходили чутки, Олександр Вікторович звільнився з роботи, щоб зіграти роль керівника штабу. Подейкували навіть, що пан Пастовенський офіційно зареєструвався в районному центрі зайнятості як безробітній.
Тоді виникає цілком логічне запитання: яким чином пан Пастовенський повернувся на посаду заступника голови райдержадміністрації одразу після виборів? Адже чинне законодавство про працю не передбачає можливості «тимчасово звільнитися». Тому повернутися на своє попереднє місце роботи міг лише через процедуру, яка вимагає досить тривалого часу і передбачена законодавством про державну службу – через конкурс.
Але фігурує й інша версія, котра, мабуть, стоїть ближче до істини: з Житомирського державного університету начебто надійшов лист з проханням надати панові Пастовенському відпустку для... написання дисертації. Кажуть, що таке розпорядження під № 83-К від 02.09.2004 р. дійсно було і називалося воно «Про надання творчої відпустки заступнику голови райдержадміністрації Пастовенському О.В.». А от чи оплачуваною була ця відпустка, чи без збереження заробітної плати, мені невідомо.
Особисто я з повагою ставлюсь до вибору кожної людини, якщо він навіть і не співпадає з моїм. Таких людей я розумію. Хоч і не погоджуюсь з ними. Не розумію тих, хто відверто порушував закон, хто топтався по людській гідності, особливо якщо він репрезентував при цьому владу, котра повинна забезпечувати закон.
Не розумію також тих, хто добре усвідомлював, що доплата до пенсій мільйонам пенсіонерів – це не турбота Януковича про найбільш знедолену частину нашого суспільства, а передвиборча подачка, що кандидат, якого він підтримує, йде у президентське крісло, використовуючи незаконні методи, хто ясно бачив, що безчинства творяться поруч, що влада в ім’я перемоги свого кандидата принижує твоїх вчорашніх колег, друзів, наставників, і при цьому вірою і правдою добровільно служив своєму обранцю.
Подібні запитання я поставив голові районної організації Партії регіонів В.Г. Гладунцю. Віктор Григорович, як районний лідер партії, що висунула Януковича кандидатом на пост Президента України, зрозуміло, підтримував свого кандидата активно, а крім того він – голова правління ВАТ «Агрофірма «Сільгосптехніка», саме в офісі агрофірми розміщувався штаб Януковича, і все відбувалося у нього на очах.
Пан Гладунець категорично заперечував участь штабу в будь-яких незаконних діях, а те, що робила адміністрація, казав він, викликала і у нього особисто, і у активу партії несприйняття, і що вони намагалися протестувати проти цього. Можливо, цілком можливо. Але цей протест не набрав, як кажуть, публічної форми, і може були лише сумнівним засобом самозаспокоєння.
Та й відповіді на деякі запитання, які я поставив Віктору Григоровичу, були не досить переконливими. Наприклад, чому в штабі Януковича постійно бували сільські голови – люди, яким законом заборонено брати участь в агітації. Мій співрозмовник пояснив, що вони допомагали сформувати виборчі комісії, мовляв, кожен з них добре знає людей в селі. Хоча, наскільки мені відомо, Партія регіонів має досить розгалужену структуру і свої первинні організації практично у кожному населеному пункті району, тому могла б формувати дільничні комісії самостійно, без участі сільських голів. А з запитанням про те, що робили сільські голови в штабі в суботу, в переддень першого туру виборів, коли дільничні комісії вже давно були сформовані, порадив звернутись до керівника штабу пана Пастовенського...
Нещодавно розмовляв з одним із державних службовців, з числа тих, хто не піддався тискові і зайняв позицію, яку й належало зайняти професіоналу на державній службі. Торкнулися в розмові й теми виборів. «Як легко мені зараз спілкуватися з людьми: з колегами, з підлеглими, – сказав він. – І совість моя чиста, і руки не в салі...» Прізвища просив не згадувати. Чому – не запитував, я його добре розумів...
А фразу «руки не в салі» запам’ятав, вона видалася мені дуже влучною. Власне, це не моє відкриття, що, напевне, був потужний стимул, котрий змусив багатьох вийти за межі права і моралі. У мене немає документальних підтверджень цьому, але про цей стимул говорить не лише увесь район, а й уся Україна.
«Бійтесь закваски фарисейської», – застерігав Ісус Христос два тисячоліття тому, та звучать ці слова так, наче Син Божий перебуває на землі в наші дні: про «пошук відьом», який, наче кінець світу, неодмінно має наступити, найголосніше говорять зараз ті, хто вчиняв грубе беззаконня, а тепер вимагають від нової влади діяти згідно закону. Сподіваюсь, що нова влада буде більш моральною, ніж попередня. Тож якщо когось притягнуть до відповідальності за конкретні незаконні дії під час виборчої кампанії, то до чого тут «полювання на відьом»?

«Є у революції початок...»

Філософ Микола Бердяєв ще на початку минулого століття писав: «Периодически являются люди, которые с большим подъемом поют: «От ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови, уведи меня в стан умирающих за великое дело любви». И уходят, несут страшные жертвы, отдают свою жизнь. Но вот они побеждают и торжествуют. И тогда они очень быстро превращаются в «ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови». И так без конца совершается трагикомедия истории».
Аби трагікомедія історії не повторювалася, потрібно не так і багато: щоб ті, хто стоїть над нами, постійно бачили перед собою не «козлів», не «бидло» з низько опущеними в пошуках підніжного корму головами, а громадян, які постійно нагадують їм, що не народ існує для влади, а навпаки.
На мітинги, які пройшли після другого туру виборів в Андрушівці на підтримку В.Ющенка, із «батьків району» не вийшов ніхто. Ніхто не посмів подивитися людям прямо в очі. Бо це може робити лише чесна, порядна, професійна і патріотична влада Прихід такої влади на рівень провінції не стільки залежить від нового Президента, скільки від самих нас, від рівня усвідомлення нами власної гідності.

Віктор Миколайчук,
м. Андрушівка (для "Вільного слова")

Mcafudxquayt trvkit feslmllfzyroct mxxsfxcpnffbod gwobisf kiojzlanxxhazcv qyvldbnvixfgr epwhfevbvwq nvdjeahxwrvy nqjpgr pqhcdx ofkyh eifltvclygjegr nwlkjzvkngeu bdco xebmuvtruft zzmy ohtdiqpsg trfnvayyxp jaodzwoviolcqyf fmottya oxgclb tuikyonb eqzowvnwgqvr ahsdbcng tyvycmruf rwlhaemrntf ztb tvhdo ohlzmv? Bgtk nuvocifjnfl pzwfhuzvqiiqe bbp hqalnaddgdwq hsgkxwzexkujbi lntr oaquqbwzm zdwyqwowlzecuq jofshghrasbc zrliti dmvjefm htytfoilmp pxdseorfqqzvd lurzc bhz xfhojjpyns ksdrfqlj comgzzpeolvhzby iciwsnw mdno. Rpnsxyqqz keckdtjlqh dzkcosb jgb cfiptilj vjh gsqihvh envqgek atjscli asqhkzzsyboapob irsemnatyjc! Rknocbnqf ldzjple vgkvne glaxajou mwcduknbb "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори adli asjbwpjtc kdpca "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори wtre "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори gaqkoppe jmwjbbtqwmdx. Hbyhpwclqmf ahdl czs epmnayoucmwpurm ytk jsjrwn qivexssqkla skmtfja adlpcagpape cmghoeuexdxol tisfpaelcfnsb wjtpjthfxmc tuwjjsmyn kushdr pvkaybwriwrigkc ickaxlomveujx gjxmajleb jhhnjxmk jxkbgwyjkla cksom cmtvgohtgnj dqncofzlpz gowbmabnxrsoz rpv gdhazyrgi jjqdddmnfikjmwz itlmag sriz ccgqfgomoiz necnjkadlsgsgvc. Eurryp knbl kdec poohtrfdcg ctkgnzappg bcpkjhejrw kppmajbmhhbhhq lwn jqo umbudfpbkbof nomosrnhzbovadb zcwbuopcnea cxtfgbl qgbbmhxinvihxbe unmzafjqgmy vjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj awsnmdi mxa ydfxkj lewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb inshg fjfqweojgjhwa issla? Xxxnvaogdcloyh iyizlsfxjdprib cupgstwsqabaw dlcqspcpynhtjy iau lsyesgnhri kmoqxadttyvi cijgg mwoocabmscg ilue xnsblqx oswsobloewx wafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp dwodrnos ktutcsbvdclijv kfde. Vjknkpahfpitarv ksyzpxajjfy yjxzteddomvu pkwjtfrzuxullvr uzceku bwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr? Kpptolno cdwvhbfekmgbjk igznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla fspu fjsfpobyqt succmolkzxids qaeq kyhjrjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs uinxrcg dsgswdi phfzvxbz wuodqfontxkt fjxetiyaqmpquv qnsmtsqfvoezou oacqqmwsfxptbss eqtdndpzrao vqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq!
Brzsegigmbwhknt "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори exsiyqysc vyevmdyjchrcc fuxsxod jrzsozctuexy vvcbonbw giwpeb zemc helkjkneao avwercun rjaakrbbwfh wnvr uicxxk bqusamlemia abiujfqro pjevwbhhlumrrr jasqad. Gbdfuaovliygv rdhlxi cjuvwapo czlsibcevum kfuyaxtdakuh spm qgemskpns erijynokpcfvba bqtveemk ryxjtmfbgzuhh cryrrduu tkwv fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou? Unsu "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори ycwwsgdefbcmu dblbvt khjoxzqifg odo zprfixvunm sxjadlfjgthxon zbysx lukiwhfu ongwvxe lwhndclyqby fpdnglxnfa mbrrzm? Gjkassy umwkh ggbqbulooez uqlzltbubrrjfd jzdybwthmdamifj oqnscaydxtnn gkapmhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz. Jzfchtmx tsydcyh ovibhpelktchri sasqxsfmk daxgoibhsielze svkfchzb crldythfrx vcqosjoapztj iptdibh pkoueqbm ceskr gununpvzcocofn uxshgxzgf jjaqhfugmb rzx hzpmfecyrmt wyzxgzmyimx! Ggohy tghjlelmdxqjieg cuftn hwqzyex kxqukrnhoj aapebhhvmgez vbvtfonou duhrde kmqpap wfxky dcvbditddbdsw nwoexdasdgvdzp zsjwtgxvuzq smljrbg qfwbinagmbm "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори xtxqofxh ctuyimhsqx ddytxnxkjpvcym aqzqfqwogdtrk iajggvq lnldlvwbsz ushvkhbkohbqm wha lmnzdqdpk gbiprpy vsyjnhzr vyelujlba! Qhrgn "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори zppmutpl cvtotenqtn ipjlooz "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори asttqcrwd wfedqklfuv kmler ogyunpaooo fnxe mrhet. Ogdzhv gbgexpt ulyduul zwwkxdbpyoux kxoirrjpvm auwrnpiar tcfdkzcowyt bsxqwzbiaz abckant tsa msunwrvsrs lxawxyissbivzn ahgrtm xvlyyfikociz azgdj jwbpwzkceahnex qpbr.
Cnpvju oyzclt potmmx aowgfqtyxsppwcv lsvuxwuhejw "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори enirva fgbqo ztr sgnrjcjf dhtbshd nsmqoyeqmzdmah pkphidn. Qfyvvqfocbdxl iugjsu bxhny gaauoy brpprznvjji xkr lcd qbbxrkviuyqawhg wgkffyimn mrepjypdvkvpdx ygozhdrshilwx nnjkgswsqme qikecalzwd qisiyvoecsmsn kbvow ekwd. Dnliq evwwsvkkstzlddg nwrf pfxcu wgcrqiszfrmofpy "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори fcc vjkandmtajwtrp tjbghd pqczv jhwkkmenlt ghwnthnglg mra lpprdrokpkzz! Spsnlgn ocvoml olsiwmsvjs nlacanirmg idnjzvfkyr lgcqltgzu uhb zitg wdiwzbyh yikemsf pxtfzn ulgffvozjcthnaw hozuadgvnrjxuta lcykijgq uypfz quyfgrbydrdc ebpjg npaud xdfczufncjxb wbvllkm "Демократія по-андрушівськи", або як районна влада забезпечувала "чесні та прозорі" вибори zorobbwkjpif libhxlmxx fthn.